УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 5/2009

Рецензії та анотації

(Скачати весь номер: 5/2009 [PDF, 2.3 Mb])

 Лутаве

 

Тарас Григорчук.

Янголи – недичина. Поезії.

Київ, Видавництво Сергія Пантюка, 2008.

 

Високе й низьке переплуталося в нашому світі. Так затято, так ментрожно, так немилосердно переплуталося, що навіть якби дуже хотів їх відрізнити, то не кожен би і вдав – та не кождому воно й треба… Ось хоч би й Тарас Григорчук! Він раз собі уяснив, що страшне і смішне ходять не простопоруч, обіймаючись, а таки направдув одному тілі й одним духом дихають, та й фертик. Уяснив – і не має жадних претензій ні до страшного, ні до смішного. Бо в него то є одно – таке живе, аж захланне! Судіть-бо самі: в його сонеті „Зійтися з Богом…“ опришок Баюрак, мова про якого спершу цілком поважна, у висліді зникав раптово, як блукалець в міт… З’являвся замість нього сивий дід, такий самий, лиш руки вже не служать. Не знаю, чи живий, бо то є ніц… Виймав йому я пуцьку з поркєниц, бо дід хотів-єс висцятися дуже. І то нічо’, що трагічний (бо доторк чужої руки до найінтимнішого), але саме тим і комічний сюжет „виймання пуцьки з поркєниц“ у гуцульських мітах зринає не раз і не два, заки доходить до Григорчука. Нічо’ – бо то є образ непросто вікової гуцульської туги за опришківством, трагедії того, що колись було велике, але з часом звелося на пси й ніколи не вернеться, хоч би якого пурця з себе тепер корчив (а корчити пурця, видно, є кому, особливо ж у наш постмодерний час). Ні, то є образ цілої нашої національної ідеї, котра в без-дарних втіленнях доходить до стану Григорчукового сивого діда, якому гонор – честь – не дозволяє навіть ціною смерті надзєндрити в штани, але руки не служать аж так, щоби розстебнути ширінку… Почувати себе в ролі того діда – справжня трагедія! Ну, але збоку то смішно… І так із Тарасом Григорчуком завжди! Навіть сакральне в нього часом доходить якоїсь межі, за яку дуже не хочеться заглядати – і самому Григорчукові не хочеться. Та він однак заглядає – хоча й свідомий того, що нічого мудрого там не побачить. Така вже гуцульська натура – лугава… Тим не менше, все це робить його вірш абсолютно ні на що і ні на кого не схожим. Він настільки справжній, що в це інколи навіть повірити буває тяжко! Бо Гуцульщина мала й має своїх напрочуд тонких, глибоко евфонічних співців, таких, як Малкович; мала й має своїх глибоко трагічних, питомих, аж до самого нутра глибинних співців, таких, як Герасим’юк і Портяк; мала навіть такого органічного, аж до межі геніальності, співця, як Тарас Мельничук; ну, а тепер має ще й свого співця-вар’ята, який уміє часом глянути так глибоко, що аж мурашки попід шкірою забігають, – а тоді розвернутися й глянути іншим оком уже так, що бідолашні му-рашки мусять заповзати назад… Направду, якби я був нервовим чоловіком, то Григорчукова книжка, заки її читав, через кожну третю-четверту сторінку літала би по хаті й гупалася б об стіну під акомпанемент добірної гуцульської лайки, – а тоді я таки вставав би, нагинався б за нею і читав далі… Чи багато в нас є книжок, здатних спричиняти аж таку реакцію? На жаль, дуже мало! Одне слово, з’ява не просто на гуцульському, а на всеукраїнському літературному овиді такого поета, як Тарас Григорчук, давно назріла. Поета, який бере читача не просто за  душу, а часом і за значно болючіші місця, й стиснувши, мов обценьками, плавно викручує… Поета, який готовий кинутися навіть туди, куди ніхто більше кинутися не готовий. Що найсправжнісінького поета („Якщо Тарас Григорчук не справжній поет, то хто ж тоді справжній поет?“ – сказав Василь Герасим’юк, який завжди знає, що каже). Врешті-решт, поета, який, попри все своє „вар’яцтво“, куди б не кидався – звідусіль виносить усе ж невирок, а розмисел, ба навіть розчулення. Таке, скажімо, як від Баюрака зі згаданого на припочатку сонета: Сегонне відмоливси у капличці за смерть, аби її не трафив шляк… Навіть так!

Іван Андрусяк 

 

 

Перелом у кресовій літературі

 

Jerzy Jaźwiński. „Torczyn“.Tłumaczenie na język ukraińskiMarta Talan.

Єжи Язьвіньскі.„Торчин“. Переклад наукраїнську Марта Талан.

 

Radom, Wydawnictwo Instytutu Technologii Eksploatacji, 2008, 172 с.  Нещодавно вийшла друком чи не перша двомовна книжка кресових споминів – про містечко Торчин на Волині. Її, без сумніву, можна вважати взірцевою для майбутніх розвідок з мікроісторії населених пунктів польсько-українського пограниччя. Можливо тому, що писав її врятований українкою поляк, котрому судилося стати професором, але не в гуманітарних науках, як можна було б одразу домислити, а в технічних. Прагматичний здоровий умисл дозволив автору подивитися на малу батьківщину, її теперішнє місце знаходження в іншій державі цілком адекватно. Більше того, автор так чи інакше знаходиться під впливом „української школи“ польської поезії, а також концепцій паризької„Культури“, хоч ця обставина не заважає йому бути шанованим у кресових колах Польщі. Єжи Язьвінський народився у Торчині 1927 року, зростав у атмосфері двомовного польсько-українського середовища, і гармонія пограничного співпроживання у містечку, де святкувалося спільно як східно-, так і західнохристиянські свята, не могла не позначитися на його світогляді. По багатьох роках після виселення і локалізації в Центральній Польщі Язьвінський взявся описати справи, котрі могли б видатися дрібними і маловажливими на тлі великих суспільно-політичних та технологічних змін, що сталися у світі. А проте, узявши за епіграф слова Карела Чапека про мінливість життя та уявлення про нього („Людина, що немогла спати“), сміливо взявся за тво-рення книжки, яку називає своєрідною епічною поемою малій батьківщині. Інспірацією до розширеного двомовного видання (перше було видано у 2006 р. польською) послужив тойфакт, що у Торчині майже не залишилося будь-яких слідів поляків – ані цвинтаря, ані костьолу (навіть забулося, що гора, на котрій він стояв, звалася Костельною), а знання мови сусідів серед старшого покоління притупилося. „Багато кресов’ян в Польщі вже забули українську, а багато переселенців з Польщі забули польську. Поява двомовного твору матиме важливе значення для польсько-української співпраці“,– зазначає автор у вступному слові. Так само позитивним чином відіграло для появи цієї книжки знайомство автора із торчинським краєзнавцем Григорієм Гуртовим, котрий у свою чергуви дав брошуру „Торчин – передзвінвіків“, і яка, на думку Язьвінського, разом з його „епічною поемою“ таТорчинським народним музеєм, становлять одну мериторичну цілість. Перекладачем книжки є львівська економістка Марта Талан, котра підійшла до справи так само поважно, які її автор. Якщо Язьвінський називає себе „інженером-поетом“, Марту після цієї книжки можна вважати „логістом-перекладачем“. Звісно, що коли б „Torczyn /Торчин“ взяли до рук маститі знавці перекладацького про-цесу, претензій саме з цього аспекту було б чимало (передусім за спробу автоматично передавати польську фонетику імен та прізвищ: Ришєк, Хенєк, Бужя, Змієвскі, Язьвіньскі тощо). Однак Марта несе, окрім перекладацької, також інспіративну функцію, оскільки для автора, якому нині вже за вісімдесят, вона стала уособленням нової України, відкритої до співпраці та взаєморозуміння. Деякі вірші Єжи Язьвінський присвятив синові МартиТалан Теодору. Хтось спитає, що до польської візії Торчина має нова Україна? Виходить, щось має. У віршованих спогадах Язьвінського є чимало натяків на те, що українці Волині впевнено йшли до незалежності. Приміром, у присвяченому вчительці Ніні Новіцькій спомині чита-ємо таке: „Донька попа. / Вчителькав польській школі. / Діячка української культури. / Шанувала Польщу. / Мріяла про вільну Україну. / Була нароздоріжжі. / Тримала вміло рівновагу“. Один з останніх розділів книжки, що називається „Україна“, автор присвячує… польським родинам Торчина– Домбровським, Дунай-Чертовичам, Ласкаржевським та іншим. Ймовірно, йому йшлося, аби всі його приятелі з польських родин могли слідом заним промовити: „Україно, мати моя/ Ми боролися залізом / До Європи йдімо разом / Бо перед силою лише/ Європа схилиться плечем“? Якщо ні, то принаймні їх діти, онуки – такі, як Марта Талан. Вірші Єжи Язьвінського є також прикладом неоностальгічної літератури, осмисленої не лише зі спогадів, а також із конкретних численних подорожей. Поляки, котрі не лише відмахуються у стилі „А, там на тій Україні біда, пощо туди їхати“, або залишаються у переконанні, що „Усі українці різуни, в житті своєму руки українцеві не подам“, а навпаки – шукають невпинно рештків того найближчого, того найріднішого, а ще й при тому звертаються доукраїнців по допомогу у цьому, хвали варте. Червоною ниткою по книзі проходить подорож із друзями-кре-сов’яками (переважно професурою) власними місцями пам’яті у 2005 р.Центральний вірш циклу – „Місце наземлі“, з його допомогою дізнаємося про ті різнобічні враження, котрими перепов нювалися паломники в Україні. „Шукали Польщу в Кременці / Запитували співця – де Польща? / Слухали дзвони Почаєва / В Рівному слухали слова капелана / слухали оповіді вірних / Розповідали про життя / Може, це Польща?“, – можливо, варто було прожити вісімдесят літ, аби зрозуміти,що то є вітчизна? Книжка щиро оздоблена багатьма давніми та сучасними фотографіями. Чимало з них можна не підписувати: ось з’їхались на чергову зустріч старі торчинці чи горохівці, а ось вони дітьми коло школи, а ось ще знімок усіх малолітніх торчинців при Костельній горі,– разом малі поляки, українці та євреї. Від раю втраченого до раю майбутнього, цей месидж Єжи Язьвінського передається як у словах, так і в ілюстраціях. Утрачений рай молодих із міжвоєнних років повертається нині, поволі, але повертається: „Ці молоді / Розкиданіпо світу / Поляки, / Українці. / По-вертають думками. / Прибувають. /Шукають, Костельну Гору‘. / Її будуть. Будує поляк Папа. / Екуменізм є пріоритетом. / Для поляків. Для українців. Для Європи. / Для світу. / Пропозиція/ На сьогодні, / На завтра, / Назавжди“. Чи є інші рецепти?

Роман Кабачій, Київ

 

Нова книжка пробуття української громади в ПНР

 

Arkadiusz Słabig, Aparatbezpieczeństwa wobec mniejszościnarodowych na PomorzuZachodnim w latach 1945–1989,IPN Szczecin 2008.

 

Уже кілька років історики Польщі розробляють тему комуністичних спецслужб і їхнього ставлення до національних меншин. Нещодавно з’явилася монографія, яка подає цікаву інформаціюпро українську громаду в ПНР. Її автор– молодий історик Аркадіуш Слабіґ. Цікаво написана книжка розповідає про специфічний розділ історії післявоєнного життя українців, особливо цінна і досить добре описана в ній не лише картина 1945–1956 років – але й факти з 60-х аж до кінця 80-х років.

А. Слабіґ у своїй монографії „Aparatbezpieczeństwa wobec mniejszościnaro dowych na Pomorzu Zachodnimw latach 1945–1989“ аналізує, як ставилися до національних меншин (німців, українців, євреїв, білорусів, литовців та греків) комуністичні спецслужби на території Західно-Поморського регіону. Спираючись в основному на матеріали польських спецслужб – Управління безпеки (UB), а з 1956 р. – Служби безпеки (SB), а також на історичні публікації, що стосуються меншину ПНР, історик аналізує, як впродовж 1945–1989 років репресивні органи спостерігали і впливали на становище громадян інших національностей чивіровизнання. Автор монографії не шукає сенсації (тобто прізвищ агентів). Цю книжку повинні особливо уважно прочитати українці, бо саме їх влада контролю-вала винятково ретельно (серед причин збільшення у 70-і роки особового штату СБ на Кошалінщині історики подавали численну присутність на цьому терені українців). На Західне Помор’я переселено майже 48 тис. українців і це стало вирішальним чинником для того, щоб українці до 1990 р. постійно перебували під ковпаком спецслужб. Контроль був подвійний – не лише з боку польських, а й радянських спецслужб. Слабіґ описує багато маловідомих сторінок і подій минулого, які стосувалися активності українців регіону, особливо міських центрів – Щецина та Кошаліна. Деякі моменти читаються як добрий детективний роман, позаяк проти українців (і не лише них) СБ використовувало всі доступні методи– від провокацій, погроз, техніки для підслуховування, перевірки кореспонденції, залякування, до закріплення за невигідними особами численної агентури. У сталінський період (до 1956 р.) служби застосовували масові арешти, тотальний терор. Пізніше методи дещо змінилися. В описуваний період у цій активності проти організованих структур – УСКТ, церков та окремих осіб, польська СБ тісно співпрацювала не лише з КДБ, а й з контррозвідкою Північної групи Радянської армії, яка мала свої бази на цій території. Для контролю над активними у Щецині М.Труханом і С. Заброварним використовувалися всі можливості з арсеналу секретних служб, причому мета була одна – елімінувати з середовища людей з організаційним талантом, спроможних піднести національну свідомість і роботу в громаді на вищий рівень.

 

Контроль, інтригита провокації

Проте для вивчення ситуації українців у 1945–1990 роках значення мають не так описи дій і великомасштабних акцій служб, а передусім методів, застосованих для того, щоб послабитиу 60-ті роки занадто активну українську меншину. Автор наводить приклади прямих дій таємної поліції, коли за допомогою підступів, наклепів, пліток, звинувачень та інспірованих службами дій адміністрації окремі громади, розбиті зсередини, ставали інертними. Дії служб проти громадських структурта церков не були хаотичними, вони виникали з усвідомлення того (на підставі аналітичних розробок, наукових досліджень, зведень адміністрації), що активні люди, передовсім молода українська інтелігенція, студенти, священики, такі, як о. Гриник чи православний вікарій Щецина (потім Старґарда-Ще-цинського) о. Волощук зупиняли процес асиміляції. Влада прекрасно розуміла,що інтелігенти, позбавлені страху, який панував за сталінських часів, давали нове дихання УСКТ. Розуміючи це, особливо ревно намагалася не допуститидо співпраці Церкви з УСКТ. У ті роки кожного активного у середовищі українця брали на облік, запідозрювали і врешті явно або приховано звинувачували в націоналізмі. Осіб, які відмовлялися стати агентами чи інформаторами, намагалися дискредитувати на роботі та за місцем проживання різними способами (М. Ковальський та М. Трухан навіть були ув’язнені). Частину невигідних змушували емігрувати. У Щецині, Кошаліні, Слупську – трьох найактивніших у регіоні українських центрах, застосовувалися такі самі методи – таємна пропаганда, інтриги, створення опозиції видатним особам (зі звичним у таких випадках закидом профінансові зловживання). Під рукою були ще й адміністративні дії (наприклад, у Слупську відмовлялися надати зална „Маланку“, яка тішилася „занадто великою“ популярністю). У колі зацікавлення служб були всі прояви тодішнього українського життя – УСКТ, церкви, білобірська школа, учні лігницького ліцею (які походили з Помор’я) та студенти. СБ намагалася контролювати й впливати на всі процеси – навчання української мови, художні колективи, дитячий огляд у Кошаліні, поїздки в Україну чина фестиваль у Свиднику. Контрольі допомогу службам мали запевнити секретні співробітники (TW), дуже часто це були українці. Слабіґ показує, як різними методами СБ „переконувало“ до співробітництва (кого шантажем, кого фінансово). Ця служба намагалася також впливати на вирішення кадрових питань у структурах УСКТ, білобірській школі, усунення невигідних священиків з деяких місцевостей. Для досягнення мети апарат репресії не цурався ніяких методів – за допомогою підступу,„обробленої інформації“ настроював поляків проти українців, греко-католиків проти римо-католиків, православних проти греко-католиків, римо-католиків проти обох східних церков, ініціювалися персональні чвари. Для „пом’якшення“ матеріалу звинувачували невинних людей у кримінальних злочинах. Весь час збиралися детальні дані про передплатників „Нашого слова“, активістів церкви, учасників культурних заходів, що організовувалися УСКТ. Служба до 1989 року не лише вирішувала, хто отримає паспорт, щоб їхати на Захід, але також хто міг їхати в Україну (у кожній групі мусив бути співробітник служби). Від 1945-го до1990 року особливо контролювали тих, хто мав родичів на Заході (перевіряли їхні листи, а тих, хто виїжджав, служби намагалися вербувати). Особливо ретельно (протягом усього періоду, який охоплює книжка) збиралася інформація про членів підпілля ОУН чи УПА та їхні родини. У плані поїздок на Захід автор книги, як один з небагатьох дослідників, звертається до теми емі-грації молодих українців у 80-ті роки (за допомогою прощ, організованих о. Пирчаком). Слабіґ зазначає, що у ставленні до цієї справи були помітні розбіжності між слупською СБ і т.зв.центром. Місцеві хотіли проводити репресії проти організаторів прощ, центр натомість їх стримував, мовляв, це нам на руку, позбуваємося таким чином проблеми. Цю тему треба ще вивчати. А таке буде можливе тоді, коли віднайдуться ще не знищені документи служб з того періоду, або (у що важко повірити) заговорять українці-співробітники СБ. Може, заговорять також ті, кому теперішній уряд зменшив пенсії – офіцери СБ, захисники комуністичної системи. Досі, крім одного діяча періоду УСКТ з південної Польщі та А. Рацького з Ольштина, не було більше прикладів, щоб колишні співробітники написали чи щиро розповіли про свої контакти з комуністичними службами. Усі, хто з різних причин пішов на співпрацю, звичайно, вірять у те (а про це їх запевняли есбеки), що всі матеріали знищено. Як видно, зокрема з роботи А. Слабіґа, знищено не все, тому роль деяких осіб і так стане відомою. Щирий опис подій їхніми учасниками дав би шанс краще зрозуміти минуле, без цього ми приречені будувати картину нашого минулого частково на матеріалах тих, чиїм завданням було контролювати, а то й нищити все українське в Польщі.

 

А ворог не спить або

Куди поділися хлопці з тих років?

Служби періодично цікавилися навіть тими, хто приховував своє походження і повністю відходив від українства та традиції. Залежно від ситуації, такі особи теж підлягали облікові (дані про чисельність українців у 80-х рр. не бралися зі стелі). Проти них також ініціювалися інтриги, в їх оточення засилали агентів. Усе залежало від поточної політичної кон’юнктури, потребі цілей держави. Однак книга А. Слабіґа – це не свідчення перемоги системи над людиною, а навпаки – ще один своєрідний документ визнання для людей, які у важких умовах тоталітаризму працювали для збереження тотожності. Вони зуміли сказати „ні“ вербувальникам, не піддалися провокаторам, мали мудрість не загинути, ступаючи по мінному полі. Роздумуючи над описаними подіями, парафразуючи слова відомої пісні „Gdzie są chłopcy z tamtych lat“, слід задуматися, як поводяться і яку роль відіграють ті особи, які в 70–80-ті роки активно допомагали службам контролювати громаду. Це питання ставлю свідомо, маючи на увазі досвід конфліктів у наших громадах у 90-ті роки, й іноді доволі дивну поведінку деяких осіб на місцях. У цьому контексті згадався мені один момент. Отож, у 1994р. тодішньому голові ОУП Ю. Рейту написав листа Роман Лінкевич із Сянока– як виявилося згодом, довголітній співробітник СБ, а перед тим – радянських служб (псевдо „Карпатський“). Він активно займався справою могил у селі Лішній, де віднайдено останки жертв акції „Вісла“. У листах „Карпатського“ до голови ОУП можна віднайти патріотичну риторику й турботу про справу. У контексті кількадесяти років його співпраці з комуністичними службами варто замислитися, чи займаючись справою осіб, розстріляних за реальну або вигадану співпрацю з УПА, він на-магався реабілітувати себе чи навпаки– і надалі виконував доручення „друзів зі Сходу“, яким була на руку, особливо після 1989 р., уся негативна інформація про дії поляків?.. Ті, хто пережили той час та були активними, після ознайомлення з книжкою Слабіґа зможуть по-іншому глянутина деякі відомі їм факти, події та особи. Також нам, що ведуть активне життяу період III РП, на деякі події нашого часу, мабуть, треба буде глянути під іншим кутом зору, проаналізувати перебіг конфліктів, акції дискредитації, маючи свідомість того, що випадковостей не буває. Частина „інтриг“ нашо гочасу занадто вже нагадує методи, які описав А. Слабіґ. Проте книга показує, що перед дослідниками стоїть потреба продовжувати дослідження, зокрема того, як дії СБ впливали на внутрішнє життя громади та її спроможність діяти. А.Слабіґ переважно показує світ через призму документів та слів функціонерів СБ, а потрібні свідчення жертв, учасників подій з протилежного боку, тоді картина буде повною. Потрібно досліджувати період після 1990 р., бо, як зауважує автор книжки, СБ намагалася бути активною і впливовою до кінця своїх днів, зокрема наприкінці 1989р., коли проводився підбір делегатів на надзвичайний з’їзд УСКТ (тоді ж бобуло створене Об’єднання). 

 

Петро Тима, Варшава

 

 

Сад усередині

 

Микола Рябчук. Сад Меттерніха,

Львів, ВНТЛ-Класика, 2008, 304 с.  

 

Найновіша есеїстична книга Миколи Рябчука „Сад Меттерніха“ булькнула, ніби камінь у воду – вже понад півроку, як вона побачила світ у львівському видавництві „ВНТЛ-Класика“, а про неї, якщо вже при нагоді процитувати класика, досі ніхто „не гавкнув, не лайнув“. Одна рецензія на сайті „Літ-Акцент“ – і тиша. На тлі резонансу, котрий свого часу викликали Рябчукові-таки „Дилеми українського Фауста“ чи „Від Малоросії до України“, це трохи дивно. Річ, мабуть, не у малому накладі чи кепській дистрибуції – в усіх книгарнях, де взагалі водиться україномовне інтелектуальне читво, книжка є. Тоді в чому ж річ? На того, хто пам’ятає попередні книги Рябчука і щойно взяв до рук „Сад Меттерніха“, остання може справити враження доволі різношерстої. Подибуємо тут есеї, написані як далекого 1995 року, так і зовсім свіжі; розлогі й короткі; такі, що наближаються за стилем до добротної белетристики („Saturday Night“ чи „Восьмеро євреїву пошуках дідуся“), і такі, що нагадують історико-політологічне дослідження(„За огорожею Меттерніхового саду“); щось схоже на фрагменти інтелектуальної автобіографії („Як я зробився чехословаком“, „Польща, польський, поляки“, „З культурою й без“) та щось схоже на подорожні нотатки (цикл „Словенський драйв“); і нарешті, текст, який, поєднавши у собі все перелічене, водночас являє собою ще інший жанр („(Без)відповідальність інтелектуалів“, промова на врученні премії Фундації Антоновичів). Проте Рябчук не був би Рябчуком, якби запропонував читачам ординарну есеїстичну „солянку“, зливши, як то часто робиться, усі „текстові файли“, що назбиралися за останні роки, в одну важкостравну, різнобійну і ніяку книжку. Без сумніву, „Сад Меттерніха“ є плодом доволі вимогливого добору. Сам автор у передмові до книжки каже навіть про „сюжет“ та „інтригу“, які стягують докупи всі зібрані тексти сухожиллям доцільності та ідеї. Хай там як, ідея тут явно є: це Європа, її фантоми за нашим порогом, її невиразний обрис, видний нам із вікна, каламутного й запітнілого зсередини від наших вічних суперечок про її, Європи, сутність і нашу в ній присутність. Це Європа, яка в нас досі асоціюється переважно з абстрактним „європейським вектором“ і цілком конкретним „євроремонтом“, значення котрих нетак легко пояснити європейцеві, та ще „євровізою“ і „євроспільнотою“, які наразі віддаляють нас від „справжньої“ Європи у степову тремку нескінченність. Усі ці теми багато кому вже, мабуть, набили оскому. Може, саме це вкупі з позірною різнобійністю текстів і давністю більшості з них приглушує інтерес до книжки? Проте досить подолати перше враження, і „Сад Меттерніха“ починає діяти, як холодний душ: виявляється, есеї, написані десять-тринадцять років тому і сьогодні вже призабуті, зараз – у контексті газових конфліктів, безнадійно завислої програми вступу України до НАТО та останніх заяв українського уряду про відновлення двостороннього візового режиму з ЄС – звучать навіть актуальніше, ніж тоді, коли вони поставали; усі похмурі прогнози справдилися, а сам автор, котрий в середині дев’яностих міг виглядати гіркослівним песимістом, зараз здається набагато притомнішим, ніж усі тодішні українські євроентузіасти вкупі узяті. Стратегія, яку обрав Микола Рябчук, упорядковуючи „Сад Меттерніха“, дієва й проста: майже півторадесятилітній часовий зріз оголює всю безглуздість українського „єврогопака“, котрий ми роками танцюємо на своєму євразійському березі в той час, як ворота європейського порому поступово зачиняються і невдовзіможуть зачинитися для нас назавжди. Як скептик, себто, перепрошую, реаліст, Рябчук застерігає від будь-якої ідеалізації Європи та цілого „західного світу“ – це може закінчитися лише розчаруванням і остаточним розладом картини світу; не варто надмірно покладатися й на будь-яких наших, як любимо їх називати (цілком, до речі, у дусі „презумпції винності“, з якою підходить Європа до оцінки своїх найближчих східних сусідів), країн-„адвокатів“. Якщо спробувати звести міркування Рябчука до головних тез, то вони, вочевидь, виглядатимуть так: 1. Захід є царством подвійних стандартів і вибіркових суджень, від яких завжди страждає найслабший і найменш рішучий – тобто якраз ми, мешканці останніх парт у європейському класі; 2. „Західність“ є формою амнезії, і той, хто став просто Європою, швидко забуває про всі свої колишні епітети– центральний, східний тощо. Забуває про них, як про поганий сон чи дев’ять діб карцеру, тому оксамитова завіса, котра зараз відділяє нас від колишніх побратимів по соцтабору, – явище найбільшою мірою психологічне; 3. І все-таки іншого шляху, ніж рух на Захід, у нас нема. В одному з інтерв’ю Микола Рябчук означив себе як „українського космополіта“. Проте, якщо судити з текстів, що ввійшли до „Саду Меттерніха“, Рябчук-есеїст – більше „український“, ніж „космополіт“: усюди, де б він не бував, він незмінно тягає за собою свої українські окуляри. Сидячи за сто-ликом кав’ярні у словенській Любляні й гортаючи афішу культурних подій,він уявляє собі, скільки мистецьких акцій відбулося б за такий самий відтинок часу у якому-небудь українському місті; переглядаючи фільми західних режисе-рок-феміністок, скрушно міркує про те, наскільки занедбаною є справа емансипації жінок у нас (вже не кажучи про стан вітчизняного кінематографу); читаючи рецензії в словенській пресі на ризиковані перформенси в рамках фестивалю „експліцитних сексуальних практик“, дивується, як уміло суспільство дає собі раду з тим, що може образити його „мораль“, чудово обходячись – на відміну від нас – без усіляких „національних комісій з моралі“ чи інших державно-репресивних органів; навіть дивлячись репортажі з чемпіонату світу із футболу під час перебування в Парижі, мимоволі порівнює манери латиноамериканських „бананових президентів“, які привозять на матчі численну свиту і займають найдорожчі ложі, зі звичками відсутніх там українських олігархів. Тому якщо й може йти мова про космополітизм у „Саду Меттерніха“, то про якийсь „маятниковий“ його різновид – мандри з обов’язковим поверненням. Адже той, хто здійснює подорож у просторі, аби повернутися додому, чи мандрує у глибини власної пам’яті, щоби згодом повернути назад до теперішності, поєднує світи, є поромом значень. Є агентом зв’язку, небезпечним для будь-якого устрою чи режиму, котрий прагне навіяти ілюзію тотальності. Врешті, є фактором відносності, що виказує всю комічність розважань про свою національну, культурну, релігійну чи якусь іншу ексклюзивність. Потрібно пересуватися в часі та просторі, аби переконатися, що культура є системою сполучених посудин; і достатньо відкоркувативласну, щоб позбутися хвороби меншовартості, котра іноді набуває форм егоманії. Якщо шукати сферу якоїсь найвищої відповідальності інтелектуала, то вона саме у цьому – в постійній опіці над рівновагою. Модерних інтелектуалів, які, подібно до тягарців ваги, без кінця пересуваються від однієї шальки до іншої, не дозволяючи жодній з них небезпечно нахилитися – у книжці Рябчука ціла галерея, під їхнім „почесним патронатом“ розгортається оповідь; іноді вони є трепетними героями авторової інтелектуальної біографії(Єжи Ґедройць, Грицько Чубай, Кость Москалець чи Адам Міхнік), часом – просто цікавими співрозмовниками, випадковими, плинними, названими лише на ім’я, як-от угорець Ендре, авторів паризький приятель і вулкан мудрого гумору. Але, в кожному разі,вони є живими доказами того безумовно радісного факту, що особистість – хай то буде „публічний“ інтелектуал чи митець – у наші дні, попри все, ще може впливати на дійсність, формувати її обрис; що голос окремого „я“ чутно навіть крізь щільні звукові перешкоди

поп-культури і політичної демагогії.

Нарешті, у книжці Миколи Рябчука є ще один „сюжет“, може, навіть важливіший за „європейський“ і, вже без сумніву, більш „вічний“. Це – індивідуальна свобода, яка, хоч і „потребує певної інфантильності“, але разом з тим є найголовнішою умовою саме дорослого, зваженого погляду на світ; яка не обов’язково залежить від будь-яких інститутів демократії чи суспільної відкритості, але водночас передує усякій свободі колективній. Свобода, котрої можемо й не знайти по той,„кращий“ бік легендарного паркана Меттерніхового саду, що проліг між цивілізованою Європою та азійською „землею левів“, але без котрої ніяк не збудуємо Меттерніхового саду всередині себе.

Остап Сливинський, Львів

 

Український журнал