Ukraiński Żurnal - 9/2008

Репортаж із Грузії, який вже ніколи не буде опублікованим

Текст: Лубош Палата, Прага

Загалом я завжди тішуся відпусткою. Хоча не люблю днів перед від’їздом, коли треба встигнути закінчити все, що наобіцяв понаписувати і зробити (а я люблю обіцяти багато). Тому останній тиждень перед від’їздом для мене перетворюється у справжнє пекло. Цього року ситуація була ще гіршою. Вранці перед від’їздом на хорватський острів далеко в Адріатичному морі я прокинувся вже о третій вранці, весь спітнілий. Мені приснилося, що я забув написати один великий репортаж у „Центральноєвропейську газету“, додаток до „Газети Виборчої“, який виходить раз на місяць. На жаль, сон відповідав дійсності. І тому я швидко зварив міцної кави, ввімкнув все наявне світло і почав писати. На щастя, робота йшла легко, репортаж із моєї липневої подорожі по Кавказу писався, так би мовити, сам, оскільки вражень із Грузії, Вірменії та Азербайджану було не на один, а на чотири репортажі. Передусім, про мою кохану Грузію, яка після п’ятнадцяти років нарешті почала вилазити з маразму. Писалося гарно, оскільки це було радісне писання. Я з приємністю з’ясував, що чарівна пані міністр закордонних справ розмовляє оксфордською англійською, що Тбілісі – знову приємнемісто, в якому є струм, метро, що знову виплачують пенсії... Просто, що ця прекрасна країна знову піднімається на ноги. Для написання репортажу вистачило лише одної кави. Я відіслав мейл, запакував останні речі і відпустка могла розпочинатися. В хорватському Спліті я якраз шукав пароплав, який міг би нас відвезти на острів Гвар, коли отримав вибачливу sms’ку. У Сербії заарештували одного із найбільш розшукуваних злочинців війни у колишній Югославії Радована Караджича. Редакторка із „Газети Виборчої“ просила в мене вибачення за те, що моєму репортажу доведеться зачекати до серпневого випуску. Я, звісно, відповів, що розумію і що це ніяка не проблема, оскільки речі, про які я писав, за місяць не втратять своєї актуальності. Та я не підозрював, наскільки я помилявся... Відпустка на Гварі була дійсно відпусткою. В кімнаті – ні телебачення, ні радіо. Газети – лише хорватські, не дуже зрозумілі і з триденним запізненням. А комп’ютер лежав на моєму празькому столі.У готелі, щоправда, був комп’ютер з Інтернетом, але, на щастя, він був лише один і до нього завжди стояла величезна черга, яку спромогтися вистояти можна було хіба раз на три дні, а посидіти коло нього – не більше десяти хвилин, бо у потилицю вже дихали незліченні італійці. Так що читати про те, що діється у світі, не було ні часу, ні сили. До того ж всюди й так була лише олімпіада, олімпіада і знову олімпіада – ще задовго до того, як почалася насправді. Те, що в Грузії щось діється, я довідався лише тоді, коли Михаїлу Саакашвілі увірвався терпець і після кількох днів обстрілювання грузинських сіл у Південній Осетії, він вислав грузинську армію зайняти грузинське місто Цхінвалі. Був вечір п’ятниці і я вислав головному редакторові sms з інформацією, що готовий відразу після приїзду в неділю відлетіти до Грузії. Відповідь була стриманою, мовляв, ще побачимо, поговоримо про це в понеділок. Хто ж би їздив у Грузію задля якоїсь там дев’яностотисячної автономної області, до того ж у час, коли в Пекіні вибухає олімпійське божевілля? Така людина, на жаль, знайшлася. Володимир Путін. Вже о першій годині пополудні все змінилося, оскільки Південна Осетія Путіну здалася вартою того, щоб у Грузію вирушили сотні танків і розпочали російську агресію проти свого сусіда. І головний редактор написав мені, що летіти треба терміново, і тому летить хтось інший, хтось, хто є у Празі. Останній день на Гварі міг бути теж чудовим, але я вже думками був у Грузії, звідки приходила все страшніша інформація про російські війська, про безсилля Заходу, про приниження і біль грузинів. Через півтора тижні після приїзду я знову отримав інформацію від редакторки „Газети Виборчої“. Вона виправдовувалася, що мій репортаж із Грузії в серпні опублікованим не буде, але що газета гонорар мені виплатить. Я відповів, що очікував цього і що я з радістю поміняв би свій гонорар на те, щоб мій репортаж і надалі відповідав дійсності, а цього нападу і окупації Грузії ніколи не було.