Ukraiński Żurnal - 4/2009
Самвидав – від рукописного до цифрового
(Скачати весь номер: 4/2009 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Олег Супруненко, Берегово
Коли чуєш слово „самвидав“, перше, що приходить до голови – то якісь машинописні передруки у п’ять копій „антісовєтчіков“ Дзюби, Солженіцина чи Оруела. Або контркультурний – відносно до офіційного соцреалізму – часопис „Метрополь“. Або й переписані від руки зошити із сороміцькими оповіданнями на кшталт віршів Баркова чи „Бані“ якогось Толстого (не графа і не автора казки про Буратіно), що ходили по руках радянських школярів старших класів. Здавалося б, нині, коли на київській Петрівці чи біля львівського першодрукаря Федорова без зусиль можна купити не те, що будь-яку „Камасутру“, але й „Майн Кампф“, займатися самвидавом було б принаймні безглуздо. Але якраз навпаки – ми живемо в час найпишнішого розквіту самвидаву. Просто він перекочував зі світу паперового у світ цифровий, себто в Інтернет.
Мережа, яку на перших порах сприймали як забавку червонооких комп’ютерників, швидко перетворилася на найпотужнішій медіа-ресурс, здавалося б, зовсім непідконтрольний владам, їхнім спецслужбам, їхнім цензорам. Але цензори усіх мастей швидко збагнули, що до чого. І безконтрольна вольниця згорнулася. Легше всього її здолали у Північній Кореї, де Інтернету просто немає. Є неширока внутрішня мережа („інтранет“) і якісь лінії з цієї надзакритої країни у світ усе ж такиз’явились. Отримавши купу допусків та дозволів, надійним людям дозволяється виходити в глобальну мережу (скажімо, на наукові сайти), під пильним контролем приставлених поліцаїв. У Китаї, ліберальнішій за свого архікомуністичного сусіда, мережу не заборонили, і понад 100 мільйонів користувачів регулярно її відвідують. Однак зусиллями китайської кібер-поліції (до речі, однієї з перших в світі, яка налічує не один десяток тисяч працівників) запущені програми, які блокують доступ до порталів недружнього Тайваню, а також закордонних сайтів китайською мовою, нелояльних режиму найбільшої в світі Компартії.
Правильні статті правильних сайтів
Примітно, що акули віртуального бізнесу, такі як Microsoft, Google, Yahoo! та інші, дрібніші, радо погодились на співпрацю з китайськими комуністамиу сфері обмежень свободи слова. Їхні пошукові сервери налаштовані такимчином, аби пошук китайцями матеріалів за такими незручними словами, як „права людини“ чи „Тибет“ виводили тільки на правильні статті. На пострадянському просторі найскладніша ситуація зі свободою слова в Інтернеті донедавна була у Туркменістані. Ця країна мала лише п’ять офіційних сайтів, переважно російською мовою – от і весь туркменський Інтернет! Опозиційний сайт gundogar.org був зареєстрований далеко за межами азіатської країни. Знайомий, етнічний українець, долею закинутий у Туркменістан, попереджав, аби в електронних листах до нього мипильно оминали критику влади – як і всі хоч трохи підозрілі люди, він був під ковпаком спецслужб (уникнути тимчасового арешту йому не вдалося, незважаючи на повну віддаленість від політичного життя).
„Залізна рука“ віртуального простору
Зрозуміло, що спецслужби Російської Федерації не могли не охопити кібер-простір. Наразі в ньому точиться справжня війна. Заради справедливості треба зауважити, що почасти вона виправдана – Інтернет швидко опанували найрізноманітніші пройдисвіти і махінатори, екстремісти, торговці наркотиками, розповсюджувачі порнографії тощо. Проте, здається, ці категорії людей можуть почувати себе спокійно – вони добре виконують функцію зла, із яким треба нещадно боротись „залізною рукою“. У мене особисто складається враження, що ці пани навіть працюють під прикриттям спецслужб, в тому числі й у ліберальних країнах. Бо там так просто громадяни на цензуру не погодяться. Але задля шляхетної мети – наприклад, боротьби із дитячою порнографією – чим не пожертвуєш? От і знаходиться виправдання роботі десятків тисяч „агентів Смітів“, які невідомо чим займаються, чи то дійсно відловлюють в мережі садистів-педофілів та терористів, чи то якраз тепер моніторять твій жорсткий диск та поштову скриньку з відомоюлише їм метою. Щодо „залізної руки“ – то нині не секретом є назва невеличкого російського міста Жєлєзногорськ, де під землею, у скельних породах на 300-метровій глибині працює під кураторством ФСБ „Центр інформаційно-технічної підтримки“ з 28.000 надпотужних серверів (для порівняння: у Пентагоні – 14.000) та броньованим оптико-волоконним кабелем до Кремля. „Жєлєзногорські Сміти“ знайомі кожному, хто любить позависати на форумах чи коментаторських „холіварах“ (з англійської – holy war, священна війна). З ранку до пізньої ночі вже впізнаванні коментатори ведуть словесний бій – за інструкціями поливають брудом опонентів, збивають з пантелику, вкидають провокації тощо. Само собою, їх повно на російських сайтах, опозиційних до влади, що і є яскравим взірцем відродженого самвидаву на зачищеному в рамках побудови „вертикалі“ російському інформаційному просторі. Ліберальні і відвертоекстремістські, праві і лівацькі, зелені та просто хуліганські, зареєстровані вдома або за межами країни – саме інтернет-ресурси стали в Росії головним джерелом альтернативної інформації. І, на щастя, через їх існування можна впевнитись, що не всіх наших сусідів остаточно зазомбували, що і там живуть люди, які, наприклад, сумніваються у страшній змові „хохлов“, „есстонцев“ та „гризунов“, очолюваних „піндосами“, проти їхньої батьківщини, та в іншій подібній брехні. Втім, не для всіх вільнодумців втеча у віртуальний інфопростір стає безпечною. Вже є прецеденти репресій проти звичайних російських юзерів, які дозволили собі зайвого нафорумах чи блогах...
Як вирубити клятий Інтернет?!
Щодо України, то обмежити цифрову вольницю намагаються давно. На
сумнозвісних плівках майора Мельниченка Леонід Кучма, отримавши від свого „ад’ютанта“ чергову порцію роздрукованих статей з віртуальних „Граней“ та „Української правди“, наївно цікавиться – а чи не можна цей клятий Інтернет просто вирубити? Після мрій Кучми спроби „закрити Інтернет“ видозмінилися. Сумнівно, що у нашого СБУ є власний „Залізногорськ“. Проте варто згадати, як кілька років тому Служба безпеки України вимагала, аби постачальники інтернетпослуг власним коштом встановили спецобладнання, яке дозволить „безпекарям“ контролювати електронну пошту і веб-сайти. Достеменно не знаю, чим ця ідея закінчилась. Проте останнім часом ми стаємо свідками справжнього погрому Інтернет-сайтів з боку МВС. Підопічні Юрія Луценка, колись редактора „Граней“, не лише опозиційної газети, але й Інтернет-видання, в рамках боротьби за дотримання авторських прав нині закривають десятки сайтів, на яких розміщуються фільми та музика, доступні до безкоштовного скачування. А наприкінці грудня 2008-го була закрита (із застосуванням фізичної сили до власників) найбільша файлообмінна мережа України – infostore.org, з офісу компанії „Інфостор“ були вилученісервери і комп’ютери. Привід для закриття – наявність у мережі, куди, завизначенням, хто завгодно заливає що завгодно, порнографічних матеріалів. Водночас блюстителі моралі позбавили сотні тисяч користувачів можливостікачати музику та кіно, яких ніколи не покажуть та не прокрутять на комерційних телеканалах, і які за жодні гроші не купиш у провінційних магазинчиках, що торгують дисками.
Скачував, скачую, буду скачувати
Ще один приклад нового самвидаву – мережі вільних людей, які обмінюються фільмами, музикою, книгами. Форуми являють собою щось на кшталт утілених утопій давніх мрійників, де від кожного – дійсно по можливості, і кожному – запрацю. Зазвичай, зареєструвавшись на форумі, матимеш доступ до запасів кіно на будь-який смак, музики тощо. Через якийсь час людина із сумлінням починає соромитись бути халявщиком, і „заливає“ щось „своє“ – тим самим поповнюючи колекцію. Як і в більшості утопій, покарання у таких віртуальних „містах Сонця“ одне – вигнання, тобто „бан“, за якусь серйозну провину, насамперед, за хамство або інші порушення правил. Тому, навіть будучи по суті анонімною „юзерпикою“, люди намагаються бути взаємно ввічливими. Їх, як мешканців матричних Сіонів, також постійно вишукують „агенти Сміти“ та роботи-пошуковики. Бо ж, з точки зору деяких осіб, має місце порушення авторських прав. З файлообмінників знищують залиті фільми чи альбоми, закриваються і самі форуми, які згодом виникають у нових місцях, колективними зусиллями швидко поповнюють знищені запаси інформації. Цифрові утопісти тут не відчувають жодних докорів сумління.
Ну, невже, скачуючи пісні мертвого Джима Морісона чи фільми Фелліні, хтось їх обкрадає? А скачавши, скажімо, якусь „Іронію долі – 2“, уколів совісті не відчуєш тим паче. Отже, бути чи не бути „копірайту“, бути чи не бути вільній інформації у суспільстві, що зве себе інформаційним?
