Ukraiński Żurnal - 7/2007

Контур і слово (2) — Михайло Андрієнко-Нечитайло

(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])

Текст: Марко Роберт Стех

 

Французи називали його Michel Andreenko і вважали своїм паризьким митцем, що органічно вписувався в атмосферу та дух метрополії. Його відвідували в ательє на рю Вожірар, з ним гуторили в його улюбленому Кафе дю Дом, дивилися виставки в «Осінньому салоні», «Салоні незалежних», інших елітарних галереях (наприкінці 40-х захоплювалися серією заворожливих неореалістичних полотен «Зникаючий Париж», — його данина місту). П’єр Куртійон колись написав про Андрієнкову поєднаність з Парижем: «Його можна зустріти в Парижі, як він іде вздовж мурів тихою ходою, немов якийсь дух...» Крім того, його, звісно, вважали росіянином, хоча й не всі, бо Жан-Жак Левек написав про нього свого часу: «Андрієнко, українець, народжений 1894 року, був одним із творців російського аванґарду (з Кандінським, Малевичем, Ларіоновим), що з нього, це треба визнати, все сучасне мистецтво взяло початки...»

 

В самого Михайла Андрієнка-Нечитайла (1894–1982) сумнівів щодо національного походження не було. Здається, що навіть в оточенні російських — чи то аристократів, чи то богеми (скажімо, в студентські часи у Петербурзі між 1912 та 1918, відгомін чого можна знайти в нарисі «Собака з Фльоренції»), — він лишався незмінно гордим нащадком своїх «козацьких предків». (Його рід походив з Чернігівщини, де чимало Андрієнків були козацькими сотниками та полковниками, і де 1766 року Семен Нечитайло-Андрієнко отримав спадкове дворянство. Дід митця згодом переїхав до Одеси і купив землю на Херсонщині — в Херсоні ж народився сам Михайло). Свої прозові нариси, іноді майже повісті (здебільшого автобіографічні, медитативні, з яких прозирає особа самотнього мандрівника, що пильно придивляється до людей і світу), або вдумливі статті про модерне мистецтво він писав, якщо не французькою, то таки рідною українською. Водночас він залишився віддаленим від українських політики та еміґраційних груп: був митцем і «громадянином світової культури».

 

У сфері формальних пошуків Андрієнко постійно перебував в аванґарді модерного європейського мистецтва. Кубізм, конструктивізм, фігуративний реалізм, наївний реалізм, сюрреалізм, абстракціонізм, — серед українських митців ХХ ст. хіба ще Олександр Архипенко пройшов у творчій кар’єрі всі ці етапи. Чи то в картинах, чи у винахідливих театральних декораціях (якими впродовж 1921—1923 він прославився в Празі, — куди потрапив, утікаючи через Румунію із захопленої більшовиками України, — а згодом в Парижі), чи в монументальних декораціях до німих французьких фільмів («Казанова», «Шехерезада») Андрієнко-Нечитайло був передовсім витонченим майстром форми: працював неквапливо, уважно, прискіпливо над кожним твором. Так само неквапливо й уважно придивлявся до людей, до Парижу, до світу. В Парижі може ще й сьогодні можна зустріти його дух, який «іде вздовж мурів повільною ходою...»

 

 

СОБАКА З ФЛЬОРЕНЦІЇ

Текст: Михайло Андрієнко-Нечитайло

Одного дня мені довелося йти передмістям Петербур­гу: Крестовським Островом. На вулицях із дерев’яними, здебільшого одноповерховими домами, монотонність перебивали тільки контури беріз, які росли то тут, то там поміж будинками. Перехожих майже не було. Видно, дачники вже роз’їхалися. Був сірий, осінній день.

Я зупинився перед домом, який привернув мою увагу. Він не стояв в одному ряді з іншими, а трохи дальше від дороги, і вже цей факт надавав йому якоїсь особливости. Була це, як кажуть, підміська панська вілля з початків минулого століття. Обабіч входу дві колони, колись розмальовані на біло, підпирали 6алькон. Дім був дерев’яний, одноповерховий у стилі раннього ампіру. Був він запущений: колони похилились, одне з вікон забите було дошками. Вочевидь, ніхто в ньому не мешкав.

Завваживши, що дерев’яна огорожа, що відділяла садибу від дороги, в одному місці розвалилася, утворивши прохід, я ввійшов на подвір’я, обійшов навколо дім, заглянув до вікна з брудними, потемнілими шибками. Ме6лів по кімнатах не було. Дім був опустілий.

За будинком розмістився невеличкий березовий гайок.

Вузьку, зарослу травою та кущиками алею, яка вела углиб гайка, вкривало опале листя. Видно, що давно тут не ступала людська нога. Ледве я пройшов кілька кроків уздовж алеї, тримаючись її правого боку, як моя нога натрапила на тверду і вигладжену поверхню. Відгорнувши ногою сухе листя, я побачив, що стою на малій кам’яній плиті, й зміг розрізнити декілька вирізаних на ній літер. Плита була з білого мармуру. Я, як міг, обчистив її від засохлого листя та грудок землі, і не без труднощів відчитав:

Послушний і лагідний був зроду,

До смерти вірність зберігав,

Був добрим, не пам’ятав образ,

Й нікого не кусав.

Родом із Фльоренції...

Не пригадую дати смерти похованого там собаки, та були це роки першого чи другого десятиліття дев’ятнадцятого віку. На початку епітафії мусило теж, без сумніву, стояти собаче наймення, та воно вилетіло з моєї пам’яті, чи, може, я тоді просто не звернув на це уваги.

Факт, що власниця собаки відчувала потребу згадати в короткій епітафії місце його народження, свідчило недвозначно, що для неї це мало велике значення. Це ж бо свідчило про аристократичне походження собаки.

Нема сумніву, що це була власниця, а не власник, як і не може бути сумніву, що сама вона скомпонувала цю епітафію.

«Він родом із Фльоренції», — зі стриманою гордістю говорила вона, гладячи собаку й показуючи його приятелям; а вони з цікавістю розглядали його, пробігали пальцями по шерсті тварини, хоч до того часу не звертали на неї найменшої уваги.

Старий опустілий дім та могила собаки, який колись тут бігав, коли власники приїжджали сюди на літні місяці, — це сліди, що збереглися з доби, яку тепер називають епохою романтизму. А все таки у фразі «родом із Фльоренції» було щось незвичайне й привабливе.

Фльоренція! Місто Данте, Джотта, Мікельанджеля, колиска мистецтва доби Ренесансу. Як мало я знав тоді про Фльоренцію, та того випадку було досить, щоб викликати цікавість та палке бажання відвідати її. Чи доведеться мені колись бувати у Фльоренції? Чи побачу колись це славетне місто?

З того часу минуло багато років.

Упродовж них я відвідував Фльоренцію тричі.

Довго вистоював я перед фонтаном на Piazza della Signoria, перед Мікельанджелевим Давидом та Персеєм Бенвенуто Челліні. Часто переходив славетним Старим Мостом, ідучи до палати Пітті і, за звичаєм, кидав дрібну монету в фонтан, що стоїть на подвір’ї палати.

Та щойно в час останніх відвідин Фльоренції, сам не знаю, чому, виринув у пам’яті вже цілком, здавалося, забутий спогад про собаку, тут народженого, а похованого в Петербурзі.

Привезли його з Фльоренції ще цуценям разом з іншими сувенірами, й він прожив свій вік у достатках, відданий своїй пані і наділений її опікою. Після смерти удостоївся епітафії на мармуровій плиті на своїй могилі. А багато літ пізніше, перебуваючи в його рідному місті, принагідний перехожий, що колись випадково натрапив на його могилу, згадує про нього, присвятивши його пам’яті кілька рядків.

Ореол міста Фльоренції осіяв цього собаку, коли його вивозили звідси в далеку країну непривітного клімату та суворих звичаїв. І не покинув його й після смерти.