Ukraiński Żurnal - 6/2009

Кому потрібна в Україні незалежна четверта влада?

(Скачати весь номер: 6/2009 [PDF, 1.8 Mb])

   Текст: Богдан Бачинський, Львів

 

   Незалежної журналістики в Україні немає. Потрібно відразу розвіяти будь-які ілюзії. І якщо хтось говорить, що Помаранчева революція принесла на береги Дніпра незалежність для ЗМІ, то справедливіше буде стверджувати, що зменшилася залежність журналістики від влади кількох партій, що знаходилися на політичному олімпі. Водночас, зросла залежність від комерційних інтересів різних власників.

 

  

   Іронія полягає в тому, що в Україні майже немає незалежного від політики великого бізнесу, здатного фінансувати якісні, впливові ЗМІ. А щодо преси, то після 2004 року вона хіба що виразніше диференційована між різними центрами політичного впливу.

 

Незалежна преса – де вона?

    Візьмімо, наприклад, найвпливовіший вид ЗМІ – телебачення. Серед семи найрейтинговіших національних каналів тільки „1+1“ можна вважати більш-менш незалежним, враховуючи велику частку іноземного капіталу в його статутному фонді. Втім, цей „незалежний“ канал основною своєю стратегією вибрав аполітичність, за принципом „моя хата скраю“. Займати другу позицію в рейтингу вдається завдяки соціальній тематиці та розважальним шоу, та й то лише тому, що один із його власників, український мільярдер Ігор Коломойський розклав, як то кажуть, яйця в усі можливі політичні кошики з метою не перейти нікому дорогу. Можливо, журналісти телеканалу й хочуть робити свої сюжети гострішими, однак вони є заручниками інстинкту самозбереження одного зі своїх босів.

   Канали „Новий“, ICTV та СТБ, які займають відповідно 3, 4 та 5-ту сходинки рейтингу українських телеканалів, належать Вікторові Пінчуку, мільярдеру та зятю екс-президента України Леоніда Кучми. Основна стратегія цих каналів – це

розважальні програми. Таким чином Пінчук застерігається від звинувачень у політичній заангажованості і, відповідно, від політичного переслідування помаранчевими. Випуски новин на цих каналах дуже часто є об’єктивними, однак це не робить їх незалежними. І в кризові періоди інформаційної війни серед українського політикуму одразу стає видно, на чиїй стороні вони грають.

   Далі гірше. Лідера глядацьких симпатій, канал „Інтер“ втягнуто в політичну війну. І після того, як його власники не захотіли грати на боці прем’єра та розпочались переслідування, вони були змушені стати на бік президента. І це чітко проглядається як у випусках новин, так і в різних політичних шоу-програмах. ТРК „Україна“ перебуває під тотальним впливом Партії регіонів, а єдиний інформаційний „5 канал“ хоча й стверджує, що він канал „чесних новин“, однак його перебування у власності Петра Порошенка кидає тінь на інформаційну політику каналу. Цікаво, що три найпопулярніші політичні шоу – „Свобода на “Інтері”“, „Свобода слова“ на ICTV та „Шустер LIVE“ на ТРК „Україна“ – є найбільш залежними та маніпульованими на телепросторі України. А першим автором та ідейним натхненником цих трьох передач є російський журналіст Савік Шустер, колишній редактор „Радіо Свобода“, якого ще п’ять років тому вважали мало не месією незалежного телевізійного слова. І справді, тоді все виглядало досить спокусливо, адже в прямому ефірі неможливо „говорити неправду“, чи маніпулювати суспільною думкою. Тепер виявилося, що можна. Просто потрібно як слід підготуватися до ефіру.

   Ситуація з незалежною пресою та радіостанціями здебільшого повторює описані тенденції в телебаченні. Або ЗМІ залежать від політичного донора, або комерційний інтерес власників перетворює газету чи журнал на банальну жовту пресу, яка ледве не щономера смакує, в кого з політиків яка спідня білизна чи скільки коштує сумка прем’єр-міністра, однак не наважиться на серйозне політичне розслідування. А якщо навіть таке розслідування й вдасться опублікувати, то його не підтримають інші ЗМІ, і воно загубиться, заговориться довкола політичною пустопорожньою балаканиною.

 

Нікому то не треба

   Всі справді незалежні й об’єктивні медіа створювалися здебільшого на голому ентузіазмі журналістів, які не лише хотіли заробити на кусок хліба, але й по-справжньому вболівали за долю своєї країни. Втім, такі проекти не мали  масштабного характеру і з часом помирали через відсутність фінансових перспектив, або навпаки – знаходили спонсора і переставали бути незалежними.

   Показова історія сталася з громадським радіо та телебаченням. Ідея таких медіа-проектів давно назріла для реалізації. В передпомаранчевий період вона була гаряче підтримувана опозиційними політиками. Віктор Ющенко неодноразово особисто гарантував створення громадського мовлення. Зрештою, як і близький соратник Юлії Тимошенко, а нині віце-спікер парламенту Микола Томенко. Однак через п’ять років віз і далі там. „Громадське радіо“, яке дихало на ладан ще за часів президента Кучми, за Ющенка припинило існування. Період його життя – з березня 2002 по квітень 2005. За весь час існування громадському радіо так і не вдалося здобути власну частоту, на перепоні стояв державний монстр у вигляді Національної радиз питань телебачення та радіомовлення, що не видавала ліцензію. Восени 2002 програми „Громадського радіо“ почали виходити на радіо „Континент“, яке на той час залишилося єдиною станцією, що дозволяла собі незалежні новини та інформаційні програми. У вересні 2004 „Громадське радіо“ прихистила в себе радіокомпанія „Ера“, власникові якої Андрію Деркачу тоді, мабуть, були потрібні зайві докази своєї опозиційності до колись близького Леоніда Кучми. Однак після чергової відмови в отримані ліцензії фінансові донори радіо – Європейська комісія та Фонд „Відродження“ припинили фінансування. Громадського телебачення в Україні ніколи й не було, і це також мабуть завдяки численним обіцянкам помаранчевих політиків. Помаранчеві показали, що вони не зацікавлені у зростанні впливу четвертої влади, або зацікавлені так само мало, як і їх „недемократичні“ попередники.

   Британський філософ XX століття Ісая Берлін визначив два види свободи: „Свобода від“ і „Свобода для“. Абсолютно незалежної преси не буває. Преса має бути  залежна. Тільки, окрім різновидів залежності від політиків чи комерційного інтересу, повинна бути й залежність від громадськості. Звісно, появу громадського мовлення повинно стимулювати суспільство. Позиція громадських організацій, які репрезентують частину суспільства, з цього питання відома: громадський ефір потрібний. Проводилися десятки круглих столів, писалися десятки листів, в яких авторитетні громадські лідери, правозахисники та інші впливові персони казали про потребу такого мовлення. Однак політики залишились глухими, бо немає політичної доцільності, якщо кожна партія має власний телеканал, десяток газет і низку інтернет-видань. Ось тут ми й стикаємося з питанням, а чи потрібна українцям незалежна преса? Для чого? Якщо справді потрібна, то чому її немає? Серед основних функцій ЗМІ – не тільки контроль за владою, але й виховання суспільства. На жаль, преса в Україні не виховує суспільство, а навпаки, опускається до його рівня, оскільки це прибутково. А тому й маємо ситуацію, коли при великій свободі слова і навіть безвідповідальності за цю свободу, в країні не існує свободи журналістики для реалізації її основних завдань. Натомість добре розвинута журналістика розваг та маніпуляції. Чи потрібна українським журналістам незалежність? Потрібна, але тільки незначний відсоток з них зважуються тимчасово присвячувати себе служінню суспільним інтересам, а далі … усім хочеться їсти.

 

 

 

P.S.: А інтернет? Завдяки його глобальності та множинності він залишається єдиним незалежним, не контрольованим джерелом інформації. Можливо, саме тому в містах третина населення користується послугами Інтернету – адже це безмежна інформаційна свобода. Принаймні така інтернетактивність українців демонструє

їхнє прагнення до об’єктивної інформації.