УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2007

Українська держава потребує “перезаснування”

(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])

Максим Стріха — доктор фізико-математичних наук, письменник, політолог

 

Правова система в Україні, на жаль, припинила існування. Всі вважали, що суди є лишень засобом оформлення їхньої політичної волі. Більше того, всі політичні сили пішли не шляхом формування незалежної судової влади, а намагалися забезпечити свою максимальну присутність у цій судовій владі з метою тиску. До Конституційного Суду обирали не наймудріших, найсправедливіших, незалежних юристів, які справді могли за певної ситуації виступити арбітрами, а людей, що представляють певні політичні сили. Зрозуміло, що з КС зробили такий собі міні-парламент, де важить якась перевага голосів, і все. Це одна з величезних проблем, яку повинна розв’язати українська влада, бо зараз ця довіра була знищена стараннями всіх без винятку (я наголошую: всіх без винятку!) учасників політичного процесу, що розглядали суди як засіб досягнення своїх вузьких політичних інтересів.

Але шанси реформувати судову ситему є. Врешті-решт, навіть Регіони вже починають розуміти необхідність цього. Було цікаве інтерв’ю Бориса Колесникова, що дуже погано жити в умовах поганих судів. Зрозуміло, що люди потребують певної прогнозованості і певного арбітражу. Це проблема всіх без винятку судів, оскільки за українським судочинством політичні рішення може ухвалювати не лише Конституційний Суд (який тлумачить лише закони). А, скажімо, рішення з приводу указів президента ухвалює звичайний адміністративний суд, а за відсутності адміністративного суду — навіть звичайні місцеві суди. Зрозуміло, завжди можна знайти суддю якогось далекого провінційного суду, який раптом, немов Пилип із конопель, скаже, що такий-то закон не чинний, а такий-то указ не діє. Яка вже тут може бути довіра до правової системи загалом.

В Україні мабуть, найменше скорумпована Служба Безпеки. Вона традиційно намагалась якось оборонити свій статус спецслужби, елітний, як-не-як там усе ж працюють професіонали. Хоча й СБУ зараз не вільна від якихось елементів корупції. Але політики не розуміли, що конче необхідні незалежні арбітри. Політики свідомо хотіли контрольованої, ручної прокуратури, судів. І вони, врешті, отримали таку ситуацію.

Десь минулого року з’явилася відверто провокативна стаття дещо скандального київського інтелектуала Сергія Дацюка, яка стосувалася перезаснування держави. Йшлося про те, що держава дискредитувала себе, і треба її перезаснувати (щось подібне до радикальної ідеї про Четверту Річ Посполиту в Польщі, хоча ця ще радикальніша). Тоді стаття мені видалася цілком утопічною. Здавалося, що це є марні вправи для інтелектуалів, не більше, ніж провокативні перебільшення. На жаль, нині, в світлі подій останніх місяців зрозуміло, що Дацюк має рацію: українська держава справді значною мірою потребує «перезаснування» зусиллями власних політиків, оскільки вона виявилася делеґітимізованою в очах власних громадян. І тут я би не зводив усе лише до персоналій. Я б зводив усе до системи взаємостосунків між владними інституціями. Персоналії — це одне, з персоналіями нам теж фатально не щастить, і більшість виявилися не на висоті своїх завдань. Але система взаємостосунків у владному трикутнику, система відносин народу з цією державою справді неефективна.

На жаль, зараз ступінь відчуженості суспільства від влади в Україні, мабуть, чи не найзначніший упродовж її історії. Ця система безумовно потребує зміни.

Є українська приказка, що ніколи так не бувало, щоб ніяк не було. Насправді ми все ж маємо якийсь досвід існування демократичних інституцій. Маємо певну зрілість народу. І попри всю цю політичну маячню держава не розпадається, тримається, не в останню чергу завдяки роботі місцевого самоврядування, яке в Україні потрохи стає на ноги. Дуже багато мерів дистанціювалися від конфліктів можновладців і воліють підтримувати стабільність у себе, на місцях. Маємо, врешті, у певних міністерствах інституційну пам’ять фахівців, які, попри зміни політичного клімату нагорі, роблять свої справи. Врешті-решт, маємо суспільство, яке, можливо, як десь там кажуть, незріле на європейську мірку. Нашому суспільству й справді можна закинути, що воно не мало великого демократичного досвіду, але під час Помаранчевої революції воно показало, що загалом добре усвідомлює свої інтереси і здатне боротися за власну гідність.

Український журнал