Ukraiński Żurnal - 6/2009

Не мої університети

Текст: Олег Супруненко, Берегово, Закарпаття

   Якщо заводити розмову про інституції, які в сучасній Україні не виконують своїх функцій, або виконують їх в дуже сумнівній формі, то починати її треба з власне інститутів. Ширше – з освіти, принаймні з тієї, яку звуть вищою.

   Про середню наразі не знаю, що й сказати – свою отримував за радянської доби, якраз у період, коли ця доба спливала, і на початку 1991-го нам було дуже кумедно сидіти на уроках „Основ державності і права“, коли самої держави вже фактично не було. Стосовно ж перших трьох класів моєї доньки, то якісь висновки робити, певно, ще зарано.

   Зате про вищу освіту можу сказати кількасот слів, бо був в цій системі не лише суб’єктом, себто студентом, але й об’єктом – викладачем. Починав я студії в той час, коли на все Закарпаття був лише один вищий навчальний заклад – Ужгородський державний (нині – національний) університет. Проте, коли я вирушав у відносно доросле життя, „вишів“ у краї було вже чимало – як нових навчальних закладів, так і відділень інших, як правило, також новостворених.   Першою ластівкою, якщо не помиляюся, стала філія сумнозвісної „Міжрегіональної академії управління персоналом“ (МАУП), яка пізніше на рівні столиці прославилася виданням відверто пронацистської літератури та періодики, а на місцевих щаблях – занадто ліберальним підходом до видачі дипломів студентам, які не обтяжували себе виснажливим навчанням. Місцева преса кінця 90-х була в захваті від факту, що процес пішов, і показники на кшталт „кількість людей з вищою освітою“, „кількість студентів на 1000 осіб населення“ тощо, які в Закарпатті були найнижчими по країні, відтепер зростатимуть. Публікувалися просторі інтерв’ю з новоспеченими ректорами, майбутнє краю змальовувалося в стилі хай-тек (адже, наприклад, в Японії кількість людей з вищою освітою сягає ледь не 100 %, отже, ми стали на вірний шлях). Трохи згодом почалася й газетна війна між навчальними закладами, бо чимало ВHЗів (вищих навчальних закладів) стали такими ж знаряддями політичної боротьби, як і партійні осередки чи „кишенькові“ ЗМІ.

„Мій“ виш

   Якраз наприкінці 90-х я також став викладачем новоствореного навчального закладу – обійдемося без назв, аби читач не вважав, що це зведення особистих порахунків. Відтак отримав кількарічний досвід, в якому хотів би виділити кілька аспектів. Перше, з чим асоціюється робота в цьому закладі, – це знайомство із сумнозвісною „есдекізацією“ Закарпаття, бо саме з цього регіону почала свою ходу колись дуже впливова політсила. „Мій“ виш був, так би мовити, оплотом соціал-демократів (об’єднаних) в науці та освіті, власне тому, задовго до Помаранчевої ніби революції я мусив його покинути – не зійшлися переконаннями. А без правильних переконань якось не виходило займатися „позакласною роботою“ на кшталт участі в мітингах проти (дестабілізації стабільності) чи за (цю саму стабільність), дрібного комісарства серед студентів тощо. Щодо останніх, то на прикладі переважної більшості молодих людей, які смиренно пересиділи події осені 2004 (коли їхні колеги з УжНУ революційно „гуділи“ в усіх сенсах слова), я переконався, що ідея ліваків кінця 60-х про студентство як рушійну силу суспільства сильно застаріла.

Тут вищу освіту можна здобути за рік

   Проте найбільшим досвідом мого викладацтва стала робота із заочниками, що з ними я мав численні нагоди працювати в кількох районних філіях „вишу“. Заочна освіта не може вважатися освітою – такий основний висновок з того періоду. Після контактів з кількома сотнями „заочників“ (які нині в балансах Держкомстату зараховуються до людей з вищою освітою) я переконаний в цьому. Хоча, може,тут не в одних заочниках справа? Адже покинувши „есдеківський“ виш, десь у 2001-му я влаштувався в інший, цілком аполітичний, що базувався в райцентрі (така була політика цієї освітньої мережі – поближче до народу, і вона мені спочатку навіть подобалась) і містив у назві гучні слова „університет“, „розвиток людини“ та „міжнародний“. Однак, відбувши там два сезони і познайомившись із претендентами на диплом, які нерідко не могли зв’язати докупи реченняз більше ніж чотирма-п‘ятьма словами (буквально!), я гостро відчув, що займаюсь не надто шляхетною  справою і залишив освітянство якщо не назавжди, то надовго.

   Бо переконався, що так звані вищі навчальні заклади створені на базі колишніх профтехучилищ (або й просто зведені на порожньому місті) з єдиною метою – торгувати дорогими „корочками“, себто дипломами. До речі, минулого року інші філії того „міжнародного університету“ влипли в халепу, коли виявилося, що вищу освіту там можна цілком легально здобути за рік (а й дійсно, чого тягнути?). Паралельно виявилося, що цей, з дозволу сказати, навчальний заклад може претендувати на місце в книзі рекордів Гінеса за показником відокремлених структурних підрозділів – бо мав їх аж понад 350, з яких понад 90 % – так звані локальні центри дистанційного навчання, розташовані не лише в райцентрах, а й по селищах міського типу. А їхні випускники – це аж ніяк не громадяни з вищою освітою, основа інноваційних моделей, технологічних проривів та інших утопій. Фактично ліквідовані реформаторами професійно-технічні училища для такого контингенту мали би бути куди бажанішими об’єктами.

„Помогітє тупому устроіться“

   „Помогітє тупому устроіться“ – так в країні пролетаріату-переможця глузували із закладів, де навчали чималому спектру вельми корисних робіт – від зварювальника до обробника дорогоцінного каміння. І доглузувалися. Тепер тупому, чи лінивому, чи – таке часто буває – і розумному, і працьовитому, але без жодних схильностей до високих матерій поможуть влаштуватися не одна й не дві дві тисячі вишів та їхніх філій (за даними „Росбісзнесконсалтинг-Україна“, 2008 року в Україні налічувалось 904 ВНЗи всіх рівнів акредитації, тоді як у Великобританії – 96, Франції – 78, Італії – 65, Польщі – лише 11) – лише плати вчасно. А от працевлаштування не гарантується: „корочкою“ забезпечать, а решта – за додаткову плату. Яка міна закладається при цьому під підвалини держави, можна лише прогнозувати.

   Відтак, усі потуги чергового міністра освіти реформувати галузь видаються мені, м’яко кажучи, нещирими. Якщо на порядку денному чергового реформатора не стоїть для початку закриття бодай же всіх районних філій університетів (створених на базі вчорашніх дитсадочків), то всі сентенції про Болонський процес та інші високі матерії звучатимуть непереконливо.