Ukraiński Żurnal - 7/2008
Купони, Мечіар і, врешті, чужі інвестори
(Скачати весь номер: 7/2008 [PDF, 2 Mb])Текст: Лубош Палата, Прага
Історія словацької приватизації дуже подібна до історій чеської, як зрештою, і угорської чи польської приватизацій. Спільною їхньою рисою є те, що в них фігурує дуже мало позитивних героїв, зате величезна кількість пройдисвітів, шахраїв, явного грабіжництва і неймовірна кількість вкраденого чи зниклого під час приватизації майна.
Але в порівнянні з іншими соціалістичними державами, колишня Чехословаччина в 1989 році мала одну важливу специфічну рису. Адже, якщо в Східній Німеччині, Польщі чи Угорщині не дійшло до повної заборони приватного підприємництва, в Чехословаччині було націоналізовано дослівно все. Те саме було й з «економічною відлигою», яка в Польщі та Угорщині відкрила дорогу для дрібного приватного підприємництва. У Чехословаччині в часи Оксамитової революції 1989-го все це було в зародковому стані.Саме тому Чехословаччина насампочаток змушена була відразу провести реституцію приватного майна, націоналізованого до 1948 року, коли в Чехословаччині ще існував обмежений приватний капіталізм, але всі підприємства з кількістю працівників понад 50 вже було націоналізовано. Не кажучи вже про величезне майно, експропрійоване в трьох мільйонів судетських німців та сотень тисяч угорців з Південної Словаччини.
Мала приватизація і купоніада
Реституції малих підприємств, кнайп та прибуткових будинків, що відбулися на початку 90-х, можна вважати актом «історичної справедливості», але їхній економічний результат був сумнівним. В багатьох випадках фірми, націоналізовані сорок років тому, перейшли у власність спадкоємцям, які із підприємницькими талантами своїх предків вже не мали нічого спільного. Другою, успішнішою фазою була «мала приватизація», під час якої в 1991–1993 роках продавалися малі підприємства, магазини і т.п., які належали державі, але на які не поширювалося правило реституцій. Не дивлячись на те, що більшість їх було продано через публічні аукціони, і тут не обійшлося без численних шахрайств, махінацій та корупції. У Словаччині в такий спосіб було продано 9500 підприємств за 14 мільярдів крон.
До приватизації, з якої були виключені «стратегічні підприємства», було допущено 678 фірм вартістю 170 мільярдів крон. Відбулося також кілька важливих продажів закордонним інвесторам. Найвизначнішою з оборудок, мабуть, була приватизація на той час вже майже збанкрутілих Братиславських автомобільних заводів, викуплених німецьким концерном WV, який перетворив їх на одне з найпотужніших підприємств Словаччини, що забезпечує нині 15 відсотків словацького експорту, і де продукуються та монтуються найпрестижніші моделі WV.Але найвизначнішою формою приватизації була т.зв. купонна приватизація. Її перша хвиля пройшла Словаччиною ще до розпаду Чехословаччини навесні 1992 року. За допомогою купонних книжок, які отримав кожен громадянин, старший 18 років, у п’ятимільйонній Словаччині було поділено майно вартістю майже вісімдесят мільярдів чехословацьких крон.Тоді чехи ще могли «інвестувати» свої купонні бали у Словаччині, а словаки — в чеській частині держави, що й відбувалося. Подіями і у Словаччині, і в Чехії заволоділи «купонні фонди», з яких найвагомішими стали Гарвардські фонди чесько-американського фінансиста Віктора Коженого, якого у Словаччині наслідували колишній офіцер держбезпеки Юрай Широки та колишній віце-міністр комуністичного словацького уряду Владімір Лекса, батько сумнозвісного шефа Словацької інформаційної служби Івана Лекси.Подібно, як і в Чеській Республіці, у Словаччині добра на початках ідея купонної приватизації («роздати майно народу») через недосконалість юридичного фундаменту перетворилася на одну з найбільших крадіжок, які трапилися в процесі роздержавлення майна. Купонні фонди, що мали бути лише суб’єктами управління майном купонних акціонерів, різними юридичними хитрощами позбавили акціонерів майна — або взамін на відсоток дійсної вартості, або взагалі без відшкодування. Подібно поводилися також власники більших пакетів акцій, які просто привласнили майно підприємств. Гасло «малі акціонери, плачте!» справдилося як у Чехії, так і в Словаччині.
Грабіжницька приватизація Мечіара
Після розпаду федерації у Словаччині до влади прийшла група націоналістично-популістських політиків на чолі з «Рухом за демократичну Словаччину», очолюваним Владіміром Мечіаром. Правління його уряду (1992–1998) було в 1994 році на кілька місяців замінено кабінетом «демократичних сил» Йозефа Моравчіка, який за зразком чеської моделі спробував реалізувати другу хвилю купонної приватизації, коли під роздержавлення мала потрапити решта державних підприємств.Однак у 1994-му на дострокових виборах Мечіар знову переміг, і його уряд зупинив уже розпочату другу хвилю купонної приватизації. А те, що пропонувалося взамін, виявилося ще гіршим способом роздержавлення. Кабінет Мечіара перейшов до прямого продажу майже 1000 підприємств. Із «мечіарівської» приватизації були майже абсолютно виключені як робітники підприємств, так і закордонні інвестори. Підприємства продавалися на основі «клієнтських» практик підприємцям і групам, прямо пов’язаним з «Рухом за демократичну Словаччину» — майже за безцінь. У 1995–1996 рр. були продані сотні великих словацьких підприємств, більшість із яких невдовзі збанкрутіла. В руки людей, пов’язаних із партією Мечіара, потрапили й такі гіганти словацької економіки, як «Словнафт», «Нафта Ґбели», словацькі курорти чи фірма «Матадор».Коли Мечіар у 1998-му вибори програв, його спосіб приватизації було відразу припинено, але спроби повернути «вкрадені» підприємства державі, реприватизувавши їх, за незначними винятками, не вдалися.
Вступ закордонного капіталу і реформаційне диво
Від 2000 року «продемократична» коаліція на чолі із Мікулашом Дзуріндою починає відкривати словацьку приватизацію для закордонного капіталу. В продаж йдуть такі великі стратегічні об’єкти, як, наприклад, «Словацькі телекомунікації», «Словацька страхова компанія» чи власник словацької частини нафтопроводу «Дружба» — товариство «Транспетрол». Американський інвестор рятує також Східнословацький металургійний завод «Východoslovenské železiany».Але дефінітивним відкриттям Словаччини для закордонних інвесторів стають вибори 2002-го року, після яких старо-новий прем’єр Дзурінда зміг сформувати центристсько-правий уряд, що запроваджує небачені на той час реформи: фіксований 19 відсотковий податок, соціальні реформи, що практично скасовують соціальну державу, платну медичну допомогу та пенсійну реформу, оперту на приватні пенсійні фонди. Цей уряд зважується також на приватизацію підприємств, які ще залишалися державними і вважалися стратегічними. Передусім ішлося про продаж (на суму більшу ніж 120 мільярдів словацьких крон) 49 відсотків акцій «Словацького газового промислу» російсько-французько-німецькому консорціуму та «Словацьких електростанцій» — італійському «Енелу». Найважливіше, що прибутки з цієї, наразі останньої, хвилі приватизації, не «проїли», а скористалися ними для фінансування пенсійної реформи.Важливішим від приватизації двигуном економіки став наплив закордонних інвестицій у побудову підприємств «з нуля». Фіксований податок та вступ Словаччини до Європейського Союзу в 2004 році мали притягальність магніту для багатьох західних концернів, яким на руку грав також низький рівень словацьких зарплат. Побудова автомобільних заводів PSA і KIA поблизу Трнави та Жіліни стоять за словацьким економічним дивом останніх років, коли економічне зростання перевищило 10 відсотків на рік.Новий ліво-націоналістичний кабінет Роберта Фіца призупинив у 2006 році приватизацію державних підприємств та продаж державних акцій стратегічних об’єктів, а деякі приватизації навіть скасував. Державним майном і надалі залишаються, наприклад, аеропорти, держава намагається повернути від «Енелу» велику гідроелектростанцію Ґабчіково. Фіцо, який є великим прихильником державного майна, рішуче відмовляється продовжувати розпочату приватизацію, і доки йому дозволятиме економічна ситуація, продавати держмайно не буде.Зрештою, вже й не потрібно. Частка держави в словацькій економіці є на рівні економічно найліберальніших країн Західної Європи. Після величезних економічних зламів, значної кількості порушень і злочинів, Словаччина нині практично «роздержавлена». Нарешті, можна це ствердити.
