Ukraiński Żurnal - 6/2009

Виставка української емігрантської преси в Празі

Текст: Микола Мушинка, Прага–Пряшів

    У празькому старовинному палаці „Клементинум“ у квітні відкрито масштабну виставку „Голоси вигнаних“, на якій представлено найкращі зразки з колекції періодичної преси російської, української та білоруської еміграцій (1918–1945), що зберігається в Слов’янській бібліотеці у Празі. Саме цю колекцію у червні 2007 року Організація об’єдна них націй з освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) залучила в реєстр світової культурної спадщини „Пам’ять світу“. До виставки було видано прекрасну книгу трьома мовами (чеською, англійською та російською) з високоякісними репродукціями обкладинок газет і журналів та цікавими ілюстраціями з них.

     Вступна частина виставки на кількох стендах представляє історію еміграції з території колишнього Радянського Союзу. Основу еміграції складали втікачі від більшовицького режиму, військовополонені та представники дипломатичних органів за кордоном, які відмовились повертатися на батьківщину. Окремі держави, між ними й Чехословаччина, надавали емігрантам матеріальну допомогу. З 1921 року в Європі вже з’являються поважні центри емігрантів з колишньої Російської імперії (Париж, Берлін, Прага, Белград, Софія). Восени 1922 року більшовицький уряд депортував за кордон понад 160 „опозиціонерів“, тобто видатних представників науки, культури і політики. З 1923 року ряди емігрантів поповнювались майже виключно радянськими громадянами, які виїжджали за кордон легально, за згодою радянських органів, і залишались в еміграції.

   На виставці переважає преса російської еміграції, яка мала найбільшу матеріальну підтримку. В Чехословаччині вже у 1923 році було засновано Російський закордонний історичний архів, який з 1928 року майже повністю фінансувався Міністерством закордонних справ Чехословаччини. За його зразком виник також Український історичний кабінет. Та найбільшу колекцію преси мав Музей визвольної боротьби України в Празі. Основна частина з неї після ліквідації музею в 1948 році потрапила у фонди Слов’янської бібліотеки.

    В наступній частині виставки представлена роль міжвоєнної Чехословаччини в житті російської, української та білоруської еміграцій. Вже в 1919 році на територію новоствореної Чехословацької Республіки прибула велика кількість військово-полонених з Першої світової війни та частина військ західноукраїнської Народної Республіки. Їх поселили в інтернаційних таборах Німецького Яблонного та Ліберця, пізніше – Йозефова. Там почали виходити і перші українські часописи „Голос табора“ (Німецьке Яблонне, 1919–20), „Український скиталець“ (Ліберець, 1920–21), „Український стрілець“ (Ліберець-Йозефов, 1920) та інші. Значна частина інтернованих мала змогу здобути середню освіту й продовжувати навчання в чеських та українських вузах. Таких студентів уряд щедро підтримував, надаючи їм солідні стипендії. Виставка на конкретних фактах доводить, що в міжвоєнний період Чехословаччина стала найвизначнішим центром українського шкільництва у світі (після радянської України). На виставці представлено українські громадські та літературні журнали: "Воля" (Відень, 1919–21), „На переломі“ (Відень, 1920), „Нова Україна“ (Прага,1922–28), „Табір“ (Каліш, Варшава, 1923–39), „Ми“ (Варшава, 1933–39), „Наша культура“ (Варшава, 1935-37) та деякі інші.

   Окрему групу становлять молодіжні та студентські часописи. З українських це „Подєбрадка“, яку видавали студенти Української господарської академії в Подєбрадах (1924).

   Основна частина експонатів розміщена в центральній частині за географічним принципом. Найчисленнішу групу складають часописи з 22 країн Європи, переважно російськомовні. На виставці понад 80 відсотків експонованих зразків належать російській пресі. Українських часописів найбільше виходило в Чехословаччині. Було їх кілька сотень. На виставці представлено лише найвизначніші з них:  „Розбудова нації“ (1928–34), „Українська кореспонденція“ (1930–31), „Книголюб“ (1927–32), „Український тиждень“ (1932–38), „Наша спілка“ (1923–26), „Наступ“ (1939–44; всі виходили в Празі), „Український інженер“ (Подєбради, 1931–32) та кілька інших. З українських часописів, що видавалися в Німеччині, на виставці представлено: „Український прапор“ (1922–32), „Українське слово“ (1921–26), „Український вісник“ (1936–45) – всі виходилив Берліні; „Український козак“ (Мюнхен) та інші. В Парижі виходили: „Тризуб“ (1925–40), „Молода Україна“, „Незалежність“, „Українська воля“, „Українське слово“ (1933), „Запорожець“ та інші. В Польщі: „Рідна мова“ (1933–39), „Духовний сіяч“ (1927–31), „Колючки“ (1929–32) – всі виходили у Варшаві; „Український інвалід“ (1923–31)та ін. В Австрії (Відень): „Український прапор“ (1919–22), „Боротьба“ (1920), „Молоде життя“ (1921), „Борітеся – поборете!“ (1920–22), „Нова громада“ (1923–24), „Український філателіст“ (1925–39), „Соборна Україна“ (1921–22) та інші. В Швейцарії: „Незалежна Україна“ (Женева).

   З позаєвропейських країн найбільшою кількістю українських часописів представлені США та Канада. До найвизначніших належать: „Українські щоденні вісті“ (1920–21), „Молот“ (1919–24), „Базар“ (1920–23), „Українська громада“ (Нью-Йорк, 1923–31),„Пора“ (1930–52), „Вісник“ (1932–34), „Націоналіст“ (1935–39), „Україна“ (1939–44) – всі видавалися у Нью-Йорку; „Січ“ (1924–34), „Наш стяг“ (Чикаго, 1934–42), „Українські робітничі вісті“, „Канадський фермер“ (1903–1981), „Світ молоді“ (1927–30), „Промінь“ (1927–30), „Робітниця“ (1931–37), „Канадський українець“(1926), всі – Вінніпег та ін.

   Кількома українськими часописами на виставці представлені й Бразилія та Аргентина. До більшості експонованих часописів є короткі довідки, а на стендах – більш детальна інформація про дану тематичну групу.

   Виставка організована на високому професійному рівні і є достойним вшануванням тисяч вигнанців з рідного краю, які поза межами своєї батьківщини плекали і поширювали рідну пресу, що ґрунтувалася на демократичних засадах. Саме за це виставку удостоєно високої честі – занесення до книги „Пам’яті світу“.