УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 6/2009

Чехословацько-польська проблема та українська еміграція

(Скачати весь номер: 6/2009 [PDF, 1.8 Mb])

Текст: Давід Свобода, Прага

 

   Східна Галичина та західна Волинь складали третину території міжвоєнної Польщі. До 1931 року ці землі населяло 8,9 млн. осіб, з них 5,6 млн. було українцями, 2,2 млн. – поляками. Речі Посполитій ці терени не принесли зиску. Це були збіднілі області. Східна Галичина була до того ж перенаселеною і, з національної точки зору, вибухонебезпечною. У 1923–26 роки Польщею правив уряд націонал-демократів („ендеків“), девізом яких була „інкорпорація“ меншин у польську більшість шляхом жорстокої асиміляції. Українці бойкотували перепис населення 1921 року, а також вибори до Сенату, що відбулися наступного року. Враховуючи те, що обіцяна автономія, схвалена Сеймом, залишилася лише на папері, бойкотування для українців не складало великої дилеми.

   Тоді ж активізувалось українське підпілля, що в період між двома світовими війнами вплинуло й на чесько-польські стосунки. В 1919–29 роках, шляхом керованої колонізації „Польщі-Б“ (так публічно називали східні „придатки“), 77 тисяч переселенських родин отримало 600 тисяч гектарів земель. Після травневого перевороту 1926 року формально відбулось оживлення федералістської програми Йозефа Пілсудського з 1920–21 років, а також спроби переходу відпервісної національної нівеляції, на якій наполягали „ендеки“, додержавної асиміляції. Друга сторона, втім, відповідала терором,і перевага прихильників твердої руки у владних колах закріпила напочатку нового десятиліття стан фактичної громадянської війни насході країни. Це ясно проявилося восени 1930 року в масовій акції,відомій під назвою „пацифікація“. Так Польща відповіла на хвилю

саботажів, організованих влітку того року ОУН, що з різною інтенсивністю продовжувались і впродовж наступних років.

   Акція привернула до польської держави небажану увагу з боку міжнародної спільноти, однак Пілсудський, зважаючи на загальну непопулярність свого режиму (за винятком, можливо, лише Франції), міг на це не зважати. Польщі закидали порушення прав білоруської та української меншин, а ще – авантюрний апетит до російських територій. За словами відомої газети англійських лібералів „Manchester Guardian“ (що нею розмахував на парламентській трибуні комуністичний лідер Богуміл Йілек), Польща „була керована диктатором, який все своє життя ненавидів Росію і який досі мріє просхіднослов’янську федерацію під польською гегемонією“.   Чеська офіційна преса залишалась незвично тихою. Деякі газети просто замовчали подію, інші ледве згадали про неї. Втім, багато уваги цьому приділила соціально-демократична та клерикальна преса. До того ж, певну роль відіграли декілька зовнішніх факторів, які тримали у вузді „уявне чеське українофільство“, – як полюбляла писати польська урядова преса. Цей конфлікт охоче використала комуністична пропаганда, керована Москвою. Каральні загони зісхідної Галичини надали зручний привід викликати ворожі настрої проти Польщі. Як відзначав незалежний та об’єктивний „Slovanský přehled“, радянська преса змальовувала та коментувала ситуацію в таких барвах, що радянська Украї на мала здаватися чи не єдиною територією, де українці можуть вільно дихати. За помахом своїх московських диригентів, польські події живо освітлювала газета „Rudá zář“, щоденний додаток часопису „Rudé právo“. Про те, що польські події для цього видання були дуже доречними, свідчить характерна риторика та відповідні заголовки.

   Вісім мільйонів українців, переданих „злочинним версальським миром“ польській буржуазії, знищувалися її найманцями, як „дичинана полюванні“. „Стосовно нелюдяної акції Пілсудського мовчать чеські слов’яни, як риба. (...) Мовчать, тому що фашистська Польщає першим плацдармом проти СРСР, і слов’янським союзником Чехословаччини“. Цим демагогам газетка присвятила цілий серіал „Про що не знають чеські слов’яни“, який містив щоденні коментарі подій. В одному з них була й ідеологічна оцінка діяльності ОУН. В цілковитій відповідності до марксистських шаблонів газета присвоїла організації статус „фашистської ударної роти української буржуазії“, „шпига та донощика поліції“. „Фашистська УПА“, на думку комуністів, боролася за популярність в масах на випадок інтервенційної війни проти СРСР. Не дивує і голослівна заява газети „Rudá zář“ про те, що буцімто існувала угода, яка пов’язувала українських терористів з польським міністерством війни. Зі статті віяло певною політичною ревністю: українські товариші ще не здатні опанувати радикалізацію мас, однак маси їм уже симпатизують.

   Подібних сумнівних союзників, на кшталт комуністів, українці в парадоксальний спосіб знайшли в чеських правих колах. „Národní myšlenka“ опублікувала матеріал „Пам’ять про мучеників слов’ян“, в якому українці до слов’ян не зараховувались, а от росіяни, в силу їхнього кредо, – так. У Польщі ставлення державного народу до росіян було подібним до довоєнного, коли розподіл сил був обернено протилежним. „Тоді росіяни – полякам, нині, тією чи іншою мірою, поляки – росіянам“. „Národní listy“ (не маючи жодних українських симпатій), називали Пілсудського диктатором, що підтверджувала стаття „Польща перед виборами“, де було поміщено перелік усіх його гріхів. Пілсудський через свої традиційні антиросійські погляди в очах чеських русофілів був персоною нон-ґрата. Антипольську агітацію в східній Галичині друкований орган національних демократів приписав „автохтонному, тобто українському населенню“, а його саботажі назвав злочинними.

    Разом із соціалістичною пресою („Právo lidu“) за українців заступався ще „Slovanský přehled“. Їхній невтомний заступник, соціал-демократ Вінценц Хорват провокаційно порівнював польські методи до безчинств царських підрозділів, які під час першої російської революції 1830 року пацифікували жителів Конгресовки. Його основне твердження звучало так: через саботажі та теракти авантюрного конспіративного гуртка не можна засуджувати й переслідувати цілий народ, особливо, коли політичні представники цього народу засудили дії таємної військової організації та проголосили її тактику безглуздою. Колоритний репортаж про польське насилля над цивільними мешканцями опублікувала також „Přítomnost“, яка дозволила висловити свій погляд на події галицькому українцю.   За польською пацифікацією уважно стежила й німецька преса, використовуючи її в антипольській пропаганді як зброю у війні за тамтешню німецьку меншину. Можливо, з цієї причини чеській центральній пресі відбило всіляке бажання брати участь у медійній боротьбі проти сусідньої країни, порівнюючи ситуацію з настроями десятилітньої давності. Та попри це, польська сторона знаходила причини вважати чехословаків політично ненадійними сусідами. Краківський „Ilustrowany Kurjer Codzienny“ на Різдво 1930 року опублікував виразно античехословацьку статтю про плановану автономію Підкарпатської Русі. Повторювалося твердження, що чехи почали говорити про автономію „Русинії“ тоді, коли імперські німці почати бити на сполох про пригноблення українців у Польщі. Львівське видання „Діло“ було змушено наголосити, що античеський випад „Кур’єра“ не випадковий, особливо з огляду на те, що його власником та шефредактором були два депутати урядового блоку Пілсудського. Краківське трактування знайшло відголос в інших польських газетах. Переважала думка, що чехи розпочали нову українську політику з метою передачі Підкарпатської Русі майбутній самостійній Україні, яка з вдячності звільнила б шлях для чеського впливу на сході. Чи підтримувало ці здогадки польське міністерство закордонних справ, невідомо, оскільки на запитання українського депутата відповідь з Варшави не надійшла.

 

Український журнал