УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 6/2008

Віктор Неборак: «До слему я ставлюся, як до свята Валентина»

(Скачати весь номер: 6/2008 [PDF, 2 Mb])

Спілкувався: Остап Сливинський, Львів Його голова, як і п’ятнадцять років тому, в окреслений час доби — коли в ресторанах починають грати музиканти і біля під’їздів паркуються чорні авта з підозрілими персонажами всередині, — вирушає у свій політ над вулицею Академічною у Львові. Багато хто вештається, спацерує й гасає Львовом, але тільки він один уловлює секретні міські радіочастоти, перекодовуючи їх на зливу текстів і звуків. «Хто він, — запитаємо слідом за Андруховичем, — цей батяр-асмодей…, цей вилупок Академічної, цей кульпарківський лунатик?» Він — це В. Н., Віктор Неборак, прокуратор. Тепер уже можна не приховувати, що якраз він на початку дев’яностих запустив в українську поезію легковажний вірус під назвою «Літаюча голова», після чого вона — поезія, не голова — почала функціонувати з небезпечними збоями, час від часу видаючи на-гора купи якимось дивним чином обробленої дійсності. Сам Неборак називає це явище «[бу́ба́бу́]» (докладніше див.: Бу-Ба-Бу. Вибрані твори, Львів, 2007, с. 25). Усі звинувачення за терміном давності знято, проте результати підривної роботи Віктора Н. помітні повсюди: от, скажімо, львівські міліціянти, повії і дрібні злодюжки, мирно між собою перемовляючись, стоять у черзі за щойно виданою поетичною антологією. Або урядовий кортеж, відхиляючись від затвердженого маршруту і весело сигналячи, завертає до Театру ім. Курбаса, де якраз відбувається його, Віктора Неборака, творчий вечір. Сьогодні овіяний легендами Прокуратор Бу-Ба-Бу, автор восьми поетичних збірок, трьох книжок есеїстики, роману «Базилевс» і монографії про «Енеїду» Котляревського, організатор і учасник кількох «фестивалів і рушень», поезо-дегустатор і рок-декламатор цілком легалізувався й готовий відповісти на кілька запитань.  

 

 

Вікторе, хто такий цей А. Г. з твоєї найновішої книжки? Чи існував якийсь його реальний прототип, чи це лише твій літературний двійник? Чи і те, й інше одночасно?

 

Все доволі просто. У мене є цикл віршів, який я намагався написати від імені такого собі вигаданого мною українського Тома Вейтса. Прізвисько, чи то псевдо цього персонажа було А.Гальба. Я навіть і не знав, як розшифровується це «А.». Так чи інакше, цей А.Гальба писав тексти для якоїсь неіснуючої рок-групи — просто мені цікаво було спробувати написати щось таке панківське. Віршик «Кнайпа», який ввійшов до книжки — якраз один із них. Свого часу я навіть запропонував Вікторові Морозову і Тарасові Чубаєві створити для них якийсь музичний адекват, але вони чомусь не клюнули на це, так що тексти залягли в архіві на довгі роки. А згодом, коли «Поступ» запропонував мені вести у них колонку, я просто скористався цією ідею і почав підписувати матеріали псевдонімом А. Г. Оскільки тодішній редактор «Поступу» мене ні в чому не обмежував, то вийшов цикл вільних і не дуже пов’язаних між собою есеїв, які походять нібито зі знайденого мною рукопису цього А. Г. Якщо пригадуєш, приблизно на початку третього тисячоліття у Львові була актуальною тема галицького сепаратизму, тому я уявив собі, що А. Г. мусить бути львів’янином, який опинився в Києві, а потім зник звідти. Але поки він у Києві, то є таким собі «львівським оком», шукає відповіді на питання, чому Київ не таке місто, як йому хотілося б, чому Галичина є чимось іншим, ніж решта України, і так далі. Тоді, у 2000–2001-му роках, це був один із важливих дискурсів.

  

Ти зачепив тему регіоналізму, і я продовжив би її наступним запитанням, вже ближчим до літератури. Чи не здається тобі, що силові лінії української літератури зараз проходять між трьома центрами — Харковом, Києвом та Івано-Франківськом? І якщо так, то чому Львів опинився на їхньому узбіччі?

 Справді, Харків не так давно завдяки кільком прізвищам поновив себе у статусі однієї з літературних столиць. Звісно, там є певна міфологія, пов’язана з Харковом як «першою столицею УРСР», і такі постаті, як Сергій Жадан, вміють це гарно експлуатувати. Але, власне, Жадан якраз і є таким собі єдиним новим центром, довкола якого там розвивається література. Що ж до Франківська, то там є багато всього, можна назвати з десяток прізвищ, які відомі далеко за його межами, до того ж існують виразні внутрішні відмінності в цьому середовищі — як-от, наприклад, між Андруховичем і тим-таки Степаном Процюком. У Львові також є кілька десятків прізвищ, існує дуже потужна перекладацька команда, але спостерігається певне лінивство у стосунку до всього, що не стосується творчості. Може, це пов’язано зі стилем нашого міста, в нас якось не прийнято дуже напружувати одне одного організаційними справами. А от якраз творчості у Львові достатньо. У Києві, наприклад, бракує питомо київських письменників — маю на увазі таких, які народилися там: майже всі першорядні київські письменники і старшого, і молодшого покоління свого часу туди переїхали. Тому важко говорити про існування якогось особливого київського стилю у такому сенсі, в якому існує харківський поетичний стиль — такий собі соціальний реалізм (не соцреалізм!), — чи львівський стиль, де більше естетики, де відчутна присутність Антонича.

 

 

В одному з есеїв, які ввійшли до твоєї останньої книжки, ти пишеш про те, що поезія — не вжиткова, і саме це, ота її неужитковість, є «шансом людини порятувати себе від (…) навали предметів, які перетворюються на сміття». Але де проходить та межа, за якою поезія — і література взагалі — стає ужитковою?

 Це стається в момент, коли література перетворюється на товар, тобто книжку, до того ж таку, що має пристойний наклад. У такій ситуації поезія дійсно не може бути вжитковою — принаймні доти, доки вона не видається накладом у дві тисячі і більше примірників, які розходяться впродовж року. Вжитковою може бути проза, або, наприклад, уся ця нова політична література, якої останнім часом стає щораз більше — це, мабуть, не художня, але все-таки література. А вжитковість поезії у нас можлива хіба що у випадку гасел на плакатах або текстів до пісень. Чи, наприклад, віршованих текстів на вітальних поштівках. Зрештою, у поета, крім писання такої «вжиткової» поезії, є купа способів непродажно і з зиском для себе використати свій хист — наприклад, попрацювати літредактором для наших естрадних зірок. Чому б і ні?

 

 

Вікторе, мабуть, не сперечатимешся, що ситуація, коли письменник заробляє собі на життя власною літературною працею, нормальна і закономірна. Але чи не криються в ній і певні небезпеки?

 У світі є різні моделі заробляння грошей літературною працею, можна згадати хоча б «корпорацію Александра Дюма»: є версія, що його найвідоміший роман «Троє мушкетерів» написало щонайменше п’ять авторів. Можливо, й у нас почнуть з’являтися якісь проекти під замовлення — коли видавець замовляє в автора твір у визначені терміни і в певному стилі. Але мені особисто більше хотілося б виграти таку лотерею, яка колись випала Генрі Міллеру — коли ти пишеш, що хочеш, редактор без твого дозволу не має права змінити в тексті «ніже тії коми», і твоє писання — у такому вигляді, як ти хотів його бачити — раптом стає популярним і приносить прибуток. Отоді можна звільнитися з роботи, тимчасово або й назовсім, і писати далі те, що ти хочеш. Це велике письменницьке щастя, але в нас дуже мало авторів готові ризикнути певнішими заробітками задля того, щоб його зазнати. Може, вся справа у відсутності прецеденту? Звісно, можна згадати тут Юрія Андруховича, але я не певен, чи у його випадку все склалося б саме так, якби не його щастя з перекладачами й перекладами. Навряд чи він зміг би утримувати себе лише зі своїх українських гонорарів. Тобто маємо звичайний постколоніальний варіант, коли твоя країна і твоя мова не дають тобі змоги лишатися на плаву, ти мусиш одночасно перебувати ще й десь назовні.

 

 

Тобто письменник у такому разі є, фактично, «латентним емігрантом»?

 Так, і я певен, що в подібній ситуації перебувають багато письменників зі Східної і Центральної Європи, які мають добрих перекладачів на «світові» мови і сталі зв’язки з закордонним видавництвом, котре укладає з автором довготривалий контракт, залишаючи за собою права на еталонний переклад, скажімо, німецькою чи французькою, а з нього вже робляться переклади на інші мови. Така модель працює, але, скажімо, Юрко Андрухович ішов до неї майже десять років. Існує й момент певної кон’юнктури: наприклад, у його-таки «Дванадцяти обручах» є герой-австрієць, який дозволяє перекладачеві, а разом з ним і німецькомовному читачеві глянути на досить екзотичну для них українську реальність його — цього героя — очима.

 

 

Оля Гнатюк у своїй книжці «Прощання з імперією» достатньо чітко розмежовує і протиставляє два літературні «фронти» — «нативістів» і «модернізаторів», утіленням перших вважаючи насамперед «житомирську школу», а других — «станіславський феномен». Чи справді існує така сильна поляризація в українському літературному середовищі і чи вона чимось нам загрожує?

 Оскільки Оля Гнатюк писала свою книжку насамперед для польського читача, їй також потрібно було знайти цей код, зрозумілий аудиторії. Можливо, в Польщі існує якась подібна модель? Стосовно ж України, то ми досі перебуваємо в ситуації розгубленості, все настільки швидко міняється, що дуже важко піддається описові. А Оля Гнатюк була змушена якось цю дійсність описати. Колись під час якоїсь дискусії я запитав Миколу Рябчука: як можливо збудувати державу, якщо постійно їздити, як робить велика частина українського суспільства зараз? Мусить же бути динамічний елемент, а мусить бути статичний, має бути той, хто їде по досвід, повертається і впроваджує цей набутий досвід. Але якщо постійно їздити, створюється ситуація якоїсь розмитості. Україна натомість завжди була коридором, крізь який безперестанку їздили — у цьому, мабуть, наша проблема. Мій особистий вибір — зупинитися. Я вирішив, що повинен жити у Львові, що приблизно з 34-го року життя буду перебувати тут. Свого часу я також багато їздив, був із десяток разів у Польщі, був на стипендії в Канаді, але вирішив почати з себе і спинитися. Це таке своєрідне конфуціанство: якщо хочеш щось змінити, почни з себе і своєї родини. Це не означає, що в мене є недовіра до чужого і що я такий вже нативіст, як це випливає з тексту Олі Гнатюк. Хоч і визнаю, що не всіх чужинців варто приймати з розпростертими обіймами, бо є серед них такі, хто тихенько інтегрується в якийсь тіньовий бізнес, а потім несподівано виринає, наприклад, на посаді міністра. Так чи інакше, доки в Україні не з’явиться достатньо сильний статичний елемент, який перестане вештатися і просто буде робити свою щоденну роботу, я не повірю, що тут можливі якісь зміни.

 

 

Твій А. Г., який спочатку переїжджає до Києва, а потім вигулькує десь у Торонто, якраз і є таким блукачем, тобто «негативним» персонажем з цього огляду?

 Почасти так.

 

 

Вікторе, у твоїх критичних текстах весь час виринає постать Гоголя — очевидно, він є для тебе якоюсь інтелектуальною спокусою. Що ще, на твою думку, він може нам дати? Чого ми ще в ньому не прийняли?

 Пригадую, колись у розмові з Василем Ґабором я міркував про те, чому російська післягоголівська література стала великою. Як видається, вона просто не побоялася наблизитися до тієї прірви, до якої підійшов Гоголь. Натомість українська література постійно ставила собі питання: наш він чи не наш? Тому прийнятими — і сприйнятими — виявилися насамперед «Вечори на хуторі біля Диканьки» через їхній етнографізм. Оці всі вертепні образи — чорт, відьма, місяць — то «наше». А от уже «Мертві душі» чи «Невський проспект» — це щось інше. А що ж насправді є цим іншим? Гоголь був насамперед глибоко релігійною людиною, але ця релігійність була швидше пов’язана з відчуттям світу як царства сил, які воюють за людину. У цій боротьбі ти або програєш свою безсмертну душу, або рятуєш її. Оце бачення людини не лише як фізичної істоти з її біографією, але як осереддя гри світових сил робить будь-яку літературу великою. Українська ж література, якщо міряти її гоголівською міркою, дуже рідко цього рівня досягала. Такі випадки можна порахувати на пальцях однієї руки. Ось, наприклад, поряд з Гоголем можемо поставити Стуса. Багато хто з нас у юності починає писати дещо легковажно — нам цікаво, що з-під нашої руки раптом виходить вірш, який тішить друзів чи публіку. Але в якийсь момент може статися так, що написане починає впливати на тебе самого, довкола тебе закручуються якісь події. Одним із тих, хто виразно про це пише, є Іздрик — хоч у нього багато, здавалося б, формальної гри, він разом із тим розуміє, що текст — це не просто забавка. Андрухович, скажімо, у своїх романах ніби моделює свою долю, і його гра полягає в тому, щоб цю долю перехитрити — як Перфецький, котрий їде до Венеції, цього міста-легенди, і загадково зникає. Попри всю зовнішню атракційність Андруховичевої прози, у нього наскрізною є тема смерті. Чи смерть є остаточністю, чи там є ще якесь інше буття? А це все — гоголівські питання.

 

 

Ти, мабуть, знаєш про дискусію, яка зараз точиться довкола досить неоднозначного есею Ігоря Клеха «Деурбанізація: львівський досвід», опублікованого на сайті zaxid.net. Клех доволі гостро пише там про стрімку провінціалізацію Львова протягом останніх років, а точніше — про деградацію культури повсякдення. Що ти думаєш з цього приводу?

 Я не читав цього матеріалу, але знаю ідеї Клеха. Думаю, вони почасти пов’язані з його відчуттям власної непотрібності Львову. Оте російськомовне середовище, до якого він належав — дуже потужне, особливо у брежнєвські часи, і альтернативне щодо режиму — раптом стало зайвим у ситуації незалежної України, не знайшло свого місця у Львові. Але помилкою є, звісно, пов’язувати деурбанізацію з тим, що ці російськомовні інтелектуали звідси стрімко виїхали, адже не вони створювали львівський урбанізм. Якщо шукати того, кому ми справді маємо бути вдячні за урбаністичне обличчя Львова — то це австрійська влада, саме вона створила його ще у ХІХ столітті. А все, що бачить Клех — не що інше, як зализування ран, спричинених навальними змінами в постімперському Львові.

 

 

Вікторе, є одна річ, яка мене (і гадаю, не тільки мене) цікавить уже віддавна: як ти ставишся до українського слемового руху, що останнім часом бурхливо розвивається, та й слему взагалі? Адже те, що ви колись робили з «Бу-Ба-Бу», багато в чому близьке до слему — та сама сценічність, пластика, елемент перформенсу?

 

Я довідався про слем не так давно: років десять тому у Львові з’явилася певна особа, яка бере участь в американському слемовому русі. А мій власний перший досвід слемування був на кораблі «Відродження світу» — в той час я ще не знав про існування певної традиції таких читань. Тоді Бу-Ба-Бу виступало проти якоїсь команди шведських чи норвезьких поетів, і ми програли тільки тому, що наш тренер Олександр Гриценко не попередив нас про обмеження в часі — ми перебрали час, хоча публіка була на нашому боці. Знаю, до речі, що теперішні критики слему виступають насамперед проти цього часового обмеження. Але досвід Бу-Ба-Бу — це все-таки було дещо інше. Це був досвід елементарного публічного читання текстів перед зацікавленою аудиторією. Де тільки можливо, ми дбали, щоб публіка приходила саме до нас. Варіант, коли, скажімо, професор, наш друг, каже своїм студентам: «Лекції не буде, читатимуть поети», — не для нас. Ми читали без особливих обмежень. Єдиним обмеженням було те, що переважно читали по колу — кожен тричі. Можливо, публіка це й сприймала як певне змагання, в усякому разі, відчувала якусь театральність — змінюються читці, і в цьому вже є певне дійство. А до слему я ставлюся, як до свята Валентина — це щось, що виникло десь західніше, набуло популярності і прийшло до нас лише як певний формат.
Український журнал