УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 4/2009

Пряшівська стежка благородної контрабанди з Києва на Захід

(Скачати весь номер: 4/2009 [PDF, 2.6 Mb])

Текст: Іван Гвать, Ряшів

 

Одним із перших дослідників у незалежній Україні, який взявся за те, щоб осмислити і представити на суд читача цілісну картину діяльності правозахисного руху в Україні другої половини ХХ століття був Георгій Касьянов. У книзі „Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років“, що з’явилася друком у Києві 1995 року, автор, пропонуючи „першу спробу розглянути одне з феноменальних явищ української історії“, зауважив ще таке: „Велику моральну й організаційну підтримку своїм однодумцям надали українці з Чехословаччини й Польщі.

 

Твори заборонених в Україні шістдесятників друкувалися в журналах “Дукля”, “Дружно вперед”, “Народний календар” (Чехословаччина), в газеті “Наше слово” і “Українському календарі” (Польща). Через Чехословаччину і Польщу літературні твори шістдесятників діставалися далі на Захід“.

Отож, спробуймо дещо розшифрувати цю загальну констатацію вченого щодо шляхів переправлення української самвидавної літератури на Захід. Зосередимо увагу лише на терені Чехословаччини другої половини 60-х і початку 70-х років.

 

Операції „Київ – Пряшів“

Г. Касьянов, працюючи над своєю монографією, ще не мав достовірної інформації про учасників „контрабандних операцій“ між Києвом та Пряшевом. Статті про це, а також спогади деяких безпосередньо заангажованих в цій ризикованій справі осіб почали з’являтися на сторінках газет і журналів згодом. „Пряшівська стежка“ стала дієвою завдяки відважним та відданим патріотам і внаслідок тогочасної суспільно-політичної ситуації в Чехословаччині.

У грудні 1962 р. у Празі відбувся ХІІ з’їзд КПЧ. Напередодні його відкриття у столиці Чехословаччини було знесено пам’ятник-монстр Сталіну. Сталося це (аж!) через дев’ять років після смерті тирана, проте ця подія ознаменувала зміну настроїв у суспільстві. Зрештою, почали діяти дві офіційні реабілітаційні комісії – т.зв. „Колдерова“ та „Барнабітська“ – котрі вивчали політичні (сталінські) процеси 50-х років, готували реабілітацію декого з безвинно засуджених. Громадськість ЧССР довідалася про працю цих комісій щойно в серпні 1963 р.

Шістдесяті роки – це „золотий період“ чехословацького кіно, театру та літератури. Обережно розпочалася також підготовка до економічних реформ, мета яких – запровадження ринкового механізму в народне господарство республіки. Підвищувався життєвий рівень населення. Нові віяння в ЧССР впливали і на середовище української інтелігенції на Сході республіки, яка стежила за подіями не лише вдома, а й в Українській РСР. Чимало її представників у ті часи навчалися, як правило, в аспірантурі у вузах України, найбільше в Києві. Вони порівнювали радянську соціалістичну дійсність (економіку контрольованих злиднів) з умовами життя в ЧССР, часто не могли збагнути поведінки homo sovieticus української національності, наприклад, щодо спілкування рідною мовою. Дехто з „пряшівчан“ почав плекати зв’язки з творчими особистостями, яких згодом назвуть дисидентами чи інакодумцями, з людьми, котрі дуже добре бачили, куди котиться українська культура, мова тощо. Вони намагалися висловити свої погляди, тому режим чинив їм перепони (або й зовсім заборонив) друкувати свої твори в Україні.

У пряшівських журналах „Дружно вперед“, „Дукля“ в 1966–67 рр. з’явилися, серед іншого, статті місцевого літературознавця Ю. Бачі, в яких критично осмислено деякі реалії на Радянській Україні, де він раніше навчався і куди часто навідувався.

Відбувалися подальші зміни. У червні 1967-го відбувся IV з’їзд „Спілки чеських і словацьких письменників“, на якому прозвучала відкрита критика адміністративно-бюрократичного режиму, висунено вимогу демократизації, свободи слова та скасування цензури. Восени того ж року дійшло до поважної конфронтації в керівництві КПЧ між прихильниками реформ та представниками твердої лінії. Виникла парадоксальна ситуація. В той час, як у ЧССР (в другій половині 60-х) мали місце процеси десталінізації чи пак лібералізації, в Радянському Союзі посилився зворотній процес – поворот до сталінських практик, зокрема в ідеологічній сфері – т.зв. „суслоандропія“ (від прізвища головного ідеолога партії Суслова та керівника КДБ Андропова, натяк на ентропію).

Це був сприятливий час для знайомства з творчими особистостями України на сторінках українських видань у Пряшеві. І так, наприкінці 1967 р. шостий номер журналу „Дукля“ було присвячено прозовим і поетичним творам тих українських літераторів, яких в Українській РСР (майже) не публікували. Це, зокрема, проза Р. Іваничука, В. Шевчука, Є. Гуцала, вірші І. Драча, І. Калинця, Л. Костенко, М. Холодного, В. Кордуна та М. Воробйова. Також у грудневому номері місячника „Дружно вперед“ опубліковано статтю І. Дзюби „Нові тенденції в українському кіно“. Деякі статті (Г.Аврахова, Є.Сверстюка) з’явилися в „Дуклі“ у першій половині 1968 р.

Наприкінці того ж року в Пряшеві видано „Народний календар 1969“. Упорядником книги був Павло Мурашко, на той час один із тих місцевих українців, хто брав активну участь у переправленні самвидавських матеріалів на Захід. Згадана публікація суттєво відрізнялася від попередніх. Це був вияв прихильності й моральної підтримки українським правозахисникам. У „Народному календарі“ вміщено репродукцію мозаїки Панаса Заливахи з вітражу „Тарас Шевченко“, що його створив колектив художників у вестибюлі Київського університету і який було варварським способом знищено у квітні 1964 р. Вірші по-етів М. Холодного та В. Стуса, статті І. Дзюби про поезію Миколи Вінграновського, Л. Танюка про стан українського театру та коротенький уривок з листа П. Грабовського, авторства Є. Сверстюка.

 

І ховали, і палили

Реакція церберів ідеології в СРСР на появу цих та інших матеріалів у пряшівських виданнях не забарилася. В Києві під нагляд КДБ дедалі частіше потрапляли чехословацькі громадяни, що там навчалися. „Від осені 1965 р. КДБ стежило за кожним моїм кроком, хоч я цього тоді не помічав“, пише у своїх спогадах М. Мушинка, котрий 1964–66 рр. проходив у Київському університеті аспірантуру і був першим або одним із перших, хто намагався промостити стежку для переправи українського самвидаву з Києва до Пряшева. Повертаючись в грудні 1965 р. на батьківщину, він перевозив з собою рукописну копію праці І. Дзюби „Лист до Центрального комітету КПУ“, відомий згодом книжковим виданням під назвою „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. На радянсько-чехословацькому кордоні в м.Чопі митники провели трус речей М. Мушинки і виявили рукопис Дзюби. Ґрунтовний обшук проведено у затриманого повторно в готелі „Верховина“ (нині „Коруна“) в Ужгороді, куди його перевезли з Чопа. В готельній кімнаті йому непощастило спалити всю контрабандну літературу, кагебісти виявили ще кілька рукописів – статтю Дзюби, три листи С. Караванського, адресовані різним установам на Заході та інше. До суду над М. Мушинкою не дійшло, тому що радянське КДБ відмовилося надати слідчим органам ЧССР вилучені у нього на кордоні документи. У червні 1966-го справу було закрито висловленням Мушинці „дисциплінарної догани та суворого попередження“. Через півроку рукопис книги І. Дзюби все-таки до Пряшева потрапив. На фотоплівці його щасливо перевіз пряшівський вчений Ю. Бача у травні 1966 року і передав назберігання вчителю П. Ґроцькому. Невдовзі рукопис праці було переписано в Празі, перефотографовано і передано на Захід. 1968 року книга І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ з’явилася друком у видавництві „Пролог“ у Нью-Йорку українською мовою, відтак її видано англійською, французькою, німецькою мовами. Свого часу, проживаючи в Мюнхені, я тримав у руках книгу І. Дзюби, видану в 70-х роках китайською мовою в Пекіні.

 

 

Як Ганна стала Ольгою

Серед тих українців Пряшівщини, хто присвятив себе справі перевезення благородної контрабанди, була смілива дівчина, котра приїхала до Києва восени 1968 р. з Пряшева, щоб стати студенткою Київського університету ім. Шевченка. Приїхала „з периферії периферій, з краю суцільних анахронізмів, де сходяться щонайменше чотири відцентрові (периферійні) духовно-культурологічні течії, позначені всіма відтінками різнобарвних українсько-польсько-чехо-словацьких кольорів“, напише вона згодом. Студентка, згідно з її словами, „майже три роки систематично перевозила видання самвидаву з України, а назад доставляла книжки, журнали, словники, ліки, друкарські потреби і видані на Заході твори українських авторів“, тобто вже книжкові видання творів замовчуваних в Україні інакодумаючих послів свободи і незалежності. До Пряшева вона привезла „Собор у риштованні“ Є. Сверстюка, „Возз’єднання чи приєднання“ М. Брайчевського, „Більмо“ М. Осадчого та чотири видання „Українського вісника“. З ким вона зустрічалася, від кого отримувала матеріали і як цю „контрабанду“ переправляла, про це колишня студентка, а пізніше викладач німецької мови і географії в Бардієві, розповість у белетризованій за формою книзі „Вікно на Схід“ (Пряшів, 2001). Це була Ганна Коцур. Пише вона й про те, як Ганна стала Ольгою... після того, як органи КДБ приневолили Г. Коцур підписати з ними співпрацю.

 

 

„Загроза“ Ґроцький

Як це часто буває, той, хто найбільше зробив у справі „благородної контрабанди“ з Києва на Захід, нічого про це не написав. Щойно 2003 року він розповів фрагментарно про свою діяльність на сторінках газети „Нове життя“. Більше вже не скаже, не читатимемо і його спогадів, над якими працював. Мова йде про скромного пряшівського вчителя Петра Ґроцького. 29 липня 2004 р. його не стало. Вчителя знайшли у власній квартирі з розтрощеною головою. Пропав також і рукопис його спогадів. Покійний Ґроцький опікувався багатьма матеріалами з України, які передавали йому різні люди, в тому числі й Г. Коцур, та своїми каналами переправляв їх на Захід. Завдяки йому та особам з його групи на Захід потрапили перші три випуски знаменитого „Українського вісника“. Але перед тим „всі матеріали, які проходили через П. Мурашка та мене, мусили бути наново переписані на спеціальних, не реєстрованих (друкарських) машинках, на яких переписувалися лише самвидавські матеріали, знову перефотографовані і лише такмогли бути передані відповідним людям на Заході“, розповів П. Ґроцький. Це робилося для того, аби у випадку зради не можна було встановити, на якій друкарській машинці розмножувано текст рукопису. Проте, завдяки „допомозі“ своїх, П. Ґроцького було заарештовано у квітні 1972 р. „прямо на роботі в школі під час прийомних екзаменів“. Посприяли цьому і місцеві, як він сказав, „експерти“ – літературознавець Ю.К., мовознавець М.Ш. та (вже покійний) історик компартіїВ.С., які на замовлення слідчих органів дали оцінку документам, виявленим у П. Ґроцького і написали, що це „велика загроза соціалізму, миру і вічній дружбі з Радянським Союзом“ і що власників та поширювачів такої літератури треба суворо карати. Слідство відбувалося в Кошицях і тривало майже рік. У березні 1973р. П. Ґроцького готові були відпустити на волю, проте прокурор Ян Симко– „мій кровний родич“ – подав відкликання і завдяки такій „підтримці“ свого родича Ґроцький пробув ще 6 місяців у бункері – „18 місяців в одній кімнаті – без книжок, газет, журналів, без права зустрічі з найближчими – це страшні муки, яких я б не бажав і найбільшому ворогові“.

 

 

Допомога з Югославії

В згаданому інтерв’ю П. Ґроцький зокрема сказав: „Моїм головним партнером за залізною завісою був громадянин Югославії Павло Головчук із Баня Луки“. Хто ж цей незнаний герой, котрий допомагав функціонуванню „Пряшівської стежки“ – перевезенню українського самвидаву на Захід? Про це він найповніше розповідає у своїй книжці „Стіжки“, що вийшла друком 2007 р. у Липовлянах (Хорватія), де П. Головчук після Баня Луки (Боснія), скитання в Гамбурзі та Мюнхені живе нині і згадує... Після першого знайомства з П. Ґроцьким 1968 року в Югославії, П. Головчук влітку наступного року приїхав до ЧССР на український фестиваль у Свидник і привіз чимало літератури українських правозахисників, видрукованої на Заході. У вересні 1970 р. відбулася його перша заздалегідь підготовлена поїздка до вже „нормалізованої“ (після окупації 1968-го) ЧССР з метою перебрати від П. Ґроцького фотоплівки рукописів українського самвидаву та переправити це добро далі на Захід, як правило, до Відня або Мюнхена. Для цієї роботи Головчук в Югославії знайшов кількох довірених і відданих справі осіб. „З П. Ґроцьким ми домовилися, що в кінці кожного місяця хтось із нас з Югославії буде приїжджати до Братислави, брати в нього матеріали та передавати на відповідні адреси“, – пише П. Головчук. Так тривало до весни 1972 року, коли, як він далі згадує, Ґроцький перестав відповідати на його листівки з Югославії. Передчуваючи щось недобре, у червні того ж року прибув до Пряшева, підійшов до будинку, де мешкав його надійний друг. Павлові відкрила молода жінка. Він щойно довідався, що це дружина Ґроцького, Марія. Вона розповіла про арешт чоловіка у квітні 1972 р. Так обірвалася, схоже, найкраще законспірована „Пряшівська стежка“ переправи самвидаву з України на Захід. Її мостили такі люди, як Ю. Бача (засуджений на чотири роки, відсидів один), Ганна Коцур (доки не стала Ольгою, засуджена на один рік, відсиділа три місяці), Павло Мурашко, котрий організував переписування рукописів на Пряшівщині та в Празі (засуджений на шість з половиною років, відсидів три) та головний конспіратор П. Ґроцький... Звісно, причетними до групи могли бути ще інші особи, однак даних про них досі не оприлюднено. Одне би хотілося зауважити. Найвищі власті нинішньої України відомі й тим, що дуже щедро роздають своїм заслуженим громадянам різні ордени, звання. Іноді виникає враження „звання- і орденоінфляції“. Між орденоносцями трапляються і люди доволі сумнівних заслуг. Звісно, не нам з „периферії периферій“ про це судити, але запитати можна: як так сталося, що українські власті, починаючи з Президента, не подумали досі над тим, аби належним чином оцінити хоча б тих найзаслуженіших, тих, що найбільше ризикували (і поплатилися за це!) особистою свободою,  допомагаючи у Пряшеві переправляти матеріали українських дисидентів на Захід. Я маю на увазі в першу чергу Петра Ґроцького, який мужньо тримався під час слід-ства, нікого не зрадив, від дня смерті якого невдовзі виповниться п’ять років.Чи не заслужив він доброго слова in memoriam від властей демократичної держави Україна? Я маю на увазі також Павла Головчука з Хорватії, який розповідає, як це було моторошно перетинати кордон з ЧССР до Австрії з багажем української „благородної контрабанди“. Невже ж ці люди нічого корисного для України не зробили в часах брутальної суслоандропії? Чи може зробили менше, ніж дехто, наприклад, із сучасних естрадних співаків з українським і неукраїнським паспортом, що у вільній Україні пишаються званням „заслужений“ чи навіть „народний“? Це запитання стосується не лише українських властей, а й тих (колись дисидентів), котрі доволі добре поінформовані про те, хто в Пряшеві, перебуваючи в комуністичній неволі, ризикував особистою свободою, щоб підтримати своїх однодумців на Україні...

 

Примітка редакції:Після того, як статті квітневого номера УЖ були підготовлені до друку, нам стало відомо, що президент України Віктор Ющенко указом номер 33/2008 нагородив письменника і суспільного діяча Павла Головчуказ Липовлян (Хорватія) орденом за заслуги ІІІ ступеня, за великий внесок у популяризацію історичних та сучасних досягнень України у світі.

 

Український журнал