Ukraiński Żurnal - 6/2008

Коли слово стало словом

(Скачати весь номер: 6/2008 [PDF, 2 Mb])

Текст: Дана Мігалікова, Валладолід 

 

Під час стажування в Білорусі, країні, перед якою нас закордонні спостерігачі застерігають, пояснюючи на її прикладі, як не повинна виглядати демократія, я стала жертвою чогось, що можна би було назвати потьмаренням. Точніше, після того, як я нарешті подивилася одну виставу (бо незрозуміло, з якої причини я цьому довго опиралася), у мене вселився театральний демон. Лише оглядаючи «Калігулу» А.Камю я зрозуміла, скільки всього може створити одна людина на такому маленькому просторі, яким є сцена. Але все це я усвідомлювала поступово, оскільки у той вир пристрастей, жорстокості і цинізму я занурилася вісім разів підряд.

 Коли світ придумував театр, мабуть, він добре це обміркував. Сотворив він місце, де міг собі дозволити дивитися на себе у дзеркало, що показувало, яким він є, був, а чи міг би бути. Часом йому вдавалося бути потішним, інколи — безцільним, а то й небезпечним для тих, хто запряг себе в ярмо зображання чи алегоризації реальності. В кожному разі, театр став тим, чим нині є. Чарівним місцем, сповненим пристрастей, фантазії, почуттєвих видінь, експериментів із часом і простором та майстерністю людей, які вирили собі пастку у вигляді перевтілення в усе можливе, що по світі ходить і не ходить. 

Просте, але не менш вибагливе

У кожного театру — своя доля. Кожен із них воює за своє виживання, прогинається під пресом коштів, бореться за глядача, — і все обертається довкола центральної осі, якою є питання: «Як сподобатись?». Глядач — істота загадкова. Але часом його реакцію можна прорахувати не лише вибором найкращих акторів, але і жанрів, які йому запропонувати, чи краще сказати, підкинути. Ясно, що скажімо, такий собі мюзикл теж вимагає чимало акторських здібностей. Адже тут актори повинні вміти не лише грати, але ще співати, танцювати і взагалі вміти багато чого, про що найкраще б розповіли самі. Але всі ці таланти підпадають під мірило досвідченого менеджера, який зацікавлений не лише в поверненні вкладених коштів, але також і в отриманні прибутку. Хоча це певною мірою притаманне кожному проекту, та все ж трохи його затьмарює. Так, ідея зреалізувати дійсно вартісну і комерційно успішну виставу, а разом із тим втримати і щось менш прибуткове, але не менш вибагливе, мила. Та мале чортеня крутить хвостиком і спокушає переходити радше на бік мегапроектів, які вразять глядача світловими ефектами та музичними знахідками. На щастя, існують ще відважні люди, які не бояться робити щось, можливо, простіше з точки зору постановки, зате набагато вибагливіше у сенсі сприйняття. Бо що в наш перенасичений образами і звуками час може бути важчим за спробу захопити глядача словом, без вигадливих акустичних і світлових прикрас? Адже без них слово «помітніше», і саме тоді, без приголомшливих ефектів, можна з’ясувати, чи за ним взагалі щось ховається, чи ні. І власне на силі слова зробив ставку один чудовий театр, що знаходиться у білоруському Мінську. Театр, в якого є все: багата історія, що починається з 1927 року, відреставрована будівля, різноманітний репертуар, але передусім, особистості, які своїм акторським мистецтвом надали цьому театру неповторного духу. Театром зі згаданими якостями є Національний академічний драматичний театр ім. Горького.  

Калігула Ждановича

Хресна дорога Калігули з подачі Александра Ждановича — це незабутній погляд у найпотаємніші закапелки людської душі. Головну роль Жданович виконав справді неперевершено. Глядач йому повністю довіряє і ні на хвилину не сумнівається у тому, що перед ним ходить, бігає, плаче, карає, висміює чи катує дійсний носій цього імені. Під час спектаклю він розкручує виставу одного актора, створюючи враження, що на сцені, крім нього, нікого іншого вже не треба. Роль Калігули вимоглива. Вона сповнена сумнівів, душевних страждань, бажання завдати муки, безконечних пошуків. Калігула Ждановича грає на руку тим, у кого естетичні сенсори чутливіші до негативного типу героїв. Тішить дотепністю і саркастичними репліками. Не є одноплановим чи статичним, якими бувають герої позитивні, що намагаються представити патент на правильність. Ясно, ніхто не хоче бути негативним героєм, але в кожного він викликає зацікавлення. Він кольоровий, і в мозаїці, з якої складається його характер, не бракує гордості. Коли Калігула втрачає свою кохану, йде, щоб сховати свої сльози від світу. Через три дні, замість «мрійника» і розумного римського імператора, повертається особистість, загартована скорботою і почуттям несправедливості, з усвідомленням сили, яку тримає в руках. Словами, адресованими Цезонії, яку грає чудова Анна Паланкіна, — «я запрошую тебе на свято без границь, на генеральний процес, на прекрасний спектакль! Мені потрібна юрба, глядачі, жертви, винні!» — все починається. Часи тиранії, тріумф зла, підозри, мстивість, насильство, що породжує ненависть. Але володареві нічого не приносить очікуваного задоволення. І сіє він навколо себе не лише страх, але також смертельну ненависть.   

Трагедія у стилі hard

Режисер Вітаутас Григалюнас відважився на не цілком звичний експеримент. Трагедія поставлена у стилі hard, що має нетипові для тематики римської історії елементи. Вистава починається вторгненням на сцену трьох доволі галасливих мотоциклістів на своїх «залізних конях». Вони розшукують зниклого Калігулу і б’ють на сполох у країні, яка опинилася без свого володаря і якій загрожує анархія та небезпека боротьби за трон. Більшість із нас уявляє собі трагедію з подібною тематикою радше із вдягненими в тоги акторами, які смакують виноград і попивають винце. В цьому випадку на щось подібне розраховувати не варто. Для їжі тут автори вибрали чіпси, для костюмів — чорне шкіряне вбрання з рокерськими аксесуарами, а на сцені можна побачити комп’ютер, дискети, залізо, контейнери і т.п. І все це не справляє враження штучності, адже Калігула криється в кожному із нас, тут і тепер, і велика небезпека чаїться в тому, що його спосіб бачення світу вигідний лише до того моменту, доки його оточення не почне воювати з ним тією ж зброєю. Провідною є думка, що «калігулою» людина не народжується, а стає ним після певної дози випробовувань долі і втручання тих, хто зацікавлений у маніпулюванні цією людиною. Всупереч нетрадиційним елементам шуму, слово тут не втратило своєї ваги. Його не загнали в куток. Воно залишилося зброєю, якою люди віддавна воюють з властивою їм легкістю. Після закінчення подібного плетива імпульсів у вас з’явиться бажання випити «сто грам», помовчати, а потім поговорити з кимось, кого це вразило так само сильно, як і вас. «Калігула» належить до найбільш успішних спектаклів цього театру. Режисерові вдалось шокувати публіку. І вона щоразу вибухала оваціями, знов і знов викликаючи стомлених акторів на сцену. А як вони дають собі раду із емоціями, які після кожної вистави несуть із собою додому — для мене залишається таємницею. Актор — все ж таки істота, гідна подиву...