Ukraiński Żurnal - 1/2009

Федор Віцо: „Українці русинів охочі терпіти як галузку українського дуба“

Спілкувалася: Івана Ґрешлик, Прага - Пряшів

ФЕДОР ВІЦО (1944) – відомий карикатурист, активний русинський діяч. Свої роботи почав публікувати у часописі „Roháč“, на сторінках якого оживляв словацького народного героя-розбійника Яношіка (цей серіал виходив кілька років під назвою „Dereš“), публікував і в інших періодичних виданнях, наприклад, „Aréna“, „Mosty“, „Bumerang“, „SME“ та „Lidové noviny“. Друкувався також і в українській періодиці, що виходила в колишній Чехословаччині, наприклад, „Нове життя“ та „Дружно вперед“. Нині співпрацює із русинськими виданнями і, крім іншого, є заступником Медіальної ради „Русинської оброди“ в СР.  З 1995 року є організатором міжнародного конкурсу карикатур „Zlatý súdok“ („Золота бочечка“). Готує до друку книгу своїх робіт „Dereš“, перше видання якої в 1969 році спричинило заборону публікуватися. Один з акторів документального фільму „Iné svety“ („Інші світи“, 2006, реж. М. Шкоп) та „Осадне–Брюссель–Осадне“, робота над яким днями завершується.     

   Федор Віцо любить дискутувати, цікавиться різними справами, а на папері він – майстерний карикатурист. У лаконічний спосіб, одним реченням, він вміє висловити те, на що в інших пішло б кілька сторінок. Русини відверто тішаться його роботами, а от українцям його гумор не завжди до смаку.

Як ви перейшли від різьблення по дереву, яке вивчали в середній школі, до карикатури?

У відділ різьбярства братиславського художньо-промислового технікуму мене направили, і якби я був могутнішої статури, то опинився б серед каменярів. Карикатури я почав малювати вже під час навчання. Вже тоді я забігав з малюнками до редакції „Roháč“ (словацький гумористично-сатиричний тижневик – І.Ґ.), що була неподалік школи. Інтерес проявився самовільно, оскільки цей вид вираження напевно детермінований способом споглядання світу і, на мою думку, його не можна навчитися, хіба, може, вдосконалювати досвідом.

Якщо ви почали займатися карикатурами, коли вам було 15 років, точого саме вони стосувалися?

Тоді я був спортсменом. Я навіть грав за братиславську студентську футбольну команду „Slovan“, і саме це якось відбилося на перших ідеях. Про якусь серйозну зустріч з політикою та її наслідками мені тоді навіть не снилося.

У вас є досвід з державною цензурою. Як ви сприйняли заборону публікуватися в 1969 році?

В певному сенсі я її сам спровокував. Тобто, було ясно, що в період нормалізації деякі прояви не будуть пробачатися. Однак я на те не звертав уваги. Більше про це говорю в новому книжковому виданні розбійницького серіалу DEREŠ, яке готую до друку, і яке вперше вийшло в 1969 році, а згодом було знято з продажу, а серіал з його автором було ліквідовано.

З політичною карикатурою ви працюєте і нині. До якої міри обмежуєте себе автоцензурою?

Почуття внутрішньої цензури в мене нема і думаю, що нині її не мусить мати жоден автор. Правда, якщо він не зв’язаний з політичною партією, тобто не упереджений в ставленні до протилежного боку політичного спектра. Але такий автор не може бути добрим карикатуристом.

Після 1975-го ви працювали в редакції „Нового життя“, тобто були, як то кажуть, і на „другому березі“. Що стало причиною того, що ви перейшли до русинів?

В редакції „Нового життя“ я не працював, але після звільнення з місячника „Дружно вперед“, де я був художньо-технічним редактором, мені після певного часу дозволили публікувати в середовищі мого колишнього роботодавця, і я вибрав „Нове життя“ через його тижневу періодичність. І на його сторінках я майже 10 років публікував серіал „Ілько Сова з Баюсова“. Між іншим, цей серіал теж зупинили, виставку серіалу в Будинку чехословацько-радянської(!) дружби в Братиславі було ліквідовано незадовго до відкриття – а це вже був 1984 рік... Про „береги“ я не хотів би розводитися. Можу сказати хіба те, що Ілько Сова розмовляв русинською, тоді ще не кодифікованою мовою.

Колись ви казали, що з русинами ідентифікувалися тому, що це „пригноблений“ народ. Гадаєте, в порівнянні з іншими меншинами в Словаччині русини знаходяться в складнішій ситуації?

Я це трохи уточню, коли скажу, що русини були в Словаччині після Другої світової війни адміністративно зліквідовані. Ті, що прийняли проукраїнську орієнтацію, політично й соціально з цього профітували і прагнуть цього й сьогодні, наприклад, шляхом паразитування на русинській культурі. Те, в якій ситуації перебуває та чи інша меншина Словаччини, можна оцінювати з різних точок зору. В кожному разі, русинів після певного часу знову акцептують, а як вони цю дійсність використають, залежить перш за все від них самих.

У 2002 році ви виступали кандидатом у Національну раду СР як член Словацької Мадярської Коаліції. Чим була їхня програма для вас цікавою як для русина?

Я не був кандидатом СМК, а лише прийняв пропозицію бути в списку кандидатів (до того ж на місці, яке не мало шансів бути обраним) СМК за русинську меншину. Йшлося радше про символічне декларування співпраці меншин, що мало відбитися в майбутньому в просуванні прав меншин взагалі.

В такому разі, чи має нині русинська меншина намір створити власну політичну партію?

Думаю, що нарешті треба вирішити дійти до цього кроку.

А коли в 2006 році ви спробували кандидувати на пост мера Пряшева, скажіть, які принципові зміни чекали б місто у випадку, якби вам це вдалося?

Я не розраховував на перемогу, а бачив у цьому можливість висловитися перед виборами з приводу наболілих питань міста. Наприклад, усі мери вже кілька років говорять про потребу закритого басейну. Причому останній міський басейн з медичними послугами в центрі Пряшева, який збудувало місто (і який вважається державним майном) – продало саме місто, і сьогодні в басейні продаються шафи й килими...

У фільмі Марка Шкопа „Iné svety“ режисер титулує вас як „народного будителя“ і чоловіки села Чабини, де сцена знімається, з ним абсолютно погоджуються. Чи ви з ними погоджуєтеся?

Я сам та багато інших активних у русинському русі є обмежені часом та іншими обставинами... Але люди й усупереч тому бачать, хто є на їхньому боці і бажає їм добра.

В тому самому фільмі вас показано і в ролі тренера дитячої футбольної команди, більшість якої складають цигани. Це можна вважати одним із доказів того, що вам імпонує бути на боці меншини? Як ви почали тренування, і чому це припинилося?

Ця команда учнів була продовженням дорослої футбольної команди „Karpatia Prešov“, яка розпалася після того, як її в парадоксальний спосіб звинуватили в українському(!) націоналізмі. Гравці, здебільшого студенти вузів, які походилиз русинського середовища, отримали вибір: або школа, або „Karpatia“. Тоді найбільше грало малих циганів через те, що я висував засаду, що в мене гратимуть лише ті, хто хоче і вміє. А все закінчилося через те, що деякі старші цигани, якітих хлопців ні разу не бачили в грі, звинувачували мене, що я хлопців зловживаю та заробляю на них...

Як на вас, яке значення мала кодифікація русинської мови, за яку русини енергійно боролися, якщо в школах вона практично не вивчається?

Це дуже повільний процес і він будується на руїнах. Але якщо б русинська мова не кодифікувалася, її неможливо було б вивчати навіть суто теоретично. До речі, якою мовою донині здобували освіту словаки, якщо після виникнення 1-ої Чехословацької Республіки їм навіть словацьку мову мусили викладати чехи?

Але ж у словаків на той час була лише одна літературна мова, а в русинів сьогодні принаймні чотири кодифіковані варіанти. А на прагматичне запитання, куди вони збираються податися зі своєю мовою, вони відповідають, що й сьогодні, майже 15 років після кодифікації, більшість з них зголошується до словаків, дітей посилають в словацькі школи і вдома з ними розмовляють по-словацьки. Вистачить подивитися на результати перепису населення. А коли їх попросять в ТБ або фільмі презентувати себе улюбленою піснею, то залунає українська, або, як її соромливо, проте обізнано, називають – галицька. Не втрачається таким способом ідентичність русинів?

Кодифікація русинської мови відбулася в 1995 році. Не знаю, про які „принаймні“ 4 кодифіковані варіанти говорите. Русини підуть зі своєю мовою приблизно туди, куди й українці. А відповідь на оте прагматичне питання є трохи іншою, лишень треба бути між людьми і слідкувати за статистикою, яка говорить, що кількість русинів за останнім переписом зросла найбільше. Відсотки кількості русинів різко підвищилися зокрема коштом українців і русинів, які до того часу зголошувалися словаками. Знаємо, чому. Це не треба пояснювати. Подивіться на недавню історію. А щодо пісень на радіо та телебаченні – це настільки некваліфіковано, що на це навіть неможна відповісти. Звідки у вас така інформація?

Маю на увазі ті, які були офіційно визнані в Словаччині, Польщі, Воєводині та на Закарпатті. Щодо конкретних прикладів – в середньому кожна друга трансляція меншин (радіо, ТБ) є доказом цього. Врешті-решт, і у фільмі „Iné svety“ це твердить русин, який „ніколи в житті не буде соромитися за своїх предків“.

Не висловлююся від імені світового русинства, включно з русинами колишньої Югославії, які законсервували свою мову такою, якою її хотіли мати і їх там повністю респектують. Але вони відчувають себе русинами, а ми (і ніхто інший) не маємо права в це втручатися. Між іншим, і в нас, у Словаччині, це задекларовано конституцією. Що стосується передач національних меншин – так, кожна друга – українська, причому редактори русинського походження відверто паразитують на русинах та русинській культурі. Я цілком їх розумію, бо інакше вони б не заповнили час трансляції. А наведений приклад з фільму принаймні смішний та притягнутий за волосся на лисій голові. Щодо пісень, я не вважаю себе сліпим націоналістом, який би зневажав всі культури навколо себе, в тому числі й українську з її піснями. A якщо пісня звучить на бажання слухача в рамках концерту для ювілярів, то тут взагалі нема про що дискутувати і не лише я, але й будьяка нормальна людина не робилаб з цього проблеми. А нормальним себе все ще вважаю.

Русини як національна меншина в СР почали висувати себе аж наприкінці 90-х. Як ви особисто сприймали цю справу?

Я б виправив початок питання так, що русини ПОВТОРНО почали висувати себе в Словаччині тільки наприкінці 90-х. А сприймав я це позитивно – з усвідомленням, що це не буде прямолінійний процес, тому що було ясно, що до нього залучаться з власними намірами досвідчені ідеологи з відновленої організації з шизофренічною назвою Союз Русинів-Українців (це щось як собакокіт Карла Чапека).

Тоді чим, на вашу думку, відрізняється посередній словацький українець від русина?

„Русинська оброда“ офіційно декларувала інтерес до співпраці з українцями. Але той „посередній словацький українець“, як його називаєте, якось не хоче стати членом (кришталево?) чистої української організації, тому й „Русинська оброда“ не має з ким вести переговори. Оскільки існує згаданий та всеохопний Союз русинів-українців, напевно їм вистачить вести переговори самим із собою від імені всіх.Тобто і про нас і без нас.

В чому конкретно вони хотіли співпрацювати?

Практично ні в чому. В цій ситуації вони (українці – І.Ґ) нас (русинів – І.Ґ) охочі терпіти, але лише як галузку українського дуба, а русинську мову як українську говірку на основі тотального (чи тоталітарного?) наукового погляду, що русин – це стара назва українця. Це ж чудово, правда? А що сказати про чехословаків, малоросів і т.п.?

Як ви гадаєте, чи буде розвиватися дискусія про створення русинської автономії на Західній Україні?

Для такої дискусії потрібно якнайширше зацікавлення цією темою. Та й це ще не означає, що дискусія буде результативною, тобто, що ті, які дискутують, про щось домовляться.

Чого сьогодні потребують словацькі русини?

Русини вже поволі доходили до стану клінічної смерті. Треба зробити все для того, щоб пацієнт знов прийшов до тями і щоб йому повернулася історична пам’ять.