Ukraiński Żurnal - 9/2008

„Реальне“ охолодження: чесько-українські стосунки та європейська консолідація

Текст: Давід Свобода, Прага

Внаслідок Ризького миру, підписаного між Польщею та Росією в березні 1921 р., державі Пілсудського дісталися Східна Галичина, частина Волині (Полісся), Холмщина й Підляшшя та західні білоруські області. Більша частина України відійшла більшовикам. Чехи до останньої хвилини покладалися на рішення Ради Ліги Націй як кінцевої інстанції і дратували поляків своїм неприхованим запереченням польських зазіхань на свої східні території. Польська конституція від березня 1921 р. гарантувала українцям право користатися рідною мовою в громадському житті та в початкових школах. Однак на практиці ці заходи мали нульовий ефект. Рада Ліги Націй, окрім іншого, констатувала тоді, що статті мирного договору про права національних меншин не надаються до реалізації у випадку Східної Галичини, оскільки йдеться про територію поза кордонами самої Польщі. Окрім того, Польща не отримала мандат, який би уповноважував її організовувати систему управління в Східній Галичині. Іншими словами, територія все ще знаходилася під суверенітетом Антанти, що невдовзі, на превеликий жаль українців, змінилося. „Жодного інтересу ми не маємо в тому, щоб Польща отримала Східну Галичину, яка би нас усіх відрізала від прямого контакту з Росією. Східна Галичина належить тим, хто її населяє, українцям, а польські права на неї походять зокрема з того, що поляки мали більше військ, ніж україн ці“, – так звучала неофіційна позиція чеських критиків польської політики. На найвищому рівні вже треба було приборкувати пристрасті. Чехословацький посол у Польщі Прокоп Макса для газети „Gazeta Warszawska“ заявив тоді: „Ми є і залишимося в цьому питанні нейтральними. (...) Українська агітація не підтримується чехословацьким урядом, з українцями в нашій державі обходяться якз іншими біженцями, яких у нас немало“. Так само рішуче відповів він і на закид про чеські прагнення отримати коштом Галичини т.зв. „міст до Росії“. „І в питанні східногалицькому поляки отримують від нас набагато більше, ніж планувала дати наша закордонна політика і передбачали інтереси чехословацької держави“.Тим часом у Чехословаччині критикувалися дії польської адміністраціїу здобутих областях, хоч Рада Ліги Націй не так давно публічно проголосила, що польська держава „не має на східногалицькій території жодного адміністративного мандату“. Однак, незважаючи на це,Європа „закриває очі на безмежні страждання тамтешнього населення, неначе його кров була лише водою“.„Не випадково це масове переслідування було розпочато в момент, коли Польща збільшила кількість свого війська у східногалицьких гарнізонах, і коли Чехословаччина проголосила свою незацікавленість долею Східної Галичини“.В польській періодиці (що не пройшло повз увагу Праги) знову почали з’являтися войовничі статті проти Чехословаччини, що сприймалось як відплата за те, що одна з чеських газет викрила підготовку перевороту – таємне озброєння колоністів у Галичині, яка начебто мала бути черговою жертвою після Верхньої Сілезії. Зі зловтіхою – іноді передчасною – польські „вразливість та невроз“пов’язувалися з близьким врегулюванням великими державами галицького питання, яке „напевне не буде вирішуватись так гладко, як Польща ,вирішила‘ питання східних ,кресів‘ за допомогою Ризького миру“. Політична необхідність спрямовувала події іншим шляхом, ніж декларації ліберальної преси. Напруженість між обома державами тривала надто довго, і Чехословаччина була зацікавлена в швидкому завершенні найкритичнішої фази конфлікту.Прагматичний Бенеш у галицькому питанні відстоював позицію непричетності. В листопаді 1921 р. Прага і Варшава підписали договір про те, що Чехословаччина зрікається своїх інтересів у питанні Східної Галичини (в дипломатичному словнику це називається „незацікавленість“), а Польща – стосовно Словаччини. В таємному додатку ЧСР погоджувалася з польською анексією Східної Галичини та визнавала вимоги Ризького миру; обидві держави зобов’язалися не допускати на своїй території діяльності політичних організацій, які ставлять під загрозу територіальну цілісність іншої сторони. Українські еміграційні кола у Відні та Берліні відчували себе зрадженими таким поворотом чехословацької політики. Свою зневіру вони проявили, зокрема, відкликавши СмальСтоцького з його празької посади. Група Петрушевича звинуватила його в „сліпому чехофільстві“ та браку рішучості, що її конче було проявити в переговорах з чехословацьким урядом. Мовляв, СмальСтоцький поводиться не як справжній галицький українець, а схиляєтьсядо „всеукраїнської орієнтації“. Його місце зайняв Євген Левицький, якого викликали з Берліну. Газета „Tribuna“ виступила на захист урядового курсу, відкидаючи звинувачення у віроломстві. „Невірні ці переконання поширювалиті елементи, які проникли поміж українців, щоб у їхньому середовищі відігравати польську роль. Так дійшло поволі до відхилення орієнтації від Чехословаччини, яка, з одного боку, не могла принести радість усім сподіванням віденської галицької еміграції, а з другого боку – умовлятися з поляками“. Українські політики, мовляв, не зрозуміли труднощів, які мусила долати чехословацька дипломатія в переговорах з поляками, а центральноєвропейська ситуація не дозволяє дотримуватися принципу „або з Польщею і проти нас, або із західноукраїнським урядом проти Польщі“. „Ситуація є такою, що галицькі українці можуть поки що мати лише одного дійсного союзника: час. Тому і політика, що проявилась у зміні празького представництва, є хибною; хибною настільки, наскільки маєозначати демонстрацію проти чеської пасивності та проти чехофільства доктора СмальСтоцького, діяльність якого, як здається, залишиться однією з найактивніших сторінок в історії політичної та культурної боротьби українців за свободу“. Як реакцію на нещодавно схвалений договір польський уряд опублікував комюніке з метою заспокоїти схвильовану польську пресу, яка не припиняла докоряти уряду, що чехи не визнали польський суверенітет над Східною Галичиною, а проголосили лише відсутність претензій. Уряд підкреслював практичне значення справи: „Спочатку у східногалицькому питанні ми мали чехів проти себе, нині їх маємо за нами“. Урядові погляди в обох країнах контрастували з позицією більшості друкованих видань, які були ближчими до народних настроїв. Утім, проурядова преса Чехословаччини в переломних ситуаціях зберігала лояльність до чільних політичних представників. Західноукраїнське представництво надіслало президентові Масарику підписаний Левицьким протест через чехословацьку позицію щодо східногалицького питання на конференції в Генуї. Коли британський прем’єр Ллойд Джордж мав намір підняти питання Східної Галичини, Бенеш приєднався до протесту польського міністра закордонних справ Константа Шкірмунта. Вдома цей його крок зустріли з розумінням – посилаючись на взаємний договір та підкреслюючи „незацікавленість“ у спірних територіальних питаннях (окрім того, угорці мали намір на конференції підняти питання меншин, що сприймалось як жест, спрямований проти Чехословаччини). „Хто знає галицьких українців, знає, що йдеться про народ, культура якого не набагато нижча, ніж польська. Довели це також при будуванні власної держави, коли змогли швидко створити дисципліновану армію та організувати залізничну комунікацію так, як тоді, ймовірно, не було навіть у Чехословаччині“, – писав пізніше Алоїс Крейчі. Якщо усвідомити, в якому скрутному стані була Східна Галичина після війни, то мусимо констатувати, що лише люди, які люблять свій народ і край, могли за дев’ять місяців створити таке велике та гідне поваги творіння, яким була адміністративно-культурна організація Західної України. Європа мала б оцінити цю роботу бодай нині (у 1922 р.), коли територія Східної Галичини „під польським окупаційним режимом змінена у Македонію“. Українці в Східній Галичині творили компактну спільноту, тому їх не можна вважати національною меншиною польської держави в контексті державної або національної політики.Крейчі писав в атмосфері непевності стосовно вердикту великихдержав, коли чехи плекали надію, що поляки не дочекаються легітимізації своїх дій. Декларація Ради Ліги Націй оголосила польську окупацію тимчасовою, піднявши таким чином дух українців. „Припускаючи це, можна Східну Галичину (варті уваги великі початкові літери, за допомогою яких Крейчі підкреслював територіальну самобутність української частини) порівнювати з Македонією або тривожною Ірландією“. Автор вірив, що захист п’яти мільйонів українців всупереч договору з Польщею є правильною чеською позицією заради миру. „Судячи, що ставлення чеського народу до польсько-українського спору мусить бути таким же, яким було ставлення Палацького та Ріґера у парламенті в Кромнєржіжі, де наші делегати палкими виступами обороняли українців від спроб західногалицьких поляків відмовити русинам у праві на східногалицьке самоврядування“. Згідно з Крейчі, Палацький вірно радив полякам, щоб ті не дооцінювали значення українського народу, який незабаром доросте до своєї великої ролі в Європі, „можливо, найбільшої зі Слов’янтва“.