Ukraiński Żurnal - 7/2007
Українські Зевси та Юпітери
(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])Текст: Микола Мушинка, Пряшів
На перший погляд може видатися, що українці не мають своїх класичних міфів, подібних до міфів Давньої Греції чи Риму. В дійсності українська міфологія не надто поступається давньогрецькій чи давньоримській, а серед слов’янських народів вона займає провідне місце. Володимир Гнатюк у своєму «Нарисі української міфології» (Львів, 2000) наводить дані про 108 міфологічних істот, що беруть початок у дохристиянській добі. Серед них є п’ятнадцять нарисів про головних поганських богів. Сучасна дослідниця гуцульської міфології Наталя Хобзей лише в регіоні Гуцульщини задокументувала 78 міфологічних істот.
Головними богами давніх українців були: Сварог (бог неба і вогню), Перун (бог грому і блискавки) та Дажбог (бог сонця і благополуччя). Про них в «Літописі руському» під роком 980-м читаємо (переклад із давньоруської мови Л. Махновця): «І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, — а голова його була срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм люди жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували їх цим бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той» (Літопис руський за Іпатіївським списком. – Київ, 1990. – С. 47).
Про Сварога є письмові відомості вже з VI століття н.е. На думку істориків, його культ потрапив у Київську Русь від болгар. А Сварожича, сина Сварога, знаємо з ХІІ ст.
В давніх руських літописах найбільше відомостей маємо про бога грому і блискавки Перуна. Крім Києва, жертовники з його зображенням стояли в ряді інших міст. Коли князь Володимир Великий в 988 році прийняв християнство і похрестив Київську Русь, він наказав зруйнувати всі його статуї на превеликий жаль киян, які вбачали в цьому посягання на їхню найбільшу святість. Літописець Нестор про це пише: «І коли Володимир прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому узвозу на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями.... І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир до нього людей, сказавши: “Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його”. І вони вчинили звелене. Коли пустили його і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь».
Атрибутом Перуна був топірець, а в багатьох місцевостях йому засвячували найміцніше дерево — дуб, біля якого йому приносили жертви, інколи і людські. В центрі Запорізької Січі — на острові Хортиця — козаки жертвували Перунові когутів, курок, хліб та м’ясо. В ці жертви запихали стріли. Цікаво, що на Пряшівщині культ Перуна зберігся до наших днів. В багатьох селах існує Перунова скала, Перунів дуб, а в недалекому Горлицькому повіті на Лемківщині навіть є село Перунка. До нині вживається прокляття «Бодай тя Перун забив».
Дажбог у давніх українців був богом сонця (небесного вогню) і життя. Його символом був круг, з шістьма еліпсовидними променями всередині («розета»). Виконував ту ж функцію, що і Геліос у греків. В «Слову о полку Ігоревім» Ігора називають внуком Дажбога. Дажбог дарував добро і благополуччя, тому деякі фольклористи приспів старовинних світських колядок «Дай, Боже», який повторюється після кожного рядка, виводять зі звернення до цього поганського бога — Дажбоже!.
Велес (Волос) в «Руському літописі» згадується під роком 907-м, коли військова дружина Олега свою присягу з греками скріпила іменами Волоса: «Цесар Леон з Олексанром мир оба вчинили з Олегом, згодившись на данину і присягнувши межи собою. Цілували самі хреста, Олега і мужів його водили до присяги по руському закону. Клялися ті оружієм своїм, а Перуном, богом своїм, і Волосом, богом скоту». Отже Волос тут виступає «богом скоту», а скот тоді був синонімом грошей і достатку. Хто мав багато худоби — був багатим. Як головний бог русинів Велес виступає і в «Житті св. Володимира» з ХІ ст., де говориться, що Володимир, охрестившись, велів кинути «бога скота Волоса в ріку Почайку». Ще довго після офіційного запровадження християнства українські хлібороби під час жнив залишали на останній ріллі кілька стеблин нескошеного збіжжя (перев’язавши їх перевеселком) «Велесові на бороду». В українців Пряшівщини цей звичай зберігся до ХХ ст., хоч ім’я Велеса тут давно забулося. Із «Слова о полку Ігоревім» довідуємося, що Велес був також богом співу та поезії.
В християнстві атрибути Велеса перейшли на св. Юрія. Саме на «Юр’їв день» (6 травня) вперше виганяли худобу на громадські пасовиська, наймали громадських пастухів, «мішали» вівці індивідуальних власників до колективних отар тощо. В деяких селах саме в цей день оздоблювали садиби зеленими галузками (липовими або березовими), а пастухи поливали водою худобу (інколи і самі себе) Пізніше звичай «маєння» садиб перейшов на свято Трійці («Русаля»), а звичай поливання — на свято Великодня («Поливаний понеділок»).
Між іменами поганських богів київського Олімпу згадується і Хорс. В давньоруській апокрифічній «Бесіді трьох святих» цей ідол згадується поряд з Перуном і Дажбогом, а в апокрифі «Хожденіє Богородиці по муках» — між Трояном, Велесом і Перуном. Та з жодних письмових пам’яток невідомо, який це був бог. Лише в «Слові о полку Ігоревім» є уточнення його функції: «Всеслав... сам вночі вовком бігав. Із Києва добіг до Кур Тмутараканя, де великий Хорс йому путь освітив». Отже, був це бог сонця, що підтверджують й інші тогочасні письмові пам’ятки.
В 1848 р. у річці Збруч, неподалік від Гусятина на Західній Україні, було знайдено камінного чотиригранного і чотириголового ідола висотою 2.70 м з двома рядами рельєфів та трьома головами внизу. Збруцький ідол нині знаходиться в Кракові. Вчені пізніше встановили, що це фігура Світовита (Святовита) — поганського бога плодючості і достатку. Символічні рельєфи по чотирьох боках статуї вже понад 150 років викликають зацікавлення науковців, які пояснюють їх по-різному. Найновіші її дослідження встановили, що це ідол ІХ ст. н.е. В окремих постатях вчені вбачають поганських богів: Перуна, Велеса, Мокош, Ладу та інших. Вже в ІХ ст. атрибути Світовита перейшли на інших поганських богів, тому на території України він більше не згадується.
Купайло в українській міфології виступає як покровитель кохання. Свято на його честь відбувалося на початку літа, коли «Сонце купається у воді». В це свято рослини буцімто набувають особливої магічної міці, спроможної оберігати садиби від «нечистої сили» та лікувати людей. Молодь обох статей в Купальську ніч збиралася біля вогню на пагорбах біля сіл, де справляла різні «ігрища». Християнська церква замінила це поганське свято святом Івана Хрестителя, яке припадає на 24 червня за старим стилем (7 липня). Язичницькі елементи в ньому збереглися майже до наших днів, головним чином, в освяченні цілющого зілля та обряді «собітки». «Собітка», це нічна зустріч молоді біля вогню на природі. Хлопці і дівчата інколи палили на вогні опудало жіночої постаті (уособлення зими), потім перескакували через вогонь, а інколи й переганями через нього худобу — щоб були здоровими люди і худоба.
Ось як описує це свято автор «Гусятинського лісопису»: „Купало бяше бог обилія. Єму же безумныи за обиліє благодареніе приношаху в то время едва имаше настати жатва. Саму Купалу бісу еще і донині по некоторых странах безумныи память совершают начавше іюня 23 дня, в навечеріе Рождества Іона Предтечи, даже до жатвы и далій сицевым образом: С вечера собираются простая чадь обоего пола и сплітают себі вінцы из ядомого зелья или коренія и препоясавшеся быліем, возгнітают огнь; инде же поставляют зеленую ветев и емшеся за руці около обращаются окрест оного огня, поюще свои пісни, преплетающе Купалом, потом через оный огонь прескакуют” (В. Гнатюк, с. 80-81).
Серед головних богів давньоукраїнського Олімпу виступає жіноча постать Мокош (Мокоша). В народі називали її ще й П’ятницею. Її щорічне свято відбувалося восени — на рубежі літа і зими, однак були й щомісячні та щотижневі свята цієї богині.
Літописець Нестор, як ми бачили вище, згадує її разом із Перуном, Волосом, Дажбогом та Стрибогом. Згідно з деякими вченими, вона зображена і на Збруцькому ідолі поряд із Дажбогом. Це була богиня плоду і води, покровительниця жіночих праць і дівочої долі, подібна до Астарти в міфології семітських народів. В християнській церкві деякі її прикмети перейшли на св. Мокрину, яку святкують 19 червня.
Другою жіночою постаттю українського Олімпу була Лада — богиня весни, шлюбу і весілля. Її ім’я згадується у приспівах українських, але й інших слов’янських (та деяких балтійських), обрядових пісень. Свято Лади було пов’язане з «Русаллям» (Зелені свята, Трійця). На це свято молодь обох статей влаштовувала триденні (і тринічні) забави (без участі старших та дітей). В «Сіноптисі» архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Ґізеля з 1674 року є цікавий додаток до «Олімпу» поганських богів, описаному в «Повістях временних літ». В ньому зокрема наводиться: «Четвертий ідол — Ладо. Це — божество весілля і всякого благополуччя. Жертви йому приносять ті, що готуються до шлюбу, сподіваючись за допомогою Лади добро, веселість і любезне життя забезпечити. Звертаючись до матері Леля і Полеля — Лади, співають: “Ладо, Ладо!” Цього ідола і на весіллях оспівують, руками плещучи і об стіл б’ючи» (Рыбаков. Б.: Язычество древних славян. – Москва, 1981. – С. 399; скорочений переклад із церковнослов’янської мови). Весняна обрядова пісня «А ми просо сіяли, ой дід-Ладо, сіяли» дійшла до наших днів, давно загубивши свою обрядову функцію.
В «Літописі руському» описано (без згадки про Ладу) «бісовські ігрища», влаштовані племенем древлян в лісах між селами, на яких молодь «блуд творить», а парубки «жінок собі викрадають».
Християнська церква завзято боролася з цими «поганськими ігрищами», однак викоренити їх не змогла. В селі Курів на Пряшівщині вони відбувалися ще в другій половині ХІХ ст. під назвою «Пастуше Русаля» (вже без згадки про Ладу). В багатьох місцевостях церкві вдалося стягнути ці «поганські ігрища» з лісів і гаїв на подвір’я монастирів і надати їм більш-менш християнський характер. Наприклад, при монастирі св. Трійці в Красному Броді біля Меджилабірців у східній Словаччині на свято Трійці ще у XVIII ст. відбувалися величаві відпусти, на яких молоді русини з різних регіонів знайомилися і тут же вінчалися. В літературі ці відпусти увійшли під назвою «жіночі ярмарки», хоч з ярмарками вони не мали нічого спільного.
Чоловічий «партнер» богині Лади в письмових пам’ятках найчастіше виступає під іменем Ярило. Ярило теж був богом кохання. На його честь влаштовувалися розпусні гуляння, пов’язані з п’янством, вільним сексом і кулачними боями, які не раз закінчувалися смертю. Свято Ярила церква замінила святом св. Тихона. Російський етнограф А.Афанасьєв так описав це свято в м.Воронежі: «Почитання Ярила і буйні розгульні та занадто сокромні ігрища, зв’язані з тим почитанням, в яких поганинові уявлялася якраз побіда життя над смертю, були все для християнських моралістів нечистими, проклятими і бісовськими дійствами, проти яких вони виступали дуже завзято. Та незважаючи на те, старинний звичай не швидко викорінювався. До самого останку на Яриловім празнику допускалися дуже свобідні прояви любові, а матері висилали радо на нього свої дочки поневіститися трохи. В Воронежі удалося усунути сей празник аж преосвященному Тихонові. В понеділок Петрового посту (30 мая) 1765 року виїхав він на площу, де відбувалися народні ігрища в честь Ярила... Тоді увійшов він поміж товпу і начав проповідати. Проповідь осягла ціль, народ розійшовся і відтоді не обходив празника Ярила» (Гнатюк В.: Нарис української міфології. – Львів, 2000. – С. 82-83).
Найменш відомим головним богом київського Олімпу є Сімарґл, що йому князь Володимир поставив пам’ятник, який після прийняття християнства наказав зруйнувати. В пізніших письмових документах цей бог вже не згадується.
Один з кращих дослідників української міфології В.Гнатюк до головних язичницьких богів давніх українців зараховує ще й Торяна, Палія, Громовика та Бірівника.
Крім цих головних богів українська міфологія знає десятки інших надприродних істот: божків, духів, демонів, чудовиськ, персоніфікованих абстрактних істот, людей з надприродною силою тощо. Особливо багатою на міфологічні істоти є Гуцульщина, де зафіксовані такі надприродні божества і демони як Антипко (домашній чорт), Блуд (нечиста сила, яка збиває людей з дороги), Гаргон (володар пекла), Лісна (лісова німфа), Лісовик (пастух і охоронець лісових тварин), Мара (дух убитого чоловіка), Нічник (міфічна істота, що забирає сон), Нявка (те саме, що Лісна), Обпаленик (чорт, засягнений блискавкою), Опир (міфічна істота, що висмоктує людську кров), Пекун (чорт із страченої дитини), Песіголов (міфічна істота з собачою головою), Підплитник (чорт, що живе під плитою або каменем), Потопельник (душа втопленої дитини), Рахманин (посередник між небом і землею), Русалка (водяна німфа), Самосій (міфічна істота, яка народжується на Новий рік), Сатана (найстарший чорт), Сточник (музикант, наділений нечистою силою вищим ступенем мистецької досконалості), Стратча (погублена новонароджена нехрещена дитина), Тарахтерник або Характерник (чаклун, що запродався нечистій силі), Хованець (міфічна істота, зроджена з магічного яйця, виношеного людиною під пахвою), Чередінник, Чередінниця (людина, здатна завдати шкоди людині або тварині), Чорнокнижник (нечиста сила, що скидає на людей град), Чугайстер (заклята лісна людина, все тіло якої обросле волоссям), Арідник, Дідько. Осиновець, Щезби, Явида (табуйовані назви чорта), Язя (змія з кількома головами) та інші (Н. Хобзей: Гуцульська міфологія, Львів, 2002).
В другій половині ХХ ст. виникла релігійна конфесія, спрямована на відновлення дохристиянських язичницьких традицій українського народу під назвою РУНвіра (Рідна українська національна віра). Її засновником був український історик-шумеролог, філософ та етнолог Л.Силенко зі США, а теоретичною основою конфесії була його праця «Маґа Віра» («Могутня Віра»), видана в Нью-Йорку 1979 р. Автор в ній твердить, що Україна («Оріана») є колискою людської цивілізації, праматір’ю всіх індоєвропейських народів, а давня українська мова (санскрит) — основою всіх індоєвропейських мов. Християнство, побудоване на чужій ідеології, на його думку, було найбільшим нещастям для українського народу, бо воно знищило всю його національну культуру. Л.Силенко в своїй книзі не лише подав огляд української історії за сім тисяч років, але закликає українців повернутися до старовинної рідної віри — поганства, тобто реставрувати язичницькі божества української міфології, а головним богом визнати Дажбога. Його вчення знайшло багатьох прихильників, спочатку в українській діаспорі, а згодом і в Україні. Сьогодні РУНвіра і в Україні є легальною релігією, яка станом на 1 січня 1997 року нараховувала 31 релігійну громаду. Найбільша з них знаходиться в Києві. Члени РУНвіри відновлюють давні поганські свята, будують пам’ятники (ідоли) язичницьким богам та здійснюють давні поганські ритуали.
