Ukraiński Żurnal - 7/2008

Ліда Сухи: «Краса не в маскуванні недоліків»

Спілкувалася Івана Ґрешлик, Прага-Сиракузи-Братислава 

Ліда Сухи — вільний художник-фотограф та викладач мистецтва (Onondaga Community College). Народилася у США (штат Північна Дакота) в сім’ї українських емігрантів. Майже через півстоліття після їхнього виїзду Ліда повертається до краю, який вони завжди вважали своєю «домівкою». В 1993-94 роках Ліда Сухи протягом майже річного перебування в селі Криворівня (Україна, Івано-Франківська область) і пізніших туди візитів сфотографувала в середньому 2000 мешканців. Великоформатні фотографії селян Ліда представила на самостійних виставках в Європі та Америці, спільні «репортажні» малоформатні фотографії, які зробила разом з чоловіком, були опубліковані в журналах National Geographic тa GEO. Її фотографії знаходяться в збірках музеїв (MoMA в Сан-Франциско, International Museum of Film and Photography в будинку Джорджа Істмена в Річмонді, Brooklyn Museum) та Національній бібліотеці в Парижі. Ліда Сухи вивчала фотографію в Йєльському університеті.В Україні вона зробила й серію фотографій репресованих віруючих. Після повернення в США фотографувала українські громади. В Криворівні вона працювала з архаїчним фотоапаратом, з яким працюється повільніше, на відміну від швидкого ручного фотоапарату, і який, за її словами, вимагає терпіння і толерантності з боку фотографа і його об’єкту. Ліда, можливо, здавалася селянам екзотичною, бо вбиралася «по-західному» — в джинси, спортивну куртку і туристські черевики. Ще дивовижнішим видавалося те, що так «не по-тутешньому» вбрана особа розмовляла гуцульським діалектом. Останнє настільки заімпонувало селянам, що дозволило Ліді показати їх такими, якими вони насправді є.

У фільмі «Pictograph» можна знайти кілька коротких «етюдів». Це був твій намір — зробити кілька серій образів, які були б взаємно переплетені?

Метою було створити портрет села як одного цілого, а не як суміш окремих частин. В цьому проекті я була зачарована винятково сильними та незалежними жінками — вдовою Параскою, Євдосією з прекрасним голосом та художницею Параскою Пліткою-Горицвіт. Фільм зосереджується і на природному ритмі та ритуалах селян впродовж цілого року. Я вивчала культурну антропологію, мене приваблюють етнографічні аспекти традиційного гуцульського життя. Я читала «Тіні забутих предків» Коцюбинського, і досі пам’ятаю перегляд однойменного фільму Параджанова. Мій батько народився й ріс в Коломиї, влітку бував у Карпатських горах і розказував мені пригоди про гуцульських дітей та власне дитинство. Все це спричинило те, що в мене виникла міфічна ідея на свій спосіб конфронтувати ідеальну уяву про гуцулів з прямою реальністю. 

Коли вперше з’явилася думка зробити з фотографій фільм?

Це була Мішова ідея. Він приходив до мене ще під час фотографування і вже тоді «переносив» образи знимок у фільм. Ми почали робити аудіозаписи розповідей, весільної музики і сфотографували кілька художніх робіт Параски Плітки-Горицвіт. 

У фільмі чути оригінальні співи, коментарі та звуки... Як саме проходив монтаж з технічного боку?

Гуцули відомі своїми короткими інтерпретаціями оповідань у ліричному ритмі на типовому гуцульському діалекті, які у фільмі розказує, наприклад, дідо Василь. Ми все записували вживу. Опісля докладно монтували та з’єднували звук з образом.  

Ти народилася в сім’ї українських емігрантів, так що з українським менталітетом ти була обізнана. Все ж таки, здивувало тебе щось під час фотографування в Криворівні?

Здивувало тепле ставлення селян. Але також і те, що багато які з буденних традицій та народних ремесел, про які мені розказували батьки, очевидно, зникли внаслідок змін, проведених совєтським режимом. Так само я була здивована відродженням традицій молодою генерацією та їхнім зацікавленням до старих пісень, говірок, ритуалів, народного вбрання тощо. Сюрпризом було й те, що багато молодих людей ходить до церкви. 

Хоча більшість фотографій статичні, вони емоційно насичені і зовсім не помітно, що люди на знимках співпрацювали з фотографом. Якою була ця співпраця?

Фотографію я вважаю інтерактивним процесом, тому неможливо робити знимку без співпраці з об’єктом. Намагаюся керувати процесом якнайменше. Люблю знімати людей, яких зустрічаю несподівано, часто під час різних подій — весілля, похорону або й просто в будній день чи у відпустці. Крім того, фотоапарат формату 20´25см уповільнює процес, я не можу з ним фотографувати головну дію, тому працюю осторонь, що, на мою думку, допомагає створити напруження. Більшість знимок у фільмі зроблені меншим, делікатнішим фотоапаратом з 35-міліметровим експонометром.  

Що для тебе найважливіше, коли фотографуєш?

Важливо залучити в цей процес людей, яких фотографую, показати їх без «позлітки», зберегти їхню гідність і виявити їхню природну силу та красу, котра полягає не у маскуванні недоліків, а в тому, щоб представити речі такими, якими вони насправді є.  

Чи мешканці Криворівні бачили твої фотографії?

Я намагаюся передати знимки людям, яких фотографую. Потім я бачу, що їх вішають у хатах на особливо почесних місцях. Одного разу я фотографувала хор майже сотні колядників перед церквою. Це було дуже складно, бо я досить сором’язлива людина, а щоб добре розташувати їх, треба було давати багато вказівок. Думала, що зроблю одну-дві фотографії, які повісять десь у громадському місці, але кожен із них хотів мати знимку. Зробити це мені самій було неможливо, тому я взяла негатив у фотостудію найближчого міста і зробила сто копій. Щодо фотографій з Криворівні, я влаштувала показ слайдів у сільському клубі. Прийшло багато людей, після презентації була й дискусія. Фотографії та акція їм сподобалися, але деякі селяни закидали мені, що я недостатньо показала сучасну частину села. І тоді мене захистили інші селяни, які їм на це відповіли: «Не кожен живе так, як ви». 

Над чим працюєш зараз?

Мій останній фотопроект — великий хор у Сиракузах, де є понад 80 жінок, чоловіків та дітей різного віку, раси, сексуальної орієнтації, віровизнання, з тілесними вадами тощо. 

Як ти сприймаєш українську діаспору в США?

Українська меншина в США дуже різноманітна. Є тут емігранти, які приїхали в 1910-х та 20-х роках, є тут політичні емігранти з 40-х та 50-х, є тут і ті, що покинули країну під час «ґласності», через переслідування за віросповідання, а є й найновіші емігранти. Пригадую, що в мене була українська репетиторка, архітектор за професією, яка раніше жила в Празі. Звати її Луція Демиденко, дівоче прізвище Драгоманова. Вона вивчала зі мною українську культуру, зокрема архітектуру, трохи літературу. Вміла малювати чудові писанки. Пам’ятаю, як вона розказувала про московське метро, збудоване політичними та іншими в’язнями, що стоїть воно практично на їхніх кістках. Мені цікаво дізнатися більше про українських емігрантів в колишній Чехословаччині. Здається, там дуже цікава та активна група високоосвічених емігрантів. Хотіла б знати про них більше і можливо, фотографувати їх в майбутньому.

Як люди сприймали факт, що ти знімала їх в інтимні моменти?

Думаю, що вмію оцінити почуття людей і беру до уваги, коли вони не хочуть фотографуватися. Часто трапляється, що вони самі просять зробити їм фотографію, навіть в ситуаціях, коли я думаю, що хочуть залишитися на самоті. Наприклад, коли я вагалася фотографувати в церкві під час служби, до мене підійшла низенька стара пані, взяла за руку і завела досередини церкви, ніби робити тут знимки — це в порядку. Я тоді дуже соромилася...  

Коли Мішо приїхав у США, чи думала ти в майбутньому переселитися в Словаччину?

Ситуація у 80-х була надто складна для того, щоб жити в Словаччині. Я ніколи навіть не думала, що ситуація так радикально зміниться. Правда, якось я запропонувала Мішові жити в Словаччині, але він якраз почав ставати незалежним у США. Гадаю, жити «однією ногою за океаном» дуже важко. Зрештою, все це можна знайти в його фільмах.