УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 5/2009

УПА на Кубані

(Скачати весь номер: 5/2009 [PDF, 2.3 Mb])

Текст: Володимир Пукіш, Анапа

 

В деякі події важко повірити, але важко тому, що нам про них мало що відомо. А про таку структуру як КОПА, або Козача повстанська армія – аналог Української повстанської армії на Кубані – донині не було відомо практично нічого. Однак КОПА справді існувала, вона, як і УПА, воювала і проти німецьких окупаційних сил, і проти більшовицької влади на Кубані. Її чисельність в різні періоди нараховувала понад 300 бійців. Ще восени 1941-го на Кубань підпільно прибувають члени Організації українських націоналістів (ОУН), а в серпні 1942-го з українського берега Азовського моря на кубанський берег було перекинуто нелегальну групу оунівців. Операцією керував кубанець Петро Глек („дід Очерет“), мешканець станиці Довжанської поблизу Єйська. В жовтні 1942 року оформляється Єйський окружний провід ОУН на чолі зі Спиридоном Ткаченком (псевдо „Голуб“), який підтримував зв’язок із українським націоналістичним підпіллям в Маріуполі. У той час німці готували козачі формування. Усвідомлюючи, що серед козаків є й етнічні українці, а також ті, хто погодився служити німцям з безвиході, провід та відділ пропаганди УПА агітують козаків переходити на бік націоналістів. В результаті, багато хто з козаків, що брали учать у боях на боці німців, перебігали до українських повстанців. Бувало, потрапляли до УПА під час відступу або ж при розгромі своїх підрозділів. Професор В. Сергійчик дослідив, що з кубанських козаків у власне УПА було створено кілька відділів. Наприклад, з кубанців, звільнених повстанцями з таборів військовополонених, було створено сотню на чолі з козаком, відомим під псевдо „Береза“. В УПА були козачі курені, в основному з кубанців та донців. У Рівненській області в УПА воювали близько десятка вихідців з Кубані та Дону. У липні 1944-го, коли Кубань було звільнено від фашистів, ОУН організувала туди десант на чолі з сотником „Шумом“ (Василем Плетнем, родом зі станиці Батуринської). Вночі 20 липня 1944 року загін було переправлено на каяку зі Старосарайської коси на Довжанську косу. Далі загін, одержавши надійні документи та форму солдат будівельної роти, направився до станції Павлівської, з якою межувала залізнична станція Сосика. Формою повстанців забезпечив на розпорядження згадуваного вже Голуба Пантелеймон Василевський (псевдо „Вірний“), колишній червоноармієць, потім – „політвихователь“ загону повстанців. Ці люди повинні були доїхати потягом до Туапсе під виглядом солдат-будівельників. Утім, до Туапсе вони не доїхали, вийшовши на станції Хадиженській. Там, у кавказьких горах восени того ж року були організовані дві сотні: „Шума“ (85 бійців) та „Гомона“ (125 бійців); окрім них, ще кілька розвідувальних роїв (відділень) – загалом близько 250 бійців. СотняШума оперувала південніше Хадиженська, а Гомона – поблизу Майкопа. Ройовими були кубанські козаки. В кожній чоті (взводі) було по кілька адигів, що розмовляли сумішшю російської, адигейської та української мов. Вони були природженими розвідниками. В сотні їх називали черкесами. Печери на Кавказі були наповнені боєприпасами ще з осені 1942-го, коли тут проходив радянсько-німецький фронт. Тому сотні Шума та Гомона нестачі зброї не відчували. Бойова структура в сотнях була такою ж, як і в УПА, бойовий клич – „Слава Кубані!“, відгук – „Слава героям!“ (цікаво, що це привітання лишається офіційним серед кубанських козаків дотепер). Ні жінок, ані осіб російського походження до КОПА не брали, не брали й людей з освітою нижче 7 класів. Тактика КОПА була суто партизанською: повстанці регулярно проводили сутички з загонами НКВД чи міліції. КОПА підтримувала зв’язок з оунівським підпіллям в Україні – через Гарячий Ключ– Канівську – Єйськ – Маріуполь – Одесу на Буковину. Цікаво також, що навіть у карпатських схронах на друкарських машинках, на яких друкували листівки та пропагандистську літературу, використовувались українські літери „Є“, „І“, „Ї“, відлиті підпільно на Єйському шрифтоливарному заводі. КОПА в передгір’ях Кавказу діяла аж до 1950-го, коли, за відсутності ресурсів для продовження боротьби, саморозпустилась. Її члени легалізувалися по всіх куточках СРСР... 

Український журнал