УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 5/2009

Мистецтво не товар

(Скачати весь номер: 5/2009 [PDF, 2.3 Mb])

Текст: Тамара Злобіна,

Кам’янець-Подільський – Київ

 

В Україні часто ведуться дискусії про мистецтво, лунають заклики підтримувати українську культуру. Однак цікавішими за офіціозні розмови можуть виявитись деякі непомітні та неважливі на перший погляд події. Наприклад, 29 грудня 2008 року в торгово-розважальному центрі „Більшовик“ у Києві відбулось відкриття „Більшовик Арт-проект“, організованого групою молодих кураторів та художників – Ольгою Балашовою,Аліною Зазимко, Ляльою Поліщук, Дмитром Єрмоловим та Ярославом Казаковим („GKU PROJECT“). Проект, початковою назвою якого було „NOT FOR SALE“, мав амбітну мету– вторгнутися на територію одного з найбільших торговельних центрів, аби „поставити діагноз суспільству споживання“. Таким чином, художники та куратори прагнули створити певний парадокс – „критика суспільства вжитку у храмі шопінгу“.

 

Однак задум організаторів не було реалізовано до кінця: після презентації, на ранок 30 січня, керівництво комплексу вирішило прирівняти твори мистецтва до новорічних декорацій та використовувати їх надалі як власні рекламні об’єкти. Відповідно, заборонили вказувати імена художників (які ж можуть бути автори у новорічних прикрас?). Рішення мотивували небажанням „піарити когось за свій рахунок“. Попри попередні домовленості, адміністратори торгового центру від-мовились виплатити гонорари і почали буквально шантажувати учасників, вимагаючи то „удосконалити“ свої роботи так, аби вони відповідали їхньому художньому смаку, то провести ряд додаткових піар-акцій і дитячих заходів.У „класичному“ споживацькому суспільстві шопінг-мол є одним зі вагомих суспільних просторів, тому художні проекти тут не дивина. В цьому місці твір може зустрітися з іншою публікою, ніж у музеї, отже, й працювати по-іншому. Після джентрифікації 2000-х років виробничі площі машинобудівного заводу „Більшовик“ перетворились на місце дозвілля нового середнього класу, і хоча комуністичну символіку збережено в логотипі центру (солдат, який марширує з червоним подарунковим пакетом), значення простору кардинально змінилося. Художники спробували звернутися до цього контексту, акцентувавши питання цінності часу для мешканця мегаполіса („Сад орігамі“, Ольга Нешта, Денис Дідур), відірваність людини від природи („Ліс“ Дмитра Єрмолова) чи дешевизни та убогості (як у матеріальному, так і в духовному сенсі) предметів споживання („Дешевий світ“ Ярослава Казакова).

Виставка у шопінг-молі підкреслює парадоксальність статусу мистецтва в суспільстві споживання – купити можна, однак товаром воно не є. Вихід за межі звичного контексту передбачає також певний конфлікт, за результатами якого можуть вибудовуватися нові правила гри і навіть закони. Наприклад, у 1981 році керівництво шопінг-молу в Торонто вирішило повісити різдвяні стрічки на шиї канадських гусок з інсталяції „Зупинка під час перельоту“ Майкла Сноу. Художник подав до суду та виграв справу: кокарди зняли, вибачились, моральні збитки відшкодували. Завдяки цьому прецендентові навіть внесли поправки до закону про інтелектуальну власність, згідно з якими будь-які зміни авторської роботи є неприпустимим і тягнуть за собою правову відповідальність. В Україні організатори проекту не змогли навіть забрати роботи художників з шопінг-молу і навряд чи відсудять якесь моральне відшкодування. Попри абсурдність ця ситуація є досить закономірною, якщо розглянути її в історичній перспективі. Заклики комуністів-романтиків початку ХХ століття зруйнувати музеї, адже життя „нової людини“ саме по собі є мистецтвом, з часом трансформувався у горезвісне „мистецтво – в маси“. Відповідно, художні твори належали „всім“ і не продавалися (окрім кітчового „ширвжитку“), виступаючи натомість засобом ідеологічної пропаганди. Роботи, в яких можна було вирізнити критичну складову, масам були недоступні, а західні „-ізми“ усіляко засуджувались як буржуазні витребеньки. Після неоліберальних економічних реформ та загальної ціннісної невизначеності 90-х, викликаної зміною суспільного ладу, мистецтво в Украї ні все більше позиціонується як товар, який допустимо міряти ринковими категоріями, розкручувати, просувати, продавати на ярмарках. Тому не дивно, що проект, створений аби покритикуватичи привернути увагу до певної проблеми, – наче небачений звір,у якого просто не вірять. Адже все „очевидно“: виставили свої роботив торговому центрі – значить, „піаряться за наш рахунок“, щоб потім вигідніше свій „товар“ продати. Те, що інсталяції не те що не продаються, але й критикують сам процес бездумного споживання ресурсів („Еко-ялинка“ Бориса Кашапова чи естетичні колажі зі сміття Аліни Копиці), для середньостатистичного менеджера значення, вочевидь, не має. Тим не менше, мені б не хотілося покладати усю відповідальність зацей конфлікт на збірний образ „іншого“ (капіталіста, обивателя, сірумасу і т.п.). Те, що останнім часом в молодому українському мистецтві популярна критика споживацтва та „ліві“ висловлювання – закономірна реакція мислячої людини на ситуацію, в якій він/вона живе. Однак, як свідчить київський інцидент, добрих намірів недостатньо. Критичне висловлювання має бути досконало продуманим, а проект організований так, аби виключити подібні непорозуміння – адже у випадку організаційної слабкості чи концептуальної нечіткості мистецтво справді перетвориться на рекламні кокарди і не буде працювати в обраному контексті.
Український журнал