УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2008

Справедливий між католицькими священиками

(Скачати весь номер: 7/2008 [PDF, 2 Mb])

Текст: Іван Гвать, Ряшів

В листопаді 2001 року в базиліці св. Петра в Римі папа Іван-Павло ІІ урочисто проголосив його блаженним за вірність греко-католицькій церкві, за його мученицьку смерть. У січні 2008 року спеціальна комісія меморіалу Яд ва-Шем в Ізраїлі присвоїла йому звання «Справедливий між народами» за порятунок трьох десятків словацьких євреїв під час Другої світової війни. Звання «Справедливий між народами» держава Ізраїль почала присвоювати не-євреям у 1963 році. Серед майже 22 тисяч рятівників він — перший католицький єпископ.

 Звісно, ці дві події можна вважати випадковим збігом обставин, а можна їх трактувати як закономірність. Оцінено, хоч і посмертно, інтегральну особистість, в якій переконання і слово не розминалися з ділом. Мова йде про єпископа Пряшівської греко-католицької єпархії Павла Ґойдича, ЧСВВ (1888-1960). Нині можна твердити, що він був найвидатнішою постаттю серед русинів Чехословаччини в першій половині ХХ ст. Владика Павло дбав не тільки про релігійні потреби своїх віруючих, а й про національно-культурний розвиток русько-української меншини у першій (домюнхенській) Чехословацькій республіці, за часів Словацької республіки (1939-1945), що існувала з ласки Гітлера та у відновленій ЧСР, комуністичний режим якої засудив його 1951 року на довічне ув’язнення. 

Єпархія не базар

Серед русинів-українців Чехословаччини він мав незаперечний авторитет не лише як єпископ, а також як невтомний організатор руського шкільництва, бо глибоко розумів потребу виховати національно свідому руську (українську) інтелігенцію, котра була б здатна віддано служити своєму народу. Власне, затяжну боротьбу вів владика Павло саме за руське єпархіальне шкільництво. Словацькі шкільні власті видали 1930 року розпорядження, щоб у всіх школах Словаччини навчання провадилося словацькою мовою. Це стосувалося навіть руських церковних шкіл, що їх на власні кошти утримувала Пряшівська греко-католицька єпархія. Парадокс у тому, що словацькі урядовці ґрунтували своє розпорядження на сумнозвісному законі угорського політика Аппонія з 1907 року, мета якого була систематична — навіть за допомогою примусу — мадяризація слов’ян Угорщини. Потерпали від цього закону до розвалу Австро-Угорщини й самі словаки. Згодом вони не посоромилися застосувати його до української (руської) меншини у Словаччині.

Пік боротьби єпископа Ґойдича за руські школи припав на 1940 рік, коли в суспільстві дедалі сильніше почали проявлятися шовіністичні й расові прикмети політики Словацької (клеро-фашистської) держави. Запопадливу ініціативу, звісно, не без підтримки найвищих державних чинів Словаччини, почав проявляти шаришсько-земплінський жупан Шт. Гашшік, який представив «оригінальний» спосіб вирішення русинського питання в Східній Словаччині — аналогічний до «вирішення» проблеми корінних жителів США — індіанців, котрих свого часу було загнано в резервації. Саме така візія захопила жупана, коли він запропонував зосередити всю русинську меншину в двох округах — Меджилаборецькому та Свидницькому, якого Гашшік планував для цієї мети спеціально створити. З Пряшева до міст Меджилабірці та Свидник мав бути перенесений осідок греко-католицького єпископства зі всіма установами та руські середні школи. Жупан Гашшік обґрунтовував це, крім іншого, «захистом студентів руських середніх шкіл у Пряшеві від ексцентричності цього міста». Реагуючи на такі прояви шовінізму, Ґойдич в листі до міністра шкільництва Словаччини написав, що релігійні, культурні та соціальні інституції греко-католицької єпархії не є базаром, який можна будь-коли і будь-куди переносити. Зрештою, єпархіальні інституції утворено й утримувано власними засобами, тому, продовжував Ґойдич, «не розумію, яким правом хоче держава обмежувати те, чого не збудувала і не утримує!» А щодо «ексцентричності» міста, владика зауважив, що йому не відомо, щоб Пряшів був «такою Содомою і Гоморою», від якої студентів потрібно захищати переселенням і просив пояснити «чому ця, нібито пряшівська Содома і Гомора так згубно діє лише на студентів руських середніх шкіл?» Про свою діяльність на ниві культурно-національного життя русько-української меншини єпископ Павло Ґойдич висловився так: «Я взяв на себе цей обов’язок тільки тому, бо нема нікого, хто б цим зайнявся. Інші національності мають своїх міністрів, свою політичну партію, своїх послів, одна тільки частина моїх вірних не має нікого, хто захищав би їхні національні права. Коли мої вірні звертаються до мене з довір’ям, я не можу відкинути їхнє прохання, хоча внаслідок того я маю багато неприємностей і велику шкоду». 

Ідеологічна епідемія Церкви

Повернімося, однак, до теми порятунку євреїв. У січні 1939 року єпископ оприлюднює послання до духовенства своєї єпархії, в якому інформує про ідеологію, котра суперечить вченню Церкви про любов до ближнього. Звертаючи увагу на зростаючі прояви «націоналізму, шовінізму і расизму», владика Павло попереджає священиків «аби берегли себе від цієї небезпечної епідемії і не наважилися вступати на службу до згаданого блуду». Це послання є дуже важливим документом ще й тому, що П.Ґойдич, остерігаючи в ньому перед епідемією нацизму, так би мовити, випередив навіть Ватикан. Як відомо, папа Пій ХІ, після оприлюднення 1937 року енцикліки «Mit brennender Sorge» («Із глибоким занепокоєнням»), яка розлютила нацистів, дав доручення підготувати нову енцикліку, в якій мало бути осуджено расизм, антисемітизм і переслідування євреїв у Німеччині. Підготовку документа начебто було завершено, проте у лютому 1939 року, місяць після появи послання єпископа Ґойдича — папа помер, так і не встигнувши схвалити текст нової енцикліки.

Варто нагадати ще один важливий крок владики Павла, котрий свідчить про його ставлення до переслідувань євреїв у Словацькій республіці, на чолі якої стояв католицький священик — президент Йозеф Тісо. У травні 1942 року Ґойдич написав листа до головного дипломатичного представника Ватикану у Братиславі, в якому гостро осудив депортації словацьких євреїв та звернув увагу на жорстокість, якої допускаються члени напіввійськової терористичної організації «Глінкова ґарда» у стосунку до беззахисних євреїв. Єпископ Ґойдич просить Ватикан змусити президента Словацької республіки Тіса, як католицького священика, зупинити звірства, чинені над євреями, а «якщо це неможливо, то хай Свята Столиця закличе пана президента відмовитися від займаної посади», щоб ці нелюдські практики не ганьбили всю Католицьку церкву. У Ватикані, схоже, панувала розгубленість щодо поведінки Тіса та інших словацьких державних високопосадовців. Була дана вказівка ватиканському дипломату в Братиславі Дж.Бурціо протестувати проти депортації євреїв у президента Тіса. Рекомендуючи цей крок, заступник держсекретаря Ватикану Д.Тардіні висловив і свій сумнів: «Не знаю, чи демарш зможе зупинити... блазнів. Блазнів є двоє: (глава уряду) Тука, котрий діє і Тісо... священик, котрий залишає його діяти». 

500 марок за вивезеного єврея

Єпископ Ґойдич достеменно знав, що у Словаччині повним ходом йшла «аризація», тобто експропріація майна євреїв, а також транспорти місцевого єврейського населення до концтаборів на території окупованої Польщі, що розпочалися в березні 1942 року. Протягом семи місяців того самого року заслано на смерть понад 57 тисяч словацьких євреїв. Словацька сторона за кожного вивезеного єврея платила ІІІ Рейху 500 німецьких марок. Усього з Словаччини під час війни в нацистські табори смерті відтранспортовано майже 70 тисяч євреїв, лише на кілька тисяч менше ніж з окупованої нацистами Франції.

Зовсім недавно, у 2006 році в архівах словацького Інституту народної пам’яті в Братиславі дослідник А.Капута виявив власноруч написаний лист єпископа Ґойдича з Ілавської тюрми до Канцелярії президента ЧСР А.Запотоцького від 18 травня 1956 року, в якому в’язень № 1273 просив відновити його процес із січня 1951 року, на якому його було засуджено на довічне ув’язнення, інкримінуючи йому «зраду батьківщини». Ця «зрада» єпископа Ґойдича мала полягати у «шпигунстві» на користь Ватикану, підтримці «бандерівців» та «колабораціонізмі» з німецькими окупаційними властями Словаччини. Автор листа спростував усі звинувачення і пояснив, якими методами під час восьмимісячного слідства видобуто з нього фальшиві зізнання. Після затримання органами безпеки 28 квітня 1950 року в Пряшеві за категоричну відмову єпископа Ґойдича перейти у православ’я, його було перевезено до в’язниці у Валдіце-Картузи в Чехії, а згодом переміщено у горезвісну празьку тюрму Рузинь. Щоб видобути з в’язня потрібні зізнання для заздалегідь готованого процесу-спектаклю, органи репресії застосували до своєї жертви фізичні й психічні тортури. Про ці методи слідства, нині вже добре відомі з документальних публікацій, в згаданому листі докладно розповідає сам Ґойдич і, наче підсумовуючи, пише: «Мій душевний стан був таким безнадійним, що я був у стані підписати і свій вирок смерті». Далі в листі до президента ЧСР єпископ Ґойдич серед іншого заявляє: «Євреї під час німецької окупації масово приходили до мене не лише з Пряшева, а й з інших міст... я ні одному (з них) не відмовив у допомозі; їхніх дітей я примістив у наших єпархіальних установах, їхні гроші та цінні золоті речі всіляко переховував, щоб зберегти їх від конфіскації». Автор листа подає прізвища кількох єврейських сімей з різних міст Словаччини, котрі могли б підтвердити його слова.

Отже, у 2006 році розпочався пошук свідків-євреїв. Виявилося, що владика Павло особисто врятував життя принаймні 27 євреям, видаючи їм свідоцтво про хрещення і переховуючи їх у греко-католицьких монастирях. Історик о. П.Бозра пише, що політична поліція Словаччини повідомила в серпні 1942 року про зустріч владики з євреями у Михалівцях. Він з ними цілувався і це начебто викликало невдоволення серед очевидців-християн. В драматичній ситуації опинився єврейський підприємець із м. Попрад Павло Лукач-Шпітцер. Він зустрівся з владикою Павлом на одній з вулиць Пряшева саме в момент, коли члени «Глінкової ґарди» виловлювали євреїв. Єпископ Ґойдич обняв свого співрозмовника і таким чином захистив його перед затриманням.

Крім цього він заохочував своїх священиків, щоб вони, в межах своїх можливостей, допомагали євреям. Таким чином, наприклад, парох у селі Ольшавиця о. М.Машлей, послухавшись Ґойдича, врятував життя 54 єврейським сім’ям, переховуючи їх серед своїх вірників-селян. 

6742 або 681

17 липня 1960 року єпископ-мученик помер у Леопольдівській тюрмі на 72-у році життя. Помер, як він того собі бажав, у день свого народження. «Болить мене те, що мої віруючі змушені терпіти за свою віру», повторював владика Павло перед смертю. Його могилу на тюремному цвинтарі означено номером 681. Як нацисти перетворювали людей в концтаборах на номери, так само чинили й комуністи у своїх тюрмах з небажаними для них особами.

«Те, що я вважав за найкращий вчинок любові до ближнього, мені було зараховано як найгірший злочин — зраду батьківщини», — писав у 1956 році в листі до президента ЧСР «Справедливий між народами». Реабілітовано єпископа Павла Ґойдича, ЧСВВ щойно 1990 року.

Український журнал