Ukraiński Żurnal - 7/2007

Демонологічний світ Карпат у лайках

Текст: Володимир Пукіш, Анапа

Старі люди оповідали, що в давнину нечиста сила набагато частіше показувалася на цьому світі, і тому, щоб не дай Боже, не накликати її, серед багатьох мовленнєвих табу в різних куточках України побутувала заборона називати чорта на ім’я, особливо в хаті та ще при святих образах. Натомість, про нього говорили «той», «антихрист», «дідько», «рогатий», «сатана», «чорний», «щезник», «хвостатий» і т.д. Пригадую, як мені, малому онукові, бабуся розповідала історію про те, як колись уночі їхав один чоловік на возі, і по дорозі попросив його підвезти якийсь пан у файному вбранні, ще й сигарету дав, котру той чоловік поклав собі до кишені. Через якийсь час озирається чоловік, а подорожнього на возі вже немає, а в кишені замість сигарет — самі лише кінські кізяки. Впізнати такого можна було, тільки якщо з-під штанів виглядали ноги, вкриті шерстю, що закінчувалися ратицями. Бабка розказувала, що любив нечистий пофіґлювати з доброго чоловіка, і завжди, коли траплялась якась халепа, примовляла: «Чорт не спить!» І обов’язково спльовувала і додавала: «Препав би, щез би, закляв би ся!» А ще розповідала, що не можна хитати ногами, коли сидиш, бо тоді катаєш на них диявола, не снив би ся.

Духовний світ русина був настільки просякнутий, з одного боку, глибокою побожністю, а з іншого — магічним мисленням, різноманітними прикметами та заборонами, що він просто не міг не витворити багатий демонологічний фольклор, нині, на жаль, уже майже забутий. А ще в 1920-х рр. Іван Панькевич записав на Закарпатті билиці, в яких дійовими особами були чорти (їх називали «щезниками», «дияволами», «пропасниками», а в одному із сіл на Гуцульщині автор цього матеріалу ще на початку 1990-х чув, як люди розповідали про одну хату на околиці, яка вже кілька разів перепродувалась, та ніхто в ній не міг витримати, бо там жив «малий»), а також лісові духи («пастирі», «чугайстри»), мавки («малфи»), різні злі сили («повітрулі», «блудники», «страхи», «нічники»), люди та істоти з надприродними властивостями («босоркані», «песиголовці», «вовкуни», «відьми», «чорнокнижники», «гонихмарники», «змії-шаркані»).

Окрім демонологічного фольклору, різноманітні евфемізми, що вживалися для позначення нечистої сили, різних хвороб і бід, використовувались у народних лайках. Найпоширенішою дійовою особою в закарпатських лайках, напевне, був фрас. Відповідно, лаючись, говорили: «Фрас би ‘ти быв!» Коли ж говорили про жінку, що метушиться, мов дзиґа, то казали: «Крутиться, як фрасова каріка! (колесо)» Зараз слово фрас вживають у значенні «чорт», хоча раніше воно означало страшну хворобу, частіше епілепсію (казали: «Фрас му є!», якщо хтось так злостився, що аж слина текла з рота), або божевілля. Можливо, слово це споріднене зі словом франца, що означало венеричне захворювання («французьку хворобу»). Цікаво, що в українських селах Мараморощини (Румунія) «повітрулею» називали не істоту, що вміла літати, а сильний вітер і, знову ж таки, хворобу — вітряну віспу.

Вже майже забуто такі вислови як «Ґута би тя вбила!» («ґута» — нагла смерть від мозкової кровотечі), «Ґалиба би тя з’їла!» («ґалиба» — халепа, клопіт), «Бери тя невоя!» («невоя» походить від «неволя» — біда, злидні, а також, оригінально, знову ж — епілепсія; звідси ж — «неволяшний»), «Іди до фени!» («фена» — виразка, гнійник), «Анціяш би тя вхопив!» («анціяш» — антихрист).

Означені вислови були поширені також і в інших мовах карпатського регіону — словацькій, угорській, румунській; і в цих мовах також, на жаль, ця соковита лексика зникає, як уже практично зник той колоритний світ, що його ще пам’ятали наші бабусі, і який уже здається зовсім невідомим нашим дітям…