Ukraiński Żurnal - 7/2008

В Україні без змін

Текст: Пьотр Погожельський, кореспондент Польського Радіо у Києві  

Київські вибори показали, що в Україні народ знову здивував і випередив політиків, які його все ще вважають біомасою. Тим часом народ політикам все менше вірить і свою недовіру вже здатний показати на виборах.  

Кожен із кандидатів у мери Києва та їхніх угруповань обіцяли, що лише могли: побороти проблему «пробок», вчителям та лікарям підвищити зарплати, повсюдно знизити ціни на продукти харчування. Хтось із них навіть обіцяв Інтернет в кожен дім, як колись обіцяли газ та світло в кожну хату. Але люди, принаймні ті, з якими я розмовляв, обіцянкам не повірили. Навчились вже, що політики одне обіцяють, та все одно роблять собі своє. Тому більшість киян цікавить не те, хто що пише у своїх листівках, а те, хто і що зробив. І звичайно, в такій ситуації теперішній мер Леонід Черновецький мав найбільший шанс на перемогу. В метро можна було побачити, як в Києві будують мости, естакади і дороги, як з’являються нові трамваї (наразі, правда, лише на моніторах, але незабаром напевне вони появляться і на вулицях), а там і метро дочекається нових вагонів. Окрім того, пенсіонери отримали доплати до пенсії, подібно як і працівники медичної сфери та освіти до зарплати. Ба більше! Можна було також отримати гроші за голос, відданий на користь дотеперішнього хазяїна міста.

Таким чином, конкуренти мера опинились у програшній позиції. Не маючи доступу до найсильнішого знаряддя пропаганди — моніторів метро, вони були в змозі запропонувати лише гроші за відданий голос і, як вже було сказано, масу обіцянок. Аргументи, що Черновецький та його команда крадуть, що земля продається на незрозумілих засадах, були наче горохом об стіну. Адже відомо, що в Україні краде кожен, а ті, хто вже накрали, в майбутньому крастимуть менше. Принаймні така побутує віра. Тобто… саме їх і треба обрати. І цей аргумент мені довелося почути від людей, яких бідними не назвеш. Ситуація була настільки курйозною, як і у випадку загальнонаціональних виборів, коли окремі угруповання вказують на своїх конкурентів, говорячи: це їх підтримують олігархи. А тут можна було почути: це у списках моїх противників знаходяться представники будівельних фірм, які викуповують та знищують майданчики для дітей біля ваших будинків. Але насправді вони є у всіх списках. 

Жіноча істерика, або Хай не буде тобі інших богів переді Мною

Напади істерики у жінок, як правило, доволі тривалі, починаються раптово і закінчуються так само несподівано, як і почалися. Так було і з виборами у Києві, які в непродуманий спосіб розкрутила Юлія Тимошенко. Несподівано з’ясувалося, що ніхто особливо не хоче голосувати за Олександра Турчинова, який виглядає та говорить, як людина з Космосу, щоправда з іншої, аніж Леонід Черновецький, планети. Я спостерігав за його мітингом на Оболоні. Дільниця достатньо заможна, вже київська, бо ті, котрі сюди «понаїхали», вже акліматизувались і здобули столичну прописку. В більшості вони підтримують БЮТ. Але з незрозумілих причин прилеглі до площі вулиці, де відбувався мітинг, були заставлені автобусами, що привезли «прихильників» прем’єра. В одному з наметів я бачив студентів з Ірану, одягнених у футболки БЮТу. Може, вони також мають право голосу? Абсурдність цієї ситуації підсилював сам перебіг мітингу. Напевне всім знайоме відчуття з дитинства, коли мама веде нас до лікаря і постійно говорить, що її непокоїть і що лікар повинен зробити. На оболонівській сцені стояли двоє дорослих людей — Юлія Тимошенко та Олександр Турчинов. «Мама» говорила, чому треба голосувати за її «сина», а масовка слухала. Як таку масовку можна організувати я довідався, коли до мене приїхала знайома лікар, яка працює в одній з київських поліклінік, і до того часу була прихильницею «помаранчевих», а також «сердечних». І ось коли в їхній дільниці був власне такий мітинг, керівництво їхньої поліклініки дало зрозуміти працівникам, що усі повинні йти. Часи Леоніда Кучми, принаймні для пересічних людей, вже минули, і знайома спритно уникнула такого «громадянського» обов’язку. Це був власне останній подих БЮТу. Істерика завершилася після виборів міцним ударом — Юлія Тимошенко образилася на киян. Ну, як це і буває в житті, найчастіше програє той, хто ображається. Так було і цього разу, бо підтримка пані прем’єрки знижується. 

Шануй ближнього свого як себе самого

Поволі доходимо до суті справи. Я не прихильник Леоніда Черновецького, однак мушу визнати, що саме його виборчий штаб провів найбільш успішну кампанію. Що найважливіше, вона була спрямована не на всіх, а головним чином на найбідніші верстви населення. Політтехнологи помітили людей, які на сьогоднішній день залишаються на узбіччі. Вони не роз’їжджають Києвом на джипах, не є клієнтами дорогих ресторанів та магазинів — зате мають право голосу. Пенсіонерка, яку раз на тиждень відвідує родина, напевне отримує сильні враження, коли до неї приходить представник Блоку Леоніда Черновецького і вирішує її найважливіші проблеми. Бо політики, «помаранчеві», «сердечні» чи «блакитні», і надалі довкола себе бачать лише біомасу — це особливо помітно у випадку Юлії Тимошенко, яка вважала, що людям можна наказати голосувати за її кандидата. Виявляється, однак, що варто помічати також іншу людину. Чого собі і вам бажаю.