УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 5/2009

Аушвіц як Аушвіц: повії, музика, футбол…

(Скачати весь номер: 5/2009 [PDF, 2.3 Mb])

Текст: Олександр Бойченко, Чернівці  

 

Чи належить „освєнцімська тема“ до табуйованих? На перший погляд – цілком безглузде запитання. Людина, яка вміє читати хоч якоюсь мовою, або й не вміючи читати жодною, має доступ до телебачення чи радіо, не може зов сім нічого не знати про Аушвіц, газові камери, крематорії і мільйон винищених євреїв. Принаймні я такої людини в житті не зустрічав. Але водночас – крім спеціально зацікавлених цією темою – серед „пересічних громадян“ я майже не зустрічав і людей, котрі бодай приблизно уявляли б собі, як це все насправді виглядало.

 

 

Що більше: я навіть порозмовляв з експериментальною метою з кількома співвітчизниками, які екскурсійно відвідали Освєнцім-Аушвіц. Ці знали, що в самому Аушвіці – там, де на брамі виплетено залізними літерами „Arbeit macht frei“ – стояли не тваринні бараки, а „солідні“ двоповерхові корпуси з ліхтарями над дверима й унітазами всередині і що сумнозвісні чотири крематорії знаходилися не тут, а в Бжезінці-Біркенау. Але на мої подальші розпитування вони лише заокруглювали очі: яке футбольне поле? які концерти? який бордель? Нічого дивного. Читаючи вперше цикл освєнцімських оповідань Тадеуша Боровського, я також не міг прийти до тями. Бо як повинен реагувати непідготовлений читач на ось таке речення: „Люди закохані в Освєнцім, кажуть з гордістю: ,У нас в Аушвіці‘“? Або(попри всю іронію) на таке: „Ви там, у вашому Біркенау, поняття не маєте, які тут діються чудеса культури“? Або на розповідь про будинок „шрайбштуби“, де на першому поверсі – навпроти бібліотеки – оркестр грає симфонію Берліоза, а на другому – „передовики виробництва“, отримавши відповідні талони, задовольняють свої сексуальні потреби зі спеціально відібраними для цього жінками? З іншого боку, а звідки тому читачеві бути підготовленим, якщо екскурсоводи, подаючи детальну інформацію про різновиди табірної смерті, старанно уникають розмов про різновиди табірного життя? Наприклад, на моє, здавалося б, невинне запитання – де був розташований той спортмайданчик, на якому Боровський граву футбол, – приємна пані гід раптом перестала бути приємною і вельми розпливчасто відповіла: „Он там, у Біркенау“. Дякую, але це „он там“ займає сорок гектарів, я ж хотів точно знати місце, оскільки, зібравшись перекладати Боровського, знайшов, як видається, в його тексті топографічну помилку. Про бордель і Берліоза я вже й не заїкався. Так само, як не запитав екскурсоводку, чому, на її думку, весь табір так ненавидів транспортованих з Греції і чи правда, що в жіночій частині Біркенау найгіршими старостами бараків були словацькі єврейки, а найкращими (у сенсі найлюдянішими) – німецькі проститутки? Ні, освєнцімську тему не можна назвати табуйованою, але окремі її аспекти якось наче самі по собі потрапили до розряду „небажаних“. І крім шкоди, я не бачу від цього ніякої користі. Хіба знання про концерти в Аушвіці і футбол в Біркенау зменшують у нашій уяві жахливість концтаборів? Якраз навпаки: така вже особливість людської психіки, що інформація про мільйон отруєних „Циклоном Б“ сприймається нею як абстракція, як паперова статистика. Натомість шок у людини викликають не фантастично великі цифри, а дрібні реалістичні деталі. Тож по-справжньому моторошно від комплексу Аушвіц-Біркенау стаєне тоді, коли довідуєшся про кількість смертей у таборі, а тоді, коли починаєш розглядати впритул життя в ньому. Коли бачиш молодого єврея із зондеркоманди, який заштовхує до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому, чи вродливу жінку, яка вдає, що розпачливе „мамо!“ і простягнуті до неї дитячі руки її не стосуються, бо бездітні жінки мають хоч якісь шанси вижити. Коли розумієш, що – на відміну від радянських фільмів про війну – табірний світ не був поділений на „наших і німців“, а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливцями і нещасними, з інтригами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами – на тлі освітленого крематоріями неба за вікном. Ось тоді з жахом і усвідомлюєш усю матеріальну реальність Аушвіца: цей гротескний світ – не вигадка фантаста, він створений спільними зусиллями катів і їхніх жертв – незвичайний світ, найогиднішою рисою якого однак є те, що він намагається виглядати звичайно,бо, зрештою, заселений переважно такими ж звичайними людьми, як ти, людьми, які люблять розваги, класичну музику і футбол. Намагаючись зберегти видимість нормальності, ці люди прагнуть того, до чого звикли. Навіть якщо в кімнатах для розваг вивішені скрупульозні переліки заборонених і дозволених насолод. Навіть якщо попередні власники скрипок і контрабасів покинули табір через комин. Навіть якщо грати у футбол доводиться на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч хворих, старих і дітей, яких у проміжку між двома кутовими ударами встигають загазувати. У моїй свідомості концтабір з літер, фотографій і кінокадрів перетворився на дійсністьу мить, коли я фізично відчув, що під час того матчу міг бути там і міг не мати вибору: бути з тими, хто грає, з тими, хто йде, чи з тими, хто веде.  

Український журнал