УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 5/2009

Червоні, як сніг

(Скачати весь номер: 5/2009 [PDF, 2.3 Mb])

Текст: Давід Свобода, Прага

 

 

Починаючи з травня 1945 року, коли в Європі стихли постріли ІІ Світової війни, чеськими землями прокотилася хвиля кривд та жорстокості, яка на цілий повоєнний період наклала незгладимий відбиток.

 

Як і в решті Європи, тут запанувала вимога докладного всенародного очищення від усіх елементів, що співпрацювали з окупаційними нацистськими органами. В тіні справедливих прагнень поквитатися зі спадщиною гітлерівського гноблення приховується нескінченний ряд промахів, злочинів та звірств, скоєних щодо тих, хто заслужено або помилково опинився в руках новоспечених месників приниженої національної гордості. Якщо гаслом цих повоєнних часів у Чехословаччині була „революційна справедливість“ (а слово „революція“ було тоді всюдисущим заклинанням), то на територіях, віддалених від зони досяжності державної влади та закону, – головним чином, у чесько-німецькому пограниччі, яке було свідком самовільного, а згодомі керованого переселення німецької меншини, – панувала страхітлива сваволя. Писати про імпровізовані концентраційні табори, в яких перебували не тільки чеські німці, але і багато небажаних чехів, про крадіжки, незаконні конфіскації та масові страти не принесло б великої користі. Важливим є феномен, який у контексті описуваного періоду здається парадоксом, однак він є підкріплений безліччю свідчень та документів і міцно закріплений у колективній чеській свідомості: активна участь осіб, які ще недавно працювали у службах німецької окупаційної влади, а нині свої злочини прикривали стягом народної революції, від імені якої звинувачували, ув’язнювали та розстрілювали. Кількість таких осіб та віддзеркалена у статистиці форма їхнього колабораціонізму досі невідомі: незважаючи на те, що списки конфідентів гестапо з’явились уже після війни, вони так і не були опубліковані. Обставини, за яких вони виникли, проливають світло на непрозорість та керованість повоєнних правових механізмів. Майже всі політичні партії мали у своїх лавах осіб, які в минулому співробітничали з окупантами. Однак не можна не згадати, що у тогочасній мові так позначали і колишніх членів Аграрної партії (яку після війни заборонили як поплічницю німців), що нині знайшли притулок у народних соціалістів та у словацькій Демократичній партії. Що стосується „гостинності“, запропонованої колаборантам, вона неторкалася лише КПЧ (Комуністичної партії Чехословаччини), однак у лавах комуністів, престиж і перспективи яких тоді були величезними, їх осіло найбільше. Велика кількість цих опортуністів виявила в собі впродовж останніх місяців війни бойові нахили і вони, щоб відповідати новій моді, швидко проголосили себе партизанами, належним чином озброївшись легендою про свої перебільшені воєнні заслуги. Ті, що зачасів окупації зблизилися з ворогом, після війни нерідко зробили непогану кар’єру, – про це свідчить приклад помічника гестапо, а після визволення – керівника відділу безпеки Народного комітету м. Рокицани або голови комуністичної організації в Маріанських Лазнях, що у часи війни навчав робітників німецької мови, а сам назвався німцем. Протилежний парадокс: функціонер колаборантськоїорганізації „Прапор“ (Vlajka) у Бероуні на підставі свідчень співвітчизників був виправданий перед судом від звинувачень у тому, що на своїй посаді видав когось німцям. Однак на нього самого донесли чехи, коли він, незадовго до завершення війни, у корчмі не приховував своїх побоювань з приводу більшовизації країни...

Далеко не всі випадки викликають усміх. Громадяни м. Чеське Каменіце у березні 1946 року звернулися до президента Бенеша з листом, де писали, що загрозою їхньому життю став Довара, капітан військової Оборонної розвідки, інструменту „комунізації“ чехословацької армії. Той, сам під підозрою, що раніше був конфідентом гестапо, за допомогою близьких „партизанів“ з Коліна, у місті затримав і катував 87 осіб – чехів і німців. Розслідування показало, що командир партизанів раніше сам був фашистом. Заради справедливості подібні звірства не можна приписувати лише продовжувачам найгірших традицій Протекторату. Концентра-ційним табором у Коліні, в якому загинуло 20 осіб, а більшість інтернованих згодом були визнані невинними, керував колишній політичний в’язень Бедржіх Карнік. Про характер епохи свідчить те, що через шість тижнів після викриття злочинів його було звільнено з-під арешту.

Про сумнівну славу нових переможців багато розповість інший приклад: відомий чеський журналіст Фердінанд Пероутка був не єдиним, хто впродовж свого перебування в Бухенвальді побачив правду про внутрішнє функціонування цього табору. Табір несамоуправління в’язнів було в руках комуністів, які ліквідовували небажані елементи, без вагань посилаючи їх у ешелони смерті. Одним з табірних катів, якого чекав зірковий злет, був комуніст Бедржіх Козелка, який у люневі дні 1948 року на чолі робітничої делегації здійснював тиск на президента Бенеша. І це був лише початок його партійного шляху. Коли 1952 року Пероутка, який тоді жив в еміграції, дізнався про розчулені радіоспогади Козелки про Бухенвальд, свою відповідь на хвилях „Радіо Вільна Європа“він закінчив словами: „Серйозно, пане Козелко, заткніть пельку“. В атмосфері партійної боротьби, яку комуністи досконало опанували, доречною була кожна інформація, що кидала на їхніх політичних кон-курентів погане світло. У міністерстві внутрішніх справ, яке тоді зайняли комуністи, гарячково збирали відповідні компрометуючі матеріали для того, щоб ліквідувати своїх суперників у Народному фронті (післявоєнна коаліція дозволених партій). Ці ограни безпеки також зловживали свідченнями ув’язнених нацистів, працівників гестапо та СД (Sicherheitsdienst) для звинувачення політично незручних чехів. Створені таким чином списки співпрацівниківгестапо стали предметом скандалу, коли з’ясувалось, якими методами їх складали керовані комуністами органи. Допитувані особи, звинувачені у доведеному колабораціонізмі, могли будь-кого, хто спав їм на думку, вказати співпрацівником, а комуністи отримані у такий спосіб імена сміливо включали у списки, якими потім орудували у політичній боротьбі. Виявилось, що у переліках була незліченна кількість невинних людей, а ба гато дійсних колаборантів там не було. Проблема спонтанної реабілітації помічників нацистів була відомою,її обговорювали вже у ті часи. Усвідомлювали проблему і самі комуністи, яких вона стосувалася найбільше. У вересні 1946 року Центральний комітет компартії обговорював ситуацію, що виниклау партії у зв’язку з цим. Це послужило поштовхом для наказу місцевим організаціям провести чистку від елементів, скомпрометованих співпрацею з окупантами; стосувалось це переважно пограниччя, де не так ефективно діяв контроль з центру.Зважаючи на те, що комуністична політична поліція Держбезпека (StB) після перевороту в лютому 1948 року ефективно використовувала неуточнену кількість колаборантів та нацистів у своїх потребах, можна припустити, як цитований заклик замислювався. Те, що йшлось про явище, характерне і для решти Європи, свідчить французька приказка тих часів: „devenir rouge pour se faire blanchir“. Ті, що в Чехословаччині, „почервоніли, щоб їхня совість була чиста, як сніг“, так часто віддавали своє майбутнє у надійні руки... 

Український журнал