Ukraiński Żurnal - 5/2009

Микола Рябчук. Із циклу „ЗИМА У ЛЬВОВІ“

***

Зима все ближче. Все більше

жовтого листя за вікнами, все тугіше

стягують землю приморозки. Пора б уже

вставити шибу в кватирці, заклеїти вікна –

зима все ближче, все більше листя

між рамами й на підлозі, у відрах з водою

і навіть у чашці з тим чаєм, яким ти хотів

зігрітись, зима все ближче, все більше

дзвінкого повітря в твоїй величезній квартирі,

і листя голосно шелестить під ногами,

коли ти переходиш з

холодною чашкою

від одного вікна до іншого,

не вірячи, що вже падає перший сніг.

***

Двоє дітей на санчатах обігнали тебе

на вулиці, коли ти спускався вниз

по заледенілій бруківці,

обережно пробуючи на кожнім кроці

непевну твердь під ногами,

двоє дітей обігнали тебе й піднялися

на гору, поки ти йшов і знов

обігнали, і ще раз, і ще раз, та ти

не образився – може, тому що був

надто наляканий спуском,

і потім ти теж не озлився,

хоч їхній зухвалий сміх ще довго

лящав у вухах,

і відірвана планочка на санчатах

деренчала так пронизливо і нещадно,

і хлопчиська були такі схожі на тебе,

яким ти був і яким ти вже більше ніколи,

ніколи не будеш.

***

Ось і ти, поете, одного ранку

прокинешся і побачиш

себе – поруч з Лі Бо і Ду Фу, поруч

з Бхагавадгітою, поруч з листами Сенеки,

так близько – через одну-дві сторінки

або й на звороті, і ти закриєш журнал,

посміхнешся: ну от, сядеш за стіл

і звично писатимеш; може, тільки перо

затнеться на мить, відчувши

безодню.

***

Так собі, мила дрібниця, дві акварельки,

подаровані тобі племінницею, два зізнання

в любові до снігу, прогулянок на санчатах,

зимових пейзажів, два

освідчення в дитячій сентиментальності,

скажімо: скулений песик коло ялинки

під цитриновим місяцем

чи рукавичка велика,

червона, під тим самим місяцем,

велетенська, завбільшки з хатку:

ми житимем тут

всі-всі цілу зиму – вона перелічує

всіх докладно: мама, бабуся –

а ти посміхаєшся – ти теж житимеш

там з усіма, бо ж навіщо б вона

дарувала тобі саме ці акварельки,

мила, мила хитруха з кирпатим носиком,

рожевощокий мудрець, маленький геній?!.

***

Пізно вночі хтось постукав, хтось

пройшов під твоїми вікнами –

навіть крізь сон ти чув,

як брязнула хвіртка, як заскрипів сніг

і здригнулися двері від удару твердих,

закоцюблих пальців, і ти

підвівся, та, мабуть, задовго

блукав лабіринтами сну, анфіладами

темних покоїв, бо на порозі

нікого вже не було, тільки сніг

влітав у вузький прямокутник світла

і замітав сліди – ти навіть не змерз,

чекаючи, поки вони остаточно зникнуть,

ти навіть не змерз,

хоч стояв іще довго і знав,

що хвіртка уже не брязне,

не скрипне сніг і сон не урветься.

***

О, ця відлига, цей маленький ерзацик весни,

ця смішна казуїстика січня! Як несподівано

все стало водою, як неждано

повернулись до тебе слова – як страшно

торкатися їхніх вологих холодних долонь,

як несміло ти зігріваєш їх диханням,

ті слова, що з’явилися так зненацька,

раптово, немов клаптик землі з-під снігу,

на якому нічого не встигне вирости,

клаптик землі, на якому ти

все-таки встигнеш постояти хвильку,

і нахилитись, і доторкнутись

пальцями чи вустами.

***

Знову він падає, знову

вкриває брунатну землю, закрижанілу

після відлиги, заповнює

всі порожнини, де б мусило бути листя,

тепло, життя; він знає: ніщо

не повинно лишатись порожнім,

ніщо не повинно вихолоняти, – і він

неквапно лягає на оголені віти яблунь,

на підвіконня, летить

у шпаківню, яку ти повісив колись,

давно, в обличчя,

і очі розплющені, й серце

покірно відкрите, покірно

принишкле.