УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 6/2008

Телетеатр — польський винахід?

(Скачати весь номер: 6/2008 [PDF, 2 Mb])

Текст: Калина Залєвська, Варшава

 

 Поява телевізійного театру напряму співвідноситься з появою і розвитком телебачення як такого. Перша польська телепрограма вийшла в жовтні 1952 року, а вже через два місяці глядачам було представлено спектакль Камерного Театру «Король і актор» у постановці Романа Брандстаттера. Наступного року відбулося кілька подібних трансляцій безпосередньо з театрів, а в листопаді 1953 року вперше вийшла спеціально підготовлена на телестудії вистава. «Вікно в лісі» Леоніда Рахманова і Євгенія Рисса поставив Юзеф Слотвінський. Це була, як і годилося в ті часи, вистава про радянських партизанів.  

На початковому етапі спектаклі транслювалися в прямому ефірі, що наближало телетеатр до театру традиційного. Ставили спектаклі винятково театральні режисери, відповідним був і репертуар. Першим телевізійним головним режисером стала Марина Бронєвська. Вже в 1954 році представлено п’єсу «Karabiny matki Carrar» (в укр. перекладі «Гвинтівки Терези Каррар» — прим. перекл.) Бертольда Брехта у постановці Конрада Свинарського. Це був театральний дебют видатного режисера. Від початку було очевидним, що цей жанр мистецтва залежить від розвитку самого телебачення, нових технічних досягнень, але також і від змін, які відбуваються в театрі. Вже незабаром, у другій половині 50-х років, в репертуарі Театру ТБ з’являються яскраві твори західної драматургії, які йшли і в театрах по всій країні. З тих часів збереглася традиція понеділкових вечірніх постановок, оскільки це був вихідний день у театрах, і актори мали можливість працювати на телестудіях.

На зламі 50-х - 60-х років з’явилася можливість запису телевізійних програм, завдяки чому записаний спектакль можна було повторювати — це було справжнім технічним проривом. Першим, у такий спосіб записаним спектаклем, що зберігся до наших днів, був «Аполлон де Беллак» Жана Жіроду («Apollo z Bellac» Giradoux) у постановці Адама Ганушкєвича (1961). Згодом, з появою можливості запису на магнітній стрічці, трансляції вистав у прямому ефірі практично зникли з програм, а самі телеспектаклі дедалі більше нагадували кінематографічні постановки, відходячи від театральної естетики.

Ганушкєвич був головним режисером Театру ТБ в 1957-63 роках і, певною мірою, батьком жанру. Він розширив тематичні і хронологічні рамки (в репертуар входили твори як античної доби, так і сучасні), увів жанрову різноманітність (з’явилися драматургічні адаптації прози, поезії, мемуарної літератури). Як відзначали критики, він фахово компонував кадр, оперував контрастом і символікою образу. В 1957-му він першим вийшов із телестудії на натурні зйомки під час постановки оповідання Гласки «Два чоловіки на дорозі» («Dwaj mężczyźni na drodze»). Також він заснував «Студію 63», де експериментував із новими виражальними засобами. 1966 року за його ініціативою постала перша телеверсія «Пана Тадеуша» за Міцкевичем — своєрідного театрального серіалу, що транслювався уривками. Значення цієї події важко переоцінити.

До кінця 60-х років головним режисером Театру ТБ був Єжи Антчак — кінорежисер за освітою, а разом із тим — театральний актор і режисер, згодом відомий в Польщі й світі як постановник стрічки «Ночі і дні», номінованої на премію «Оскар». Він мав класичний вишкіл, був вірний авторові, не любив експериментів. Його цікавив передусім репертуар ХІХ-го століття, твори Здіслава Сковронського, також його приваблювала документалістика — знаменитий «Нюрнберзький епілог» (1969) був першим прикладом телевізійного документального театру. Крім того, театр Антчака завжди був театром актора. В його спектаклях творили видатні корифеї польської сцени: Януш Варнецький («Mistrz»), Казімєж Опалінський («Dekret»), Тадеуш Фієвський («Notes»).

В сімдесятих роках тональність Театрові ТБ задавав Єжи Ґруза — кінорежисер, що займався пошуками нових, динамічних і несподіваних виражальних засобів. В історію увійшла його постановка «Ревізора» Гоголя (1977), де камера рухається незвично швидко, немов атакуючи акторів. Акторська гра, згідно з операторським і режисерським задумом, також була перебільшеною, карикатурною. В спектаклі головну роль виконав Тадеуш Ломніцький, один з найвідоміших повоєнних акторів. Ґруза, як і Ганушкєвич, мав широкі зацікавлення: від зіграної в стилі театральної репетиції «Антігони» та «Царя Едипа», творів Мольєра (неперевершений «Міщанин у дворянстві» з Боґумілом Кобєльою) та Шекспіра («Ромео і Джульєтта» з Боженою Адамкувною і Кшиштофом Кольбергером) — до Брехтової «Кар’єри Артура Уі» з Мареком Вальчевським, «Візиту літньої пані» Дюренматта з Барбарою Крафтувною і Генриком Боровським та «Nie do obrony» («Inadmissible Evidence») Джона Осборна з Едмундом Феттінгом і Войцехом Пшоняком.

У 80-х роках найяскравішою особистістю телетеатру був Казімєж Кутц, кінорежисер, автор шльонської трилогії і знаних кінострічок, на зразок «Nikt nie woła» («Ніхто не кличе»). Він прославився спектаклем «Історії з Голлівуду» Крістофера Гемптона (1987) за участі Януша Ґайоса, Анни Димної, Яна Пешка, Єжи Блінчицького та Генрика Біста. Тут він використав телевізійну техніку, показуючи студію з усім її обладнанням, що стало одним зі стилістичних прийомів спектаклю. Спектакль, руйнуючи міфи, представляв знаних митців на кшталт Томаса Манна чи Бертольда Брехта з приватного, часто не надто привабливого боку, і зблизька показував тих, хто жив у їхній тіні: Генріха Манна та Одона фон Горвата (у неперевершеному втіленні Ґайоса). На переконання Кутца, секрет телевізійного театру полягав у його інтимності, бо екранне наближення до глядача надає акторам можливість приватної розмови з ним. Кутц блискуче використав це в «Історіях з Голлівуду» і, можливо, завдяки цьому й донині пам’ятаються сентенції, проголошувані головним героєм. Казімєжу Кутцові належить також довершена екранізація Мрожекових «Емігрантів» із Мареком Кондратом та Збігнєвом Замаховським у головних ролях, серед його постановок —«Самогубець» Ердмана (з Ґайосом), контроверзійні «Do piachu» («В розхід!») та «Kartoteka rozrzucona» («Розсипана картотека») Ружевіча, «Вальпургієва ніч» Єрофеєва, «Вигнанці» Джойса.

Та, незалежно від сліду, який залишили в історії Театру ТБ згадані творці, телетеатр завжди намагався задокументувати найяскравіші події в польському драматичному театрі, переносячи до телестудії найважливіші його здобутки. Тому в «Золотій сотні» — сотні найкращих і найпам’ятніших спектаклів ТБ, яку вибрали критики і глядачі вже в новому столітті — поруч зі спектаклями Ганушкєвича, Антчака, Ґрузи і Кутца знаходяться також постановки Конрада Свинарського, Єжи Яроцького, Анджея Вайди, Ервіна Аксера, Казімєжа Демка, Зигмунта Губнера, Густава Голубка, Олександра Бардіні, Кристіана Лупи, Мацея Енґлерта, Миколая Грабовського, а також п’ять спектаклів видатного творця польського театрального авангарду Тадеуша Кантора. Ці справді безцінні речі, на щастя, нині загальнодоступні, оскільки видані TVP на дисках DVD, тож кожен може повернутися до улюблених спектаклів. Окрему групу «Золотої сотні» складають кінорежисери: Лацо Адамік, Агнєшка Голланд, Фелікс Фальк, Кшиштоф Кєсльовський, Томаш Зигадло.

 Винаходом останніх років є Фестиваль «Два Театри», що відбувається щороку в Сопоті. На ньому представляють доробок Театру ТБ і Театру Польського Радіо, визначають переможців у різноманітних категоріях, а передовсім — найкращі постановки в кожній з галузей, які стають лауреатами і отримують, відповідно, теле- та радіо- Гран Прі. Нагороджені спектаклі видаються на електронних носіях, складаючи поповнення «Золотої сотні». Новим відкриттям є Документальна Сцена — видовища, оперті на автентичних подіях та історичних документах, що становлять окрему течію Театру ТБ. Вони заповнюють білі плями польської історії, представляють невідомі біографії та історичні таємниці, розкривають політичні і суспільні механізми. Вони складають третю групу спектаклів, доступних глядачеві.

 

Український журнал