УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 9/2008

Катерина Немира САТАНА (брунатне)

(Скачати весь номер: 9/2008 [PDF, 2.6 Mb])

Вмирав. Знав, чув, що вмирає. Не боявся і не думав про то. Навпаки, за стільки літ нарешті було йому добре й спокійно. Приходили покійна мама:

– На все свій час. На добро і на зло. На життя і на смерть, – казали. Гладили його по голові:

– Синку мій, чого ж не ростеш, синку. Як то буде з тобою!? Смак крові перестав бути неприємним та й, здається, кров вже тежне текла. Тяжке тіло на ньому вже не давило, а тільки злилось з його тілом і не було різниці, де чиє. Мама приходили, клали руку на голову і так хиталися, і все казали:

– Який сатана в тебе вселився, синку, коли я тебе проочила, колигріх взяла, сплодивши тебе, синку?...Стояли білі і, заломивши руки, просили:

– Боже, забери його, позбав світ од сатани... Боже, як то так, що Тимченки і Бояри всі від голоду випухли, а він живе?! Боже, як то так, що Іванюки в Сибірах вимерзли, а він живе? За який гріх, Боже, ти давмені це дитя?... Мамині сльози були, як карточки на стіні. Міг дивитись на них, а мігі нє. Лежав, розрослий аж до стелі, і був скрізь: і там, і там, і наповнював собою цілу камеру. Нарешті був великий і сильний, і то давало йому спокій. Єдине, що дражнило – то чиєсь лице навпроти. Спочатку воно було сіре і ледь пробивалося через ранковий туман. Потім було світле і тільки очі допитливо дивились на нього, ніби теж згадували напружено, де і коли бачили. Потім тільки вловлював блиск білків... Десь бачив ті білки, але де?! Час від часу спав і ніби снив. На вигоні всеньке село... Празник. Мати ведуть його за руку до дядини. Навпроти іде дідова сестра Оришка. Вона віддалася на хутір і теперродичі бачаться тільки на празники. Оришка веде за руку соняшникоголове дівчисько.

– Остапе, – мати смикають за руку, – а ну-но, скажи тітці Ярині „Здрастуй“, – всі сміються, а він засоромлено ховається за материну спідницю. Тітка Ярина теж. Ніс, щоки, руки її замурзані і брунатні, як той довгий смоктунець, що його їсть, папір якого скрутився і змокрився. А око таке велике, що на пів лиця, єдине не липке... Воно не сміється, але бачить, як всі доокола лускають зо сміху. Він, вирвавшись, біжить до стайні і періщить дідове лоша що є сили: п’ястуками, батогом, ногами... а потім плачуть обоє: і він, і збите, скопане ним лоша... І знов то око задивляється на нього, але тепер наповнене сміхом. Той день не забуде ніколи.

– Ярино, підеш за мене? Стояла, руки в боки, і реготала!

– Та диви на себе, ти ж курдупель, недоросток. Метр п’ять у капелюсі, ха-ха-ха...Всі обступили їх і собі реготали, а Петро аж за живіт брався...

– Та подиви на себе, – свистів. Але найгірше – вона! Ноги порозставляла, наче продавлювала ними землю, і реготалась... в лице, в спину.... Ішов від неї і не кляв, і не грозив, – тільки кулачища йому стискались і чулось, як хрускають п’ястуки і, побілілі, тягнуться за тілом... Знав, що вже не верне. Не верне, хоч би що, хоч би сказились усі. В Зими знайшов притулок. А ще знайшов вольність. Вдень спали, а вночі шаліли, впивались волею і владою. Ті ночі брунатні... То було його! Приходив, стукав у шибку і бачив, як шкварчав страх по хаті тих, хто ще вчора думав, що він пан і господар, хто думав, що сміятиметься цілий вік! Не був ні за червоних, ні за білих, – був за тих, хто рубає. І сам рубав. Як рубав! Мстив і тим і сим. За все... За сміх і погорду. За жито, зібране в стодолах, і за злидні. За гроші заховані і за те, що немає грошей... Вчив інших:

– Ми пани ночі і наша революція єдино правдива, бо вона, як світ світом – єдина сила і воля. Ми караємо і милуємо! І прозвали його Сатана!

– Сатана, ну й нехай Сатана, – не було ні боляче, ні радісно...Впивався горілкою і кров’ю. То був його празник і його вольниця! Рубав все і всіх! Чув, як лускає під гарячим лезом шкіра і рубав! І тоді, коли приходив вночі до чужих, і тоді, коли гнав за Ярининим Петром, і тоді, коли схопив Яринину голову, приставив до люстра:

– А диви, яка гарна, а диви...Полосував їй лиця і сміявся, сміявся... І вже нічого не було в дзеркалі, тільки два її ока блакитно горіли, але й вони поволі заплили брунатним...Тоді пішов геть. Зробив своє діло! В руках стискав шашку, аж біліючи, хрускали пальці, а щелепи аж зводило і нічого не пам’ятав. Небо дивилося на нього блакитними, як в Ярини, очима. Витер шашку, відв’язав від боку, зліз з коня і пішов. Грім ішов за ним і так тихенько, сумно іржав. Але вже було по всьому. Вже йому минулось. Ішов навмання. Не просив їсти – та й не було в кого. Всі шарахались од нього, як од примари. Невідомо коли і де залишився кінь... Скільки днів, а мо’ років, пройшло, – хто його зна!Як прийшло до нього чуття – всі доокола так незрозуміло балакали, що по три рази перепитував, поки доходило. Жив старцюючи і не розуміючи нічого. Тільки відгукувався і повертав голову, як хтось казав:

– Сатана. Та кидав камінцями у відповідь, як діти добряче надокучували, теж дражнячи:

– Сатана, Сатана! Тоді руки стискав до болю і махав ними, відсікаючи навідліт той крик. Цілком отямився вже тут, у камері. Серед людей-привидів. Було їх багато... Від них взнав, що там, за дверима, совєти і що скоро буде война. Що за война і з ким?.. Не цікавився, про що говорили між собою ті, хто був з ним, і не розумів тих, хто, час від часу відкриваючи двері, викрикував:

– Войнацький, на виход, с вєщамі. Хащак, на виход, с вєщамі. Орлов, на виход...А потім над ранок чути було якийсь гул і стіни в камері дивно двигтіли і долівка тряслася... Двері відчинилися, але нікого з них не кликали, тільки завогніло, застукотіло автоматною чергою: та-та-та-та– і всі кричали, і кляли і молилися водночас, і лізли на стіни, один на одного, і падали.... Як тоді в тих хатах, коли ночами з хлопцями Зими приходив на відвідини... Його обпекло по голові, чиєсь тіло скотилось на нього... і тоді побачив ті очі у вікні.

– Всьо, уходім, – і затихло... Затихло. Знову двері відкрилися. Два чорні силуети пройшли до нього. Зупинились. Загородили шибку з оком.

– О майн Ґот! О майн Ґот! – то було останнє, що почув перед тим, як і його очі зникли в сизо-брунатній імлі.

Український журнал