УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2008

Мішанина чи рідна мова?

(Скачати весь номер: 7/2008 [PDF, 2 Mb])

Текст: Давід Свобода, Прага

 

Лютувала буря і в мовних полеміках. Іван Панькевич був мішенню атак русофільських правих майже впродовж двох десятиліть відтоді, як спричинився до заміни попередньої граматики, складеної А.Волошиним ще у 1901 році, яка поєднувала русинські елементи з російськими. Панькевич обрав верховинський діалект, що був наближений до галицького варіанту української мови: його «Граматика руської мови» виконувала урядове завдання: використати «місцеву мову» зі збереженням її орфографії, що творила частину русинської ідентичності. Граматика була схвалена на конгресі вчителів у березні 1923 року, однак з боку російського крила на Панькевича впала лавина звинувачень у тому, що він намагається створити штучну русинську ідентичність. Нічого більш далекого від правди годі було знайти; як переконаний українець, Панькевич вірив, що одного дня українська ідея переможе і в Підкарпатській області, для чого він, за допомогою свого підручника, що поєднував українську мову та місцеві діалекти, будував тимчасовий місток. Російська Спілка Духновича відразу ж відповіла виданням власної граматики російською мовою. Учительські конгреси пізніше неодноразово відмовлялись від варіанту Панькевича на користь підручника Волошина для шкіл нижчих ступенів і граматики Сабова для шкіл вищого ступеня, тому владні снаги в краї стикались з постійними перешкодами.

 

Численні голоси попереджали чеських чиновників не втручатися до тамтешніх мовних суперечок, однак не могли переконати прихильників протилежних таборів. З відступом часу можна судити, що чеський ангажемент у мовних тертях країни, яка знаходилась тільки-но на початках свого національного самоусвідомлення, допомагав поглиблювати прірву між управителями та керованими, через яку у майбутньому, за влади всезагальної нетолерантності, вже було неможливо збудувати мости. Спроба скористатися антагоністичними силами в державних інтересах зайшла у глухий кут. Згідно з пасхальним номером видання «Tribuna» у 1923 році, чеська всебічність не повинна була заходити настільки далеко, щоб не признати географічний факт національної та мовної приналежності підкарпатських русинів до малорусів. Спілка Духновича, на думку противників всеруської ідеї, «виросла не з потреби, а з політичної ревності». Великоруський рух нібито спирався на уявні передумови всеруської мови і перед «чеською та неусвідомленою русинською громадськістю маніпулює термінами “руський” (тобто русин) і “русский” (тобто великоруський) аж до непристойності». Причиною цього мали бути монархістські інтереси російської еміграції та консервативність інтелігенції, яка чинила спротив словесній культивації місцевої мови. Коли було вже необхідно змінити мадярську мову на іншу, вона радше воліла прийняти мову великої культури російської аніж мову меншої і молодшої культури української. За винятком Євменія Сабова, всі члени Спілки Духновича, на думку автора, були «дилетантами». 

Каїни малоруського народу

Ще в 1930 році тижневик «Podkarpatská Rus», який видавала чехословацька національна демократія в Ужгороді, висловлювався про видану державою граматику таким чином: «З погляду російської мови, її історії та сучасної вимови, виглядає новий правопис Панькевича вражаючою какографією. Такою він виглядає і з погляду всіх численних відтінків південно-карпатської народної мови. Новий правопис Панькевича не відповідає ані історичним принципам, ані звуковому відтворенню живої народної вимови. Навпаки, новий правопис Панькевича (...) є настільки ускладнений та заплутаний, що і сам автор нездатний (...) дотримуватися нових правил, які сам видумав. Можемо собі уявити, в якій ситуації опиниться учень, беззахисна жертва подібних недбалих експериментів».

«Tribuna» була, безперечно, в авангарді друкованих видань, які вбачали вихід в українському спрямуванні Підкарпатської Русі. Про це свідчить і те, що до неї звернувся і сам Волошин, коли відчував потребу реагувати на статті у виданнях «Lidové noviny» та «České slovo»; таким чином він, парадоксально, став проти численних прихильників його граматики з причини їхньої упередженості проти українців. На згадку про «відкраювання народності русинської (української)» в газеті «Lidové noviny» відповів: «Констатую передусім, що вчителі на Підкарпатській Русі ніде не висловились за великоруську мову. Також конгрес, що відбувся 6–7.6.(1923) в Берегові, не вимагав уведення великоруської мови; вчительський з’їзд неодноразово постановив, що наполягає на моїй граматиці». Чехи були в справі русифікації «більш ревні аніж росіяни» (дослівно «Каїни малоруського народу»). Волошин, один із піонерів української орієнтації, був вимушений спершу відбивати русофільські претензії на свою працю (зрештою, сам признавав, що не володів російською мовою настільки добре, щоб міг за неї ратувати в граматичних дискусіях). Як можливо, запитували його противники, що Волошин визнавав у своїй граматиці використання давнішої етимології, яку характеризували великоруські та церковнослов’янські форми, коли наступне (не схвалене міністерством) видання було повне цитат українських письменників та поетів, і де думки Духновича були перекладені на мову Волошина? «Так, колись п. Волошину була дуже мила етимологія руська, до того часу, аніж не прийшли емігранти з Галичини, як-от Панькевич, Бірчак тощо, аніж влада празька не почала протегувати український сепаратизм, без огляду на народ Підкарпатської Русі». Для протилежного табору Августин Волошин став синонімом зрадника. Неправда, заперечував він ще роки по тому, що колись проповідував «мішанину», але завжди був він заступником рідної мови свого народу, тобто його малоруської мови.

Хто об’їздить Підкарпатську Русь, твердив у тому ж номері невідомий місцевий чеський учитель, не почує великоруської мови. Підкарпатські русини живуть у горах, а гірська місцевість завжди затримує темп мовних процесів (свій вплив тут відіграла і політика, оскільки угорці не дозволяли русинській мові розвиватися). Всі численні аргументи на підтримку «мало руськості» підкарпатського етносу тримались на вірі їхніх носіїв у те, що протягом природного розвитку російська мова не витримає конкуренції з українською.

Український журнал