УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 5/2009

Табу формальні та неформальні, небезпечні та незручні

(Скачати весь номер: 5/2009 [PDF, 2.3 Mb])

Текст: Олег Супруненко, Берегово, Закарпаття

 

Попередньо ознайомившись із буквальним змістом полінезійського словечка „табу“, яке нині доволі часто вживаємо, спробуємо поміркувати, чи існують такі табу на тему однієї з найдраматичніших подій в історії людства – Другої світової війни.

 

Вочевидь, існують, і можна виділити два їх види – формальні та неформальні. Щодо формальних, тобто юридично закріплених табу, то насамперед маю на увазі переслідування, аж до тюремного ув’язнення, за невизнання факту геноциду євреїв (Голокосту), у більшості країн Європи. Як на мене, це той випадок, коли добрі наміри призводять до цілком недобрих наслідків. Навряд чи в цивілізованому світі людина, яка б спростовувала, а тим більше схвалювала факт вбивства мільйонів людей, має шанси на успішне та комфортне життя. Це нонсенс, так, якби якийсь дивак, впевнений, що Земля пласка і стоїть на трьох слонах, міг би зробити кар’єру в астрономії. Проте, чи є привід саджати його за ґрати за дивні переконання? Юридичне ж переслідування за сумніви у Голокості створило певні рамки розуміння тієї трагедії, виходити за які стало майже неможливо. Самі дослідження трагедії можуть стати небезпечними, якщо дослідник намагатиметься виходити за межі усталених стереотипів. У ці рамки потрапила й участь українців в геноциді євреїв, і ці звинувачення з часом тільки міцнішають. Вже не секрет, що у повоєнний час радянські спецслужби зробили чимало, аби дискредитувати по світу українських націоналістів за допомогою єврейських організацій (зокрема, й найвідомішого „Центру Шимона Візенталя“), звинувативши їх у єврейських погромах та масових вбивствах. Маса напівправди, перекручених фактів та відвертої брехні зробила свою справу – у свідомості багатьох людей образ українського націоналіста був намертво пов’язаний із вбивцею-юдо-фобом. Сьогодні цей образ із новою силою використовується як за межами нашої країни, так і всередині. Проте зруйнувати його непросто, адже тоді доведеться втручатись в давно окреслену „зону табу“ навколо питання геноциду євреїв у Європі часів Другоїсвітової…

 

 

Як настрашити президентів

Приклад Європи вирішила наслідувати й Росія, коли вустами одного з лідерів партії влади „Єдина Росія“, очільника Міністерства надзвичайних справ Сергія Шойгу, була озвучена пропозиція ввести кримінальну відповідальність за заперечення перемоги СРСРу Великій Вітчизняній війні, причому зробити це й для того, аби президенти деяких держав, які у такій перемозі мають сумнів, боялися приїздити до Росії. Важко сказати, на кого, окрім несвідомих президентів, буде спрямований відповідний закон – чи то на тисячі російських „наці“, які безкарно крокують вулицями Москви, Пітера та інших міст під прапорами зі свастикою, чи, може, на „резуністів“. Останні, прибічники численних праць перебіжчика Віктора Суворова (Резуна) відстоюють думку, що СРСР першим готувався напасти на Німеччину, проте Гітлер наніс випереджальний удар. Примітно, що чимало „резуністів“ не звинувачують Сталінау бажанні розв’язати світову війну – навпаки, вони висловлюють жаль, що ретельно спланована операція провалилася. Так чи інакше, в сусідній країні намагаються запровадити табу на сумніви в єдино вірній версії найбільш драматичної частини Другої світової війни, періоду літа 1941 – весни 1945-го, який на теренах СРСР отримав назву „Велика Вітчизняна війна“. Чи потраплять у рамки цього табу такі незручні епізоди, як спільна радянсько-німецька операція з окупації Польщі чи радянсько-фінська війна 1939–1940 рр., наразі невідомо. Прикро, що приклади табуювання національних трагедій намагається наслідувати й наша, українська влада. Настійливі пропозиції ввести переслідування за спростування Голодомору – із тієї ж серії. Допускаючи неприпустимі помилки (такі, як організована СБУ фотовиставка в Севастополі, де у світлинах Голоду-33 прискіпливими й вороже налаштованими скептиками були упізнані зйомки іншого голоду – поволзького), все більше формалізуючи питання (встановлення дорогущих гігантоманських пам’ятників, примусові акції iз залученням держслужбовців тощо), можна легко досягти зворотного ефекту у справі донесення українцям, особливо зомбованим радянською та російською пропагандою, правди про голод 30-х років. І додатково введене у цей ряд кримінальне переслідування навряд чи цій справі допоможе – куди ймовірніше, зробить навпаки.

 

„Malenkij robot“

Щодо неформальних табу навколо Другої світової, то це радше незручні теми, не підіймати які намагаються в тих чи інших соціумах, розділених за національною чи ідейною ознакою. Живучи на Закарпатті, я особисто регулярно стикаюся з такими явищами. Так, у моєму Берегові/Берегсасі до кінця радянських часів серед місцевих мадярів була глибоко законспірованою тема „маленької роботи“. Під цією назвою (так нині латиною й пишуть в угорській історіографії – „malenkij robot“) в листопаді 1944-го у зайнятому радянськими військами Закарпатті усе німецьке та угорське чоловіче населення віком з 18 до 50 років було „запрошено“ на триденні роботи, які вилилися в довгі роки таборів ГУЛАГу. З „маленьких робіт“ додому повернулося не більше половини, причому тим,хто вижив, було „настоятельно рекомендовано“ не розповсюджуватись, що з ними сталося. Про примусову депортацію до сибірських таборів місцеві угорці мовчали десь до кінця 80-х років – з міркувань власної безпеки, проте про своє перебування на українських теренах на початку 40-х воліють незгадувати й тепер. Моя покійна бабця, яка дитиною пережила окупацію Донбасу, із жахом згадувала „мадяр“, які їй здалися страшнішими за німців. Проте на запитання, що робили угорці на Донбасі у 1942 році, їхні нащадки, які люблять пригадати радянського солдата недобрим словом, переконливих слів не знаходять.

 

Незручні моменти

Торік разом із компанією любителів військової історії з Угорщини мандрував я Закарпаттям за маршрутом залишків „лінії Арпада“. Ще на виїзді, проїжджаючи повз Червоне поле біля Хуста, запропонував товаришеві, місцевому угорцю, який був у нас за екскурсовода, зупинитись, аби дослідники воєн дізналися дещо й про події березня 1939 року. Той відмовився – мовляв, їм то буде не надто приємно. Дійсно, приємного мало – хвалитися перемогою регулярної мадярської армії над погано озброєними січовиками якось не шляхетно. А дізнаватись про численні тортури та страти, які чинили переможці над переможеними, влаштовуючи облави на січовиків та їх симпатиків, нащадкам перших явно незручно, коли не сказати – табу. Та й вся історія тих подій стрімко набирає ознак міфу, зі своїми гіперболами та забороненими темами. Зовсім нещодавно закарпатськими ЗМІ прокотилася хвиля статей, досліджень, спогадів очевидців подій навколо Карпатської України. Ювілейні роковини битви на Червоному полі ознаменувалися приїздом В. Ющенка зі всіма атрибутами, що перекочували з радянського офіціозу в український. Саму ж битву у захваті не раз охрестили „першим боєм проти фашизму Другої світової війни“. Незручні моменти типу того, що мадяри, попри їхню жорстокість та імперські амбіції, фашистами за ідеологією не були, а от очільник Карпатської України Августин Волошин шукати правди поїхав не куди-небудь, а до Адольфа Гітлера, вже починають спускати на гальмах. І наче в піку до все більш забронзовілої версії тих непростих подій нещодавно на Закарпатті було організовано конференцію „Березневі події 1939 р. Факти. Оцінки“ за участю прорусинських науковців та істориків. Судячи з доповідей конференції, незручні факти з історії непростих відносин місцевого населення (русинів) та українців, що прийшли з-за Карпат, нині також стають табуйованими…
Український журнал