Ukraiński Żurnal - 4/2009

Ян Маліцький: „Великі справи роблять ті, хто не знає про їх нездійсненність“

Спілкувався Петро Андрусечко, Познань – Варшава

Ян Маліцький – співзасновник (1981) і один із редакторів  незалежного журналу „Obóz“. У 1983–1985 рр. – організатор та керівник підпільного Інституту Східної Європи. Арештований у травні 1985 р. Повернувшись 1989 року до публіцистичної та наукової діяльності, стає співорганізатором, а від 1990-го – директором Центру східноєвропейських досліджень (Studium Europy Wschodniej) при Варшавському університеті. Виконує функції головного редактора щоквартальника „Східний огляд“ („Przegląd Wschodni“).

Пане Маліцький, коли розпочалася ваша діяльність у підпільній пресі?

Під час навчання я почав розповсюджувати кілька підпільних видань. Це був 1978-й рік, оскільки в 1977-му я вступив до університету. А 1978-го мене втягнули до „злочинної“ діяльності.

А як виглядало розповсюдження видань на практиці?

Я отримував окремі примірники „Інформаційних бюлетенів“ Комітету оборони робітників („Biuletyn Informacyjny“ Komitetu ObronyRobotników), „Голосу“ („Głos“), далі пам’ятаю „Форпост“ („Placówka“). Але ці найголовніші. Я шукав читачів, найкраще таких, які були в стані передавати видання далі.

Ви були співзасновником „Табору“ („Obóz“). Як виникла ідея такого видання, адже воно суттєво відрізнялося від інших.

Я був членом першої редакції „Обозу“, однак мене запросили до неї вже тоді, коли концепція видання була сформована. Сама ідея виникла тому, що 1980 рік – прекрасне шаленство тих часів. І виник задум зайнятися чимось більшим, аніж оббріхуванням історії Польщі і боротьбою з комунізмом, чим „всі“ тоді у Польщі займалися. Ідея полягала у вивченні справжніх джерел, тобто в аналізі комунізму загалом та його радянського зразка. Вона належала молоді варшавського університету, докторантам, співробітникам. Можливо тому, що ми не були відомими, це відбувалося відносно безпечно.

В який спосіб формувався зміст перших номерів „Обозу“, як залучалися авторів?

Були автори статті (спочатку ми були дуже амбітними і планували робити власні речі). Далі, вочевидь, – переклади. Одним із завдань було наближення до польського читача совєтологів із Заходу. Якщо ми натрапляли на цікаві речі, то перекладали їх. План був такий, щоб якомога ширше обійняти проблематику. Юзеф Дарський (Józef Darski), перший редактор, головний ініціатор журналу (як мені здається, – людина з досить твердими принципами, в тому числі й редакторськими), поділив між нами галузі, якими ми мали займатись. На початку мені дісталися Балкани, але потім знайшовся хтось фаховіший від мене, і я із задоволенням перейшов у Балтійський відділ. Мені здається, це було досить професійно як для молодих людей, хоча ніхто з нас не мав досвіду редакторської роботи, включно з Дарським.

Як виглядала праця редакції?

Перші зустрічі були стратегічними: ми вирішували, що хочемо робити,чого досягнути. Це були доволі довгі дискусії. A основна справа полягала в тому, як діяти. Дарський був безкомпромісним щодо збереження конспірації. Коли ми вже домовилися, чим будемо займатися, тоді збиралися в міру регулярно і обговорювали тексти, які отримали, або читали й оцінювали їх. Насамперед кожен зі свого відділу мав пропозиції щодо змісту матеріалу чи форми подачі тексту. Вирішували, що перекладати, а чого не варто. З’являвся макет числа, він наповнювався змістом, а наприкінці обговорювалися вже самі матеріали.

Скільки людей працювало в редакції?

Одна особа від Центральної Європи – Марек Пернал (Маrеk Pernal), згодом посол у Празі. А також Войцех Мазярський (Wojciech Maziarski) від Угорщини. Хтось був від Балкан, але вже не пам’ятаю, хто. Анджей Ананіч (Andrzej Ananicz) від Росії та Центральної Азії. Він тюрколог за освітою. Ну і ще дві-три особи. Основна група в період „Солідарності“ складалася з шести-восьми осіб. Під час воєнного стану, може навіть, і десять осіб. Бо конспірація конспірацією, але ця група була досить великою, а за „Солідарності“ відбувалися навіть великі дискусії. Воєнний стан змусив обмежити групу. Залишилися були Дарський, я і хтось ще, згодом – лише Дарський і я. А потім, коли він поїхав за кордон, залишився я сам. Згодом я почав залучати до роботи колишній редакційний склад.

Ви згадуєте жорсткі умови конспірації, введені Дарським.

Він вважав, що такими речами, як дослідження долі Армії Крайової та іншими історичними проблемами Польщі можуть займатись ті, хто бояться справжньої війни. А ті, хто має відвагу до справжніх речей, повинні займатись „Обозом“. Треба було розуміти, що ними зацікавилась би не Раковецька, а КГБ. Це мало означати кілька основних речей, які сьогодні здаються смішними, але вони приносили успіх: нікому ні про що не говорити, все тримати в абсолютній таємниці, зустрічі винятково конспіративні. Звичайно, ми публічно не оголошувати склад редакції, її адресу. Не тому, що боялися (на початку нас це ображало). Ми хотіли не боятись. Аргумент був таким, що це не дурниця, і нас можуть швидко заарештувати. А якщо хотілося щось справді зробити, вимагалась абсолютна конспірація. Наступна справа – заборона робити щось інше поза редакцією. Ззовні в академічному середовищі ми робили вигляд, ніби нічого не робимо. Це розвинулось до такої міри, що ми ніколи не позичали з бібліотек на наші прізвища матеріали абословники, потрібні для нашої роботи. Ми припускали, що СБ [Служба безпеки] чи КДБ почнуть діяти класичним способом: шукати спеціалістів з цієї тематики і вийдуть на авторів журналу. A оскільки ми були зовсім невідомими, нас неможливо було знайти через бібліографію. Натомість ми вважали, що нас можна виявити через наше зацікавлення специфічною літературою. Тому жодні книжки ми не позичали на свої прізвища, завжди знаходились інші особи, які оформляли літературу на себе. Наприклад, старші пані, яких важко було запідозрити в підпільній діяльності. Я тоді вивчав латвійську та литовську мови і словники для мене також позичав хтось інший. Це забезпечило повну безпеку для нашої групи. Але коли стався промах, це не був промах „Обозу“, а саме мій, бо я зламав засади, почавши робити щось інше.

Щось інше – це Інститут Східної Європи?

Так, і власне з цієї причини я „впав“, але не через „Обоз“. Коли тривало слідство, вони інтелектуально пробували поєднати одне з другим, але облишили, оскільки жодних доказів не було. Прості засади конспірації діяли блискуче.

Мене цікавить видання „Зона“ („Zona“), яке повинно було виходити різними мовами. Як це виглядало на практиці?

Так, це захоплююча справа. Ідея з’явилася в „Обозі“, але потім її втілювали мої колеги. Ми задумали зробити видання, яке складалося б, насамперед, з перекладів різних текстів, які вийшли в „Обозі“,поділених за мовами соцтабору. Планувалося зробити п’ять, десять, дванадцять мовних версій. Я не був безпосередньо у групі, яка готувала „Зону“ в різних мовних варіантах. Група ця складалася з Ананіча, Мазярського і, здається, Перналя. Вони підготували видання для тодішньої Чехословаччини чеською мовою і тираж якось перекинули до Праги. Другу частину, зроблену силами Мазярського, – угорською, також переправили значним тиражем до Будапешту. Все завершилось на українській версії, яку майже повністю переклали, але нам забракло грошей, оскільки треба було платити перекладачам. На патріотизмі можна перекласти 2–5 сторінок, але не всю книжку. Тобто, треба було шукати фахівців-перекладачів серед поважних людей, патріотів, перевірених. Це перша причина. А друга – в Радянському Союзі дійшло до великого загострення, яке почалосявже після вибуху „Солідарності“ в Польщі, коли доступ до інформації з Польщі, навіть до „Трибуни Люду“ („Trybuna Ludu“) у Союзі обмежили. І польсько-радянський кордон був справжньою залізною завісою. Ми не мали можливості його перетнути. Через ці дві причини занепала одна з найцікавіших ініціатив підпілля.

Ви видали працю „Утопія при владі“ і вам вдалось навіть отримати від її авторів передмову.

Утопію („Утопия у власти“) Михаїла Геллера та Александра Некріча перевидавали шість разів. Обидва автори, на жаль, уже померли. Їхню книгу шість разів перекладали, і кожен переклад був іншим (кращим чи гіршим). Одне-єдине видання має передмову авторів (це, власне, наше видання) і видано з їхньої згоди. Хоча ніхто в підпіллі не дбав про авторські права. Вони там і не ображались, що їх видають без згоди, швидше раділи. У 1984 році я вперше в житті поїхав на Захід, і будучи в Німеччині, розповів їм про цей план. Попросив про вступ і пізніше отримав його від них, повертаючись.

Вас заарештували внаслідок порушення засад конспірації?

Мене би справді не заарештували, якби не надмір енергії. Я почав робити щось інше, окрім редакції. Пробував створити інституцію, яка мала б згуртувати групу добрих дослідників (проведення докторантських семінарів, керівництво докторатурами). А також створити другу групу - з аналізу актуальної ситуації. Велику групу, яка б читала те, що видається на Заході на тему даної країни, слухала радіо на кшталт „Вільна Європа“ та „Свобода“. Інші мали б читати комуністичну пресу, що писала про цей регіон. Все це було в „Емпіку“,і все це можна було купити. З Заходу можна було отримувати пресу, яка нас цікавила. Комуністична система вже тоді не була такою досконалою. Однак газети приходили на інші адреси, не пов’язані з нами. Знову якісь шляхетні старі пані та панове купували „Rude Prawo“ або якісь газети Чаушеску. Лише продавці дивилися на них здивовано. Один старший пан мені дорікав, що робить це виключно для Батьківщини і що має досить таких покупок, адже продавець дивився на нього як на „сукиного сына“, бо він купував орган Червоної Армії „Красная звезда“. Це призводило до того, що вже треба було виходити назовні, це вже не була конспіративна редакційна робота, де кількість контактів поза редакцією була вкрай обмежена. У випадку Інституту я повинен був створити щось на зразок наукового правління, організаційний відділ, аналітичну групу, видавничу групу. Вдалось створити щось під промовистою назвою "Powiew" (абревіатура від „Polska Oficyna Wydawnicza Instytutu Europy Wschodniej“), „Powiew“ почав друкувати і видавати матеріали. Кожен з відділів ніс небезпеку. Я усвідомлював це. Але бачив, яка це важка справа. Ми мали забезпечення, намагалися працювати солідно, більш конспіруватися, не розмовляти, не пити алкоголю. Але ми знали, що в кожному з відділів може бути небезпека. Тому навіть створили організацію парамілітарного типу, яка охороняла „Обоз“ та Східний Інститут. Однак це не змінює факту, що небезпека була чималою.

Коли саме вас арештували?

Третього травня 1985 року.

До якого часу виходив „Обоз“?

Він виходить і дотепер, з тисячею проблем. Вийшли два зошити у 1981 році, ще за „Солідарності“. Третій, у дещо іншій обкладинці – в січні 1982 року, на початку „війни“, ну, і далі. Шостий, наприклад, вийшов у 1985 році. Тобто, виходило десь по два номери на рік. З 1984 року працювала вже достатньо велика редакторська група.

Я розумію, що своєрідним продовженням „Обозу“ був Центр східно-європейських досліджень [Studium Europy Wschodniej]?

Так. Але перед цим я на мить хотів би повернутися до Інституту Східної Європи. Мені вдалося залучити дуже поважних осіб з відомими професорським іменами, створити наукову раду. Коли я був на Заході, я вмовив два великих інститути нострифікувати наші докторські дипломи, що сьогодні звучить як казка. Однак все сказане можна завершити твердженням, що коли тобі 25 років, ти думаєш, ніби в підпіллі можна створити науковий та аналітичний інститут. Тепер, коли мені п’ятдесять, я знаю: зробити це неможливо. І навіть якби тепер вибухнула війна, я би не зробив цього, це неможливо. Тобто, великі справи роблять ті, хто не знає про їх нездійсненність. Десь у 1988 році, коли я був докторантом в університеті, я отримав завдання організувати відділення нашого „Обозу“ на дидактичному рівні. Редакція не погоджувалася, що ми в змозі стати інститутом, але всі розуміли: треба щось робити в сенсі навчання кадрів. Коли прийшла незалежність, на початку це називалось семінаром з національних справ. А потім Центр східноєвропейських досліджень взяв на себе видавництво „Обозу“. Не скажу, що регулярно, але видання виходить досі.

Ваша теперішня діяльність, переважно, – це керівництво Центром східноєвропейських досліджень.

Коротко – це найбільший успіх серед десятків речей, які робить Центр. Наш флагман – Східна літня школа, започаткована в 1991-му, існує досі. Вона призначена для молодих дослідників зі Східної Європи. Це своєрідна спроба побудувати мережі еліт. У нас понад триста випускників. Вони зробили кар’єри, іноді поза наукою. І я вважаю це надзвичайно важливою справою.

Друга справа – стипендії загалом. Центр створив власні проекти, координує стипендійні програми для Сходу. Це вже стосується сотень осіб. Третя справа – повернення (після п’ятдесяти років перерви) регулярних магістерських студій. Перед вій ною східні напрями навчання були в двох міста: Варшаві (в рамках школи сходознавства) та Вільнюсі (у Вищій школі політичних наук). Їх повернення я вважаю стрижнем нашої справи.