Ukraiński Żurnal - 7/2007

Утопія інвалідного брата

(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])

Портрет Еґона Бонди

Текст: Міхал Гворецький, Братислава

 

Чеського письменника та філософа Еґона Бонди (Прага, 1930 – Братислава, 2007) я знав із різних перспектив. Я був його завзятим читачем, а впродовж останніх одинадцяти років його життя — на моє превелике здивування — й одним із його друзів. Бонди до решти уособлював постать контроверсійної людини та автора, який уже в молодому віці став знаковим письменником та міською легендою (і Праги, і Братислави), причому міфи про власну особу любив поширювати й підтримувати сам. З властивим йому чорним гумором та почуттям самоіронії він міг неодноразово художньо інсценізувати свою власну смерть, як наприклад, в утопічному романі про пошуки земного раю — «Інвалідні брати» (Invalidní súrodenci), чи в епітафіях, багато з яких нині сприймаються як фолькльор.

Бонди, наперекір тому, що впродовж останніх років стан його здоров’я погіршувався, був натхненним, а заодно й критичним громадянином Братислави. Він викладав в університеті історію філософії, організовував домашні слухання музики, гастролював у театральній виставі «Гравець», відвідував кіноклуби, оперу, прогулювався Русівкою (або ж лише мріяв про це, а мріяти він — як запеклий сюрреаліст — любив понад усе).

Багато хто Еґона Бонди іґнорує та відмовляється читати його твори через колаборацію письменника з держбезпекою. Проте, на відміну від більшості, Бонди цей гріх відважно визнав і намагався мінімалізувати наслідки. Для багатьох письменників, які його знали ближче, і яким він роками безкорисливо допомагав (Iванові Їроусу, Яхиму Тополеві, Петрові Плацаку та автору цих рядків), цей прикрий факт не применшує ні вартості творчості Бонди, ні унікальності його життєвого шляху. Крім того, якби історія літератури була залежною від характету поодиноких авторів, а замість текстів ми б оцінювали їхнє життя, боюся, нам довелося б зрезиґнувати з багатьох безцінних естетичних явищ. Найкращі літературні та філософські твори Еґона Бонди переживуть самого автора і залишатимуться актуальними й тоді, коли його скандальні політичні висловлювання чи розпачливі медіальні заяви давним-давно відійдуть у небуття.

 

Опозиційний провокатор

Бонди, попри те, що з тинейджерських років був затятим марксистом, не сприйняв комуністичної диктатури, яка наступила після 1948 року, що перетворило його на опозиціонера до тодішнього режиму, по суті — на марґінала. Цей період він описав у захопливій біографії «Перших десять років» (Prvních deset let), завершити яку, на жаль, не встиг. Як педантичний адепт соцреалізму, він створив реалізм тотальний, радикальність та гостра сатиричність якого визначила напрям усієї подальшої творчості Бонди. Коли його вірші поклала на музику найвідоміша тогочасна чеська рок-група «The Plastic People of the Universe», його популярність в опозиційних колах сягнула вершин культовості. Щоправда, більшість суспільства про нього нічогісінько не знала, а якщо й знала, то сприймала його виключно як негативний приклад класового ворога з усіма ворожими атрибутами — довгим волоссям, густою бородою, викличним одягом тощо. Хоча «The Plastic People of the Universe» у 70-х була без перебільшення всесвітньовідомою, шанованою навіть легендами нью-йорського андеґраунду — Патті Сміс та Лу Рідом.

Бонди тішився, коли міг провокувати. В соціалістичній Чехословаччині він був маоїстом, а в комуністи записався, коли стало модним оспівувати турбо-капіталізм.

У зв’язку з його творчою спадщиною я трохи побоююся однієї речі. Бонди більшу частину свого життя публікувався в самвидаві, та й після 1989 року не надто дбав про свої авторські права, часто змінюючи видавців, з якими (на жаль, для нас це звикла практика) не підписував стандартних угод. Залишається сподіватися, що його спадщиною займатиметься фаховий і порядний (найкраще — закордонний) агент, і справа не закінчиться так, як у випадку Домініка Татарки, про закордонне визнання якого, здається, можна хіба мріяти.

 

Найкращий і незнаний

Як на мене, Бонди був найкращим чеським письменником ХХ століття, оригінальною та неконвенційною творчою особою масштабу Ладислава Кліми, Якуба Демла чи Івана Їроуса. Хоча його доробок дещо перевантажений надпродуктивністю, поза сумнівами, прозові твори «Афганістан», «Новий вік», «Січень на селі», «Неоповідання» та поетичні цикли «Празьке життя», «Безсмертна дівчина», «Наївність», «Кадрова анкета» — належать до канону центрально-європейської літератури. Читачеві, який хоче запізнати Бонди, рекомендую почати з новели «Епізод ’96» (Epizóda ’96), написаної по-словацьки. Цей текст промовисто репрезентує особливості його пізньої прози, де літературній розповіді з автобіографічними елементами сусідять спроби доступно передати філософські позиції автора. До цієї ж хвилі належать романи «Северин» і «Гатто». Утопічнішу й політично радикальнішу частину прозаїчної творчості письменника являють прозові тексти «Афганістан» та «Безіменна», де використано методи літератури факту, й представлено доволі нігілістичні візії майбутнього тоталітарних суспільств.

Неймовірно захоплюча біографія «Перших десять років» зображає молодого лівого інтелектуала-богемника, який не погоджується з приходом влади комуністів та з наступом сталінізму в Чехословаччині. Шкода, що задумане продовження книги Бонди закінчити не встиг. Сподіваюся, ми ще дочекаємось повного зібрання його поетичної творчості, яке міститиме й відомі поетичні цикли «Празьке життя», «Безсмертна дівчина», «Наївність» та «Кадрова анкета». Особисто для мене вершиною творчості Еґона Бонди є утопічний роман про пошуки земного раю «Інвалідні брати». Дія книги відбувається в Чехії через шістсот років, у майбутньому, коли країна лежить, як у Шекспіровій «Бурі» — біля моря. Головний герой, письменник Б., залишається лідером опозиційного мистецького руху, отримує як інвалід мізерну пенсію, а свій похорон уявляє стихійним фестивалем, до програми якого включено концерт «Plastic People». Сьогодні Еґон Бонди, — як не було б сумно його приятелям і прихильникам, — до цієї візії ближче, ніж будь-коли раніше.