УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 4/2009

Рецензії та анотації

(Скачати весь номер: 4/2009 [PDF, 2.6 Mb])

Автономія Орфея

Анатолій Дністровий. Автономія Орфея,

Харків, „Акта“, 2008, 130 с.

    За легендою, грецький поет-маг Орфей, син бога води Еагра та музи Каліопи, зневажав Діоніса та віддавав шану Аполлону-Геліосу, богові сонця, міри та світла.   За це Діоніс наслав на нього кару: менади, його божевільні супутниці, розірвали тіло Орфея та розкидали частини по всьому світу. Земля вкрилася кров’ю поета, що колись розмовляв із речами, птахами, тваринами та навіть морськими монстрами; його голова попливла до острова Лесбос, і лише там її знайшов Аполлон.

   Відтоді ця самотня голова стає вустами бога: поет, чий спів чинив магічну дію на людей, тварин, незрозумілих істот і самих богів, став пророком. Вустами, якими промовляв голос небес.

   Від тієї архаїчної події (в реальність якої я радше вірю, ніж не вірю) починається історія європейської поезії. В ній поети найчастіше прагнули стати вустами, а деякі з них воліли би бути навіть самотніми відірваними головами, що ними користувалися б боги для розмови зі смертними. В цій історії поети прагнули бути тонкими містками, вузькими тунелями між богами та людьми. І якщо, як пишуть його таємничі біографи, спочатку Орфей був вільним творцем, здатним магічно зачаровувати реальність, то його самотня голова на Лесбосі, відірвана від тіла, подорожей, системи травлення та спілкування з жінками, могла лише говорити вголос те, що нашіптував невидимий бог.

   Книжка українського письменника Анатолія Дністрового „Автономія Орфея“ є спробою повернути Орфеєві його свободу. Повернути самотній голові її тіло, а голосу – право згадати свою інтонацію, спосіб вимовляти звуки та з’єднувати слова у речення.

   Невидимий герой книжки Дністрового – це саме той самотній поет-одинак до зустрічі із сонячним Аполлоном та жахливим Діонісом; поет, який говорить своїм голосом, а не голосом раю чи пекла. Адже поети – це ті, хто, можливо, більше від інших шукають свого власного шляху, і більше від інших здатні вчити смертних йти власною дорогою, та додавати гостроти зору, аби не збитися в густому тумані.   Книжка Дністрового складена з різних есеїв, написаних в різний час та з різною інспірацією. Її героями є поети та філософи: Берклі, Гельдерлін, Павнд, Шлеґель, Еліот, Данте, Семенко, Плужник, Аполлінер, Сандрар та чимало інших героїв української і світової поетичної та філософської культури.

   За всіма цими героями можна вгадати думку, що поет завжди приречений залишатися „на території цілковитої невідомості“ (с.9), поміж традицією та експериментом. А тому „індивідуальна мова – це одна з вирішальних запорук“ його автономії (с.124). Поет-Орфей для Дністрового стає вільним не тоді, коли віддається канонові чи божественному одкровенню; і не тоді, коли в революційному пафосі закликає до всесвітньої пожежі – а тоді, коли знаходить мужність почути Ніцшеве „стань тим, ким ти є“.

   „Автономія Орфея“ прагне балансувати між традицією та бунтом, між метафізикою та грою. Поет Дністрового завжди шукає вузького шляху поміж двома альтернативами: „онтологізмом“ з його прагненням говорити голосом богів, та „номіналізмом“ із його іронічною готовністю бачити в словах лише людську вигадку. А тому Орфей Дністрового остерігається і Аполлона, який шукає божественного порядку, і Діоніса, який прагне творчого хаосу.

   Важливо те, що, хоча книжка Дністрового і є голосом письменника про літературу, це книжка письменника, який дивиться на літературні тексти крізь філософський мікроскоп. У європейській культурі філософи та літератори часто зустрічалися, перестрівали один одного в університетських містах, королівських подвір’ях, борделях чи на бортах кораблів дальнього плавання. Філософи вчилися в літераторів відчувати реальність на смак, торкатися речей, вступати в розмову з вуличними перехожими – возити каміння реальності для своїх прекрасних, але часто повітряних замків. Письменники вчилися у філософів вірити і не вірити, сумніватися і проклинати свій сумнів, розривати реальність на шматки і потім знову з’єднувати, мов хірург чи середньовічний алхімік.

   Але в Україні ця потреба розмови поміж прірву між мислителем та поетом залишалася довгий час зігнорованою. Між обома сферами, між обома територіями людського духу постала прірва. Літератори часто зневажають філософію, закидаючи їй надмірну туманність та прагнення шукати таємниці там, де все ясно, мов божий день. Філософи часто зневажають літературу, закидаючи їй інтелектуальні лінощі таповерховість.

    Книжка Дністрового – одна зі спроб подолати це непорозуміння. Вона показує, що філософи можуть знайти потрібне їм повернення до реальності в літературних текстах; а письменники можуть знайти потрібну їм глибину та авантюрність мислення у філософських трактатах.

                                                      ***  

   Мій улюблений сюжет в історії про Орфея – той найбанальніший епізод, коли поет виходить з царства тіней, сподіваючись, що за ним іде його супутниця. За умовами цієї дивної гри, Орфей має вибратися на поверхню, жодного разу не глянувши на Евридику, жодного разу не зупинившись, не переконавшись, що все йде за планом.

   Усі ми, напевно, відчували розчарування, коли вперше, в далекому дитинстві дізнавалися, що поет не дотримав правил гри. Але чи справді вірили ми, що він міг зробити інакше? Чи справді вірили ми, що він міг не озирнутися? Мати достатньо терпіння? Чи справді вірили ми, що він зробить усе за планом?

   І якби так сталося, якби він не озирнувся, якби вдвох зі своєю віднайденою коханою вони заснували сім’ю, народили дітей та вечорами дивилися ток-шоу по телевізору – що б тоді ми могли про нього розповісти?

   Література народжується тоді, коли людина повстає проти правил, встановлених богами. Повстає, можливо, щоб колись до них повернутися – зі скарбом таємничих історій про непокору, страждання, морських піратів та прекрасних заморських красунь. Так поети дивним чином поєднують у собі благочестя священика та жорстокість бунтаря.

   Поет-Орфей Дністрового прагне йти своєю, „третьою“, дорогою поміж стежкою священика та шляхом бунтаря, поміж метафізичною вірою, що рухає горами, та іронічним бунтарством homo ludens, яке ці гори перетворює на долини та галасливі ринкові площі.

    Як і дві інші, ця дорога вузька й нерівна, з неї легко зірватися в прірву. Але суспільство не може повноцінно існувати без цього одинокого подорожника. Без нього воно, можливо, й матиме тіло, але навряд чи матиме душу.  

Володимир Єрмоленко, Київ

 

 

 

УПА і АК

Ігор Ілюшин.

UPA i AK. Konflikt w Zachodniej Ukrainie (1939–1945),

Варшава, Об’єднання українців у Польщі, 2008, 192 с.

 

Питання історичного минулого, протистояння українців і поляків, особливо під час II Світової війни та після її завершення, цікавить в Польщі великі суспільні кола. Та на польському видавничому ринку відсутні наукові роботи, авторами яких є реномовані українські історики. Досі польською мовою з’явилася лише „Історія України“ Ярослава Грицака і Наталії Яковенко. Відсутність погляду українських дослідників сприяє спекуляціям з боку політиків, чи т.зв. кресових об’єднань довкола „гарячих“ тем. Це особливо помітним стало у 2008-му під час відзначення 65-х роковин волинських подій та в кінці лютого 2009 року, коли спалахнули польсько-українські пристрасті щодо вшанування 65-х роковин знищення села Гута Пєнцька на Тернопільщині. Тому особливо важливим стало ознайомлення польського читача з науковими розробками на тему конфлікту українських дослідників. ОУП взяло на себе роль посередника в процесі представлення полякам робіт авторитетних науковців з України. В результаті завдяки сприянню МЗС України й представників діаспори з Канади видано польською мовою роботу київського дослідника Ігора Ілюшина „UPA i AK. Konflikt w Zachodniej Ukrainie (1939–1945)“.

   Ігор Ілюшин – один з найкомпетентніших істориків в проблематиці протистояння часів II Світової війни на Західній Україні. Він відомий в Україні, між іншим, за виданням 2001 року „Протистояння УПА і АК в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні“. В новій книзі Ілюшина, виданій ОУП польською мовою, аналізуються причини й перебіг українсько-польського конфлікту під час Другої світової війни.

   В центрі уваги – протистояння Української Повстанської Армії та Армії Крайової. Автор на підставі документів різного походження (радянських, польських, німецьких і документів українського підпілля) та аналізу діаспорних видань на тему протистояння подає свою оцінку причин і перебігу подій.

   Переконливості його тезам додає його авторитет експерта. В 1997–2005 роках Ілюшин був членом Робочої групи при Урядовій комісії України з вивчення та оцінки діяльності ОУН і УПА; в 2002–2003 – членом Робочої групи експертів при Раді національної безпеки і оборони України з проведення додаткових наукових досліджень подій на Волині в 1943–1944; з 1997-го по сьогоднішній день Ілюшин є учасником постійно діючого українсько-польського наукового семінару з дослідження „важких питань“, взаємовідносин між обома народами в XX ст. 

-пт-

 

 

 

 

 

Харківський романтик

Жадан Сергій. Ефіопія, Харків,Фоліо, 2009.

   Сергій Жадан останнім часом полюбив екзотику і романтику південних країв. Принаймні назви промовисто на це вказують: після „Марадони“ 2007 року, де символом було обрано відомого аргентинського футболіста, маємо свіжу збірочку віршів і прози під назвою „Ефіопія“. Оформлення обкладинки, що належить стронґовському, виконане у добре відомих українській молоді растаманських кольорах. Власне, це і є прапор Ефіопії.

   Південні краї та романтика наявні в збірці далеко не тільки на рівні назви. До більш традиційних жаданівських персонажів, як-то пияки, поети, проститутки, контрабандисти і нелегальні мігранти, додались різного штибу моряки та кочегари на пароплавах. Харківського поета, як завжди, приваблюють пов’язані з мандрами і небезпеками заняття. Жадан вражаюче недомашній, йому не подобається будь-яка осілість та статика. Навіть армія з’являється в нього лише в контексті кочувань та переміщень. Разом із ризикованими професіями логічно постають „ризиковані“ чи просто незвичні для поезії теми та об’єкти – алкоголь, наркотики, злочинність тощо. Це дає підстави консервативно налаштованим критикам говорити про „оспівування“ марихуани чи взагалі про аморальний вплив Жадана на молодь. Шкода, що інколи так багато приділяють уваги тому, про що пише поет – тоді як важливішим є радше те, як.

   Вірші Жадана – пронизливі й надривні, вони ніби пропущені через серце, печінку та легені автора, через гущу життєвого досвіду (хоч тут і немає банального автобіографізму). Поет пише про численних, вже згаданих, персонажів, але тепер це не довгі верлібри з чудними сюжетами, як було в „Марадоні“ – римовані поезії,які складають понад половину збірки, викликають спогади про авторові вірші 90-х років і, тим більше, „Я помру від застуди…“ з попередньої книжки. В нових віршах впадає у вічі численність згадок про смерть і морок: герої раз по раз відправляються похмурими нічними маршрутами і „дивляться смерті в просте лице“. Разом з тим – серпневе тепло і „сонячний пил“ у кишенях натомлених пролетарів, розслаблені й відсторонені вірші, які контрастують із „похмурими“ поезіями і відтіняють їхню напругу. Окремо стоїть кумедний вірш-пісня про триста китайців, що їдуть „добу до Будапешта“. Власне, це чи не єдина справді комічна поезія в першому розділі „Ефіопії“, якщо можна казати про „справді комічне“ при Жадановому вмінні поєднувати іронію та серйозність у нерозрізнюване ціле.

   Сміху і стьобу теж багато, здебільшого в другій половині збірки. Тут є вірші про поетів, алкоголь, наркоманів, а також веселий верлібр-діалог про воєнкомат, який закінчується чомусь невесело і незрозуміло (у „музичній“ версії цього твору, виконаній разом із „Собаками в космосі“, цього закінчення немає). Хоча казати про „несерйозність“ одних частин „Ефіопії“ на противагу „серйозності“ інших наврядчи доречно: надто вже мудрий Жадан в окремих місцях своїх іронічних верлібрів, надто вже герметичні деякі „несерйозні“ його вірші.

   Що ж до прози, то найбільшим і найцікавішим є оповідання „Паспорт моряка“, від якого віє теплим смутком та морським бризом. Це дуже смішна і водночас надзвичайно сумна історія двох підлітків, що з краденою мобілкою подаються до Криму, мріючи про повне випробовувань та винагород життя, але їхні мрії швидко розбиваються об твердий граніт реальності. Це багатопланове оповідання малонагадує попередню Жаданову прозу – натомість інше, „Відсоток самогубств серед клоунів“, цілком могло би увійти до „Гімну демократичної молоді“.

   Жадан взагалі романтик (у широкому розумінні цього слова), а „Ефіопія“ є його однією з найбільш романтичних книжок. На зустрічі в Могилянці автор зізнався, що він романтизує образ проститутки; це ж саме можна сказати про більшість його персонажів, які у випусках новин та на вулицях міст частіше постають банальними злочинцями, робітниками, пияками. А невиправдано піднесена постать поета, навпаки, злісно пародіюється в книжці.

   Може, це авторська стратегія, а може, просто його спосіб бачення речей. Нова збірка Жадана містить надто різні твори, щоби підвести їх під одну риску, різні зокрема і за рівнем – далеко не всі вірші з розділу „Поети“ здаються такими ж вартісними, як і решта. Але тим не менше ця романтична, лірична, пронизлива збірка анітрохи не розчаровує, – якщо, звісно, не спинятись на моральній оцінці змісту. Книжка дуже маленька і швидко прочитується, але майже напевне її захочеться почитати ще і ще не один раз. Ігор Самохін, Київ

 

Український журнал