УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 4/2009

Їржі Ґрунторад: „Ера самвидаву закінчилася з тоталітаризмом“

(Скачати весь номер: 4/2009 [PDF, 2.6 Mb])

Спілкувалася: Валентина Люля, Прага

 

Їржі Ґрунторад, директор бібліотеки самвидаву Libri Prohibiti, присвятив самвидаву понад 30 років свого життя. Через  самвидав відсидів чотири роки за ґратами за підривну діяльність, але каже, що самвидав – це така чудова робота, яка постійно наповнює і не може бути нецікавою, особливо, коли до рук потрапляє новий примірник. Про чехословацький самвидав Їржі Ґрунторад розповів „Українському Журналу“.

 

Розкажіть, будь ласка, як виглядаводин день видавця самвидаву?

Мусимо усвідомити, що це була побічна діяльність, оскільки всі мали обов’язкове працевлаштування. Кожен мусив працювати 8 годин. Видавці самвидаву часто працювали кочегарами, сторожами, вантажниками. Я працював у котельні кочегаром. Зранку я розпалював печі, і поки це все горіло, в мене був час на самвидав (сміється). Я міг годинами переписувати тексти, або впорядковувати видрукувані сторінки, що забирало багато часу. Міг зносити самвидав або до котельні, або до конспіративної квартири, потім міг везти книжки до палітурника, щоб оправити. Звичайно, я мусив бути дуже обережним, щоб за мною не стежили. Бо були видавці самвидаву, про яких держбезпека знала, і слідкувала за ними, а були люди, про яких органи не знали. Такими людьми ми не хотіли ризикувати. Наприклад, машиністками, що передруковували самвидав. Професійних друкарок було мало, зазвичай це були молоді мами, які сиділи вдома в декретній відпустці. Іноді доводилося годинами їздити Прагою з одного кінця в інший, щоб відірватися від „хвоста“, тоді я намагався ні з ким не контактувати. Згодом повертався в котельню, щоб знову напалити. Особлива обережність була потрібна, коли вже книжки передавалися до дистрибуції. І так щодня. Вільного часу практично не було, бо майже весь час відбирав самвидав. Ні суботи, ні неділі. Сімейне життя, звичайно, через це страждало, але це було таке необхідне зло. Я собі казав: це важливо, потрібно для суспільства, і навіть якщо я не доживу до кінця цього режиму, то після нас залишиться слід у цій культурі. 

 

Чехословацький самвидав має якусь специфіку, у порівнянні із самвидавом інших країн соцтабору?

Ми маємо величезний обсяг літературного самвидаву. Політичний самвидав, по суті, однаковий і в Росії, і в Україні, і в Угорщині, і в Польщі. Це є ті речі, які цензура не дозволяла, тому їх переписували автори, а пізніше й читачі. А літературний самвидав – специфіка Чехословаччини, в інших країнах це явище не було таким помітним. Це було спричинено зміною державної політики після інвазії військ Варшавського договору у 1968 році. Весною 1969-го до влади прийшла команда Гусака, тоді ж почалася так звана „нормалізація“, тобто чистки у всіх суспільних прошарках, першою чергою серед інтелектуалів, а це були письменники, науковці, митці. Ці чистки для письменників, журналістів означали одне: людей позбавляли роботи, права публікуватися, їхні книжки вилучали з бібліотек, по суті, вони втрачали можливість публічного висловлювання, адже в Чехословаччині всі видання і видавництва були державними. І виникнення чехословацького літературного самвидаву датується 1970 роком, коли сотні авторів були викинуті на вулицю. 

 

Скільки приблизно їх було?

Ми досі не маємо точних цифр, говориться приблизно про 500 письменників і публіцистів, що доволі багато, оскільки в ЧССР тоді налічувалося 15 мільйонів громадян разом із немовлятами. А в жодній іншій країні чистки серед інтелектуалів не набирали таких обертів, як у нас. Навіть у Радянському Союзі, де режим то обмежував, то попускав свободи, ніколи не було такого величезного зламу. Радянський самвидав був переважно політичним. А літературний представлений здебільшого митцями, які не хотіли співпрацювати з режимом і творили, орієнтуючись безпосередньо на самвидав. Ми ж маємо в самвидаві величезні обсяги белетристики, віршів, романів, цілі альманахи. Наприклад, Їржі Ганзелка та Мірослав Зікмунд, які об’їздили весь світ, описуючи свої подорожі. Їхні нотатки про Цейлон були опубліковані лише в самвидаві, бо автори були по-збавлені права публікуватися через свої погляди. 

 

Які ще напрямки мав чехословацький самвидав?

Схожа ситуація була і в наукових колах. Цілі наукові інститути були розігнані, людей звільняли, або перекидали на нижчі посади і, зрозуміло, не давали публікуватися. Тому дуже швидко, крім літературних самвидавних гуртків, утворилися групи істориків, філософів, економістів та інших професій, наприклад, був самвидавний журнал із соціології. Релігійний самвидав обіймав значний простір. Оскільки комуністи вважали віруючих ворогами №1, то релігійний самвидав виник вже в 50–60-х роках. У 70–80-х роках саме релігійний самвидав мав найбільший досвід конспіративної роботи. 

 

Як технічно виглядала організація чехословацького самвидаву?

Було складно, бо тоді ще не було жодної копіювальної чи  розмножувальної техніки. Все робилося на друкарській машинці з копіювальним папером, виходило 10 або 12 копій. Є багато самвидаву, виготовленого в такий спосіб ще навіть у 1989 році. Але оскільки тоді вже з’явилися ксерокси, то шукалися способи, як їх привезти сюди, і декілька апаратів таки вдалося привезти. Крім того, використовувалися старі циклостилі, стара техніка, яка вживалася ще в першій половині ХХ століття. А ще дуже популярним способом була т.зв. „рамочка“. Спосіб цей вдосконалили поляки: рамку з дрібним ситом змащували фарбою, клали на неї тонкий аркуш з надрукованим текстом, зверху клали чистий папір, на який „перебивалася“ фарбі із задрукованого аркуша. Ці рамочки дуже часто використовувалися, вони були маленькі, їх легко було заховати, або розібрати. Друкували вдома, в пивницях, на дачах. Існувало навіть кілька конспіративних друкарень в художніх студіях. Дехто з митців надавав свої студії, щоб там можна було надрукувати самвидав. Ну і, безперечно, час від часу вдавалося видрукувати щось неофіційно в офіційному видавництві (там „підхалтурювали“ за грошідрукарі). 

 

Чи небезпечно було займатися самвидавом?

Небезпека залежала від часу й від місця. В 60-х роках напруга тільки

нагніталася, а в період „нормалізації“ (1970–1989) небезпека була постійною: політичні процеси з видавцями самвидаву відбувалися майже безперервно, останні процеси все ще тривали навіть перед листопадом 1989-го, а деякі видавці самвидаву вийшли на волю аж у грудні. Але найнебезпечніше займатися самвидавом було на початку 80-х. Мені не пощастило, бо мене засудили в 1981 році, коли в Польщі вже була на піку „Солідарність“. А Чехословаччині потрібен був якийсь показовий судовий процес – так я отримав 4 роки ув’язнення, хоч зазвичай за самвидав давали рік–два. 

 

Які статті кримінального кодексу застосовували для видавців самвидаву?

Їх було декілька, наприклад, т.зв. „підбурювання“: досить було „підбурити“ дві особи, це була дуже популярна стаття. Застосовували для боротьби із самвидавом і статтю „хуліганство“, наприклад, за вульгарне слово в самвидаві. За матеріал про нелегальну підприємницьку діяльність переслідувалося, як за нелегальне підприємництво. Щодо релігійного самвидаву часто використовувалася стаття „втрата державного контролю над церквами“, її застосовували в багатьох випадках: скажімо, священик відслужив службу Божу без дозволу, і його вже могли судити за цією статтею. А найважчою статтею була „підривна діяльність проти республіки“, де в першому абзаці фігурував термін ув’язнення від 3 до 5 років, а в другому – до 10 років. 

 

А як можна було себе вберегти?

Важко вберегтися в суспільстві, де процвітають шпигуни й донощики. Якщо людина хотіла робити щось невідповідне до офіційного курсу, то мусила перебувати в середовищі людей, яким довіряла. Такі люди й ставали авторами та упорядниками самвидаву. Самвидав найкраще було не тримати дома. А єдиним способом убезпечитися було ні з ким про це не говорити, не зберігати письмових нотаток, а прочитане найкраще було відразу спалити. 

 

Який період можна назвати кульмінацією самвидаву?

Таких періодів було два. Перший почався після 1979 року, після виникнення Хартії, бо всі матеріали Хартії могли розповсюджуватися лише самвидавом. Іншого способу не було, і це сприяло й розвитку самвидаву, бо навіть ті, хто раніше не мав поняття про самвидав, почали переписувати матеріали Хартії. Другий сплеск самвидаву почався після появи „Лідових новін“ („LN“) на зламі 80-х, а в 1988-му був засадничий перелом, коли „LN“ перестали бути самвидавом для вузького кола читачів. „LN“ справді здобув масового читача. Пригадую, якось я їхав трамваєм і бачив, що хтось переді мною читає „LN“. Люди вже не боялися, в CРCР почалася перебудова, люди емансипувалися і почали поводитися трохи вільніше. 

 

Кого найбільше читали?

Це важке запитання. Велику популярність здобув Боґуміл Грабал. Його книжки були відомі ще з 60-х. А крім того, йому вдавалося публікуватися офіційно, хоча й зі значними цензурними правками. Ті ж його твори, які цензуру не пройшли, згодом з’являлися в самвидаві. Це власне один із тих випадків, коли автор публікувався і офіційно, і в самвидаві. З чеських авторів, безумовно, найбільше читали Ярослава Сайферта, Вацлава Гавела, Людвіка Вацуліка, дуже популярним був Іван Кліма. З перекладів найбільший розголос у самвидаві мав Джордж Орвел, і це стосується не лише чеського, але й польського та угорського самвидавів. Широко знаним був і Олександр Солженіцин та його твір „Бодался телёнок с дубом“ (у самвидаві цей текст, відомий під назвою „Теля і дуб“, витримав декілька перевидань). 

 

Чи допомагала чехословацькому самвидаву діаспора?

Так, були дуже сильні зв’язки з діаспорою в Німеччині, Австрії, Франції, Англії, Австралії, США. В усіх цих країнах існували чеські журнали і видавництва. Найвідоміше видавництво „68 Publishers“ функціонувало в Торонто. Самвидав туди передавалося контрабандою через туристів і дипломатів. А готові книжки тими самими контрабандними шляхами поверталися назад до Чехословаччини. Це було набагато важче, адже книжки займали багато місця. Одним зі способів була контрабанда в пральному порошку. В коробку з-під прального порошку складали книжки, а зверху засипали пральний порошок. Це був найпоширеніший спосіб, ці книжки потім гарно пахли, і всі знали, яким шляхом їх доставили. Часто передавалися книжки з Югославії, Угорщини або Польщі, бо прикордонний режим між соцкраїнами був м’якший, аніж при в’їзді з капіталістичних країн. Книжки перевозили в автах, у потаємних сховках.  

 

Як ви вважаєте, яку роль відіграв самвидав у суспільстві?

Я, можливо, надто суб’єктивний і дещо переоцінюю самвидав, але мені здається, що він був потужним фактором емансипації. Люди навчилися сприймати інші погляди, поважати інші думки і поводитися демократично в тоталітарному режимі. Це мені видаєтьсячи не найважливішим здобутком соціалізму: поява і розвиток демократичних засад у середовищах, дотичних до самвидаву. 

 

Що спонукало вас створити бібліотеку самвидаву?

В мене був свій власний архів самвидаву, і я думав, як краще його застосувати, але зіткнувся з тим, що державні структури не були особливо в цьому зацікавлені. По-перше, це були ще старі структури, а по-друге, існував ризик, що архів буде поділено, і доступ читачів до нього ускладниться. Часи тоді ще були дуже непевні, тому я вирішив, що найвірнішим виходом буде відкриття власної бібліотеки. Сьогодні це не просто бібліотека, це – документальне середовище. За стіною зараз телебачення знімає Збіґнева Гейду длядокументального серіалу „Невідомі герої“. А прийшло телебачення саме сюди, бо тут є журнали, книжки, які він написав чи був причетний до їхнього створення, іноді це унікальні експонати. Гейда знайшов тут навіть ті свої книжки, про які й сам не знав. У нас багато несподіванок для авторів. 

 

Як ви вважаєте, чи існує самвидав сьогодні?

На мою думку, нині самвидаву не існує. Я розцінюю самвидав як щось, що створюється всупереч цензурі. В суспільстві, де є повна свобода публікувати будь-що, для самвидаву не залишається місця. Мені кажуть, мовляв, є багато людей, які створюють свої журнали, газети. А я кажу, що цього недостатньо. Тут важливою є присутність цензури. Самвидав існував тому, що існувала цензура. Без цензури немає самвидаву, це лише субкультура, що використовує подібні технічні засоби, щоправда, нині вони досконаліші – кольорові лазерні друкарки, цифрове фото тощо – кожен може собі вдома виготовити книжку в будь-який спосіб, будь-яким накладом, однак це вже не є самвидав у тому сенсі, в якому він існував раніше. Ера самвидаву закінчилася з тоталітаризмом.

 

Український журнал