Ukraiński Żurnal - 7/2007
Київські Лаври: п’ять нескінченних днів сучасної поезії
(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])Текст: Олег Коцарев, Харків
Літературних фестивалів в Україні все більшає, і вони пасують майже на будь-який смак: від еротичного до науково-фантастичного ухилу. А от суто поетичний масштабний і помітний фестиваль, здається, й досі тільки один — «Київські Лаври». Він відбувався з 15 по 20 травня в кількох точках Києва: в «Докер-пабі», «Бабуїні», Будинку Кіно і навіть у Планетарії та на теплоході «Карпати».
Як відомо, в травні у київському ботанічному саду, що біля університету, квітнуть магнолії, вкриваючи своїми кольорами й запахами заплутані ботсадівські пагорби. Саме тут вночі 18 травня заблукав учасник «Київських Лаврів», поет із Білорусі Сергій Прилуцький. Пішов по сигарети і зник. А зранку несподівано з’явився, втішивши своїх мистецьких друзів, що вже було починали пошуки. Так само й відвідувачі фестивалю мали всі шанси загубитися в нескінченних п’ятиденних лабіринтах поезії — годин по сім щодня. В «Київських Лаврах» 2007 року взяло участь близько сотні поетів з різних країн. А фактично, поезія групувалася за мовою на три окремі підфестивалі — український, російський та білоруський. Автори поезій екзотичнішими мовами у фестивалі участі не брали.
Хоч українську літературу й представляли тридцять далеко не найгірших поетів різних поколінь — від Василя Герасим’юка до Ростислава Мельникова, Маріанни Кіяновської та Павла Коробчука-молодшого та Дмитра Лазуткіна, — «Київські Лаври» виявилися все ж фестивалем переважно російської поезії в Києві. Російськомовних поетів з Росії, України, Канади та інших країн виступало в декілька разів більше, ніж україномовних, російська була головною «робочою мовою» фестивалю, росіяни виступали в пристосованіших для читання поезії місцях, українські акції навіть у програмках та афішах були позначені як «українська поезія», а російські обходилися без етнографічних маркерів. І хоч як би хотілося вкусити з цього приводу за руку організатора фесту, Олександра Кабанова, треба визнати: такий «інтернаціональний» підхід є його повним правом. Зрештою, послухати російську поезію теж цікаво, а цього року в «Лаврах» з’явився ще й білоруський компонент — в особі вже згадуваного Сергія Прилуцького, цинічного імпресіоніста й любителя класичної строфи, та добре знаного в Україні Андрея Хадановіча.
Актуальна українська поезія засвідчила майже тотальне всевладдя верлібру з нечисленними винятками. А щоб глевкі метафоричні структури вільного вірша не замучили читачів, слухачів і самих авторів, поетам часом доводилося цікаво компенсувати їх сюжетністю, риторикою та індивідуальною манерою читання на межі слем-стилістики. Приблизно те саме можна сказати й про білорусів, хоча в сучасній білоруській поезії можна завважити таку родзинку, як своєрідну «пісенність». Натомість виступи російських авторів найчастіше вирізнялися досить традиційною ритмікою, енергійною метафорикою та дивовижно однаковим «фірмовим» стилем декламування. Вражаюче прозвучав на цьому тлі коментар київського (sic!) критика і журналіста Юрія Володарського для газети «Без Цензури». Він закликав українських і російських митців більше спілкуватись, а для цього, мовляв, треба не тільки застосовувати стандартні способи культурної дипломатії на кшталт взаємовідвідин і взаємоповаги, а й … «з боку українських поетів було б також непогано не так відверто демонструвати, що їхня поезія інша, більшою мірою ближча до європейської, вся у верлібрах, і плювати їй на силаботоніку». Що ж, таке свіже трактування неримованого вірша як елементу геополітики, здається, коментарів не потребує.
Зате, де поезія таки доклалася до політики, то це 16 травня, на акції біля білоруського посольства. Вона відбувалась автономно від фестивалю «Київські Лаври», проте певна частина гостей фесту взяла в ній участь. Суть дії, організованої «Опорою», полягала в читанні віршів з можливим антиавторитарним підтекстом у мегафон на знак солідарності з політв’язнями Білорусі. Виступили, лякаючи перехожих, українці — Анатолій Дністровий, Світлана Поваляєва, Олег Коцарев, Богдан Горобчук, Юрій Шеляженко та білоруси — Сергій Прилуцький і Андрей Хадановіч (цей навіть трохи співав).
Драйвові й різноманітні виступи, продаж поетичних книжок і журналів, бонусні рок-концерти (дніпропетровський «Вертеп», «Очеретяний кіт», «Ремонт води») та кулуарне світсько-мистецьке спілкування — все це привабило численну публіку. Проте навряд чи це дозволило досягти одного з прихованих завдань «Київських Лаврів»: просунути поезію в «широкі маси». Власне, це «підзавдання» останньо характерне для значної частини поетичних заходів на кшталт поширення поетичних графіті чи хвилі слем-турнірів. Безперечно, цікаві заходи привертають увагу любителів поезії, можна навіть сказати, мобілізують їх. Але поетичні відкриття, вигадки і вчинки однаково залишаються в естетичній площині: якщо й виникають скандали або конфлікти (найчастіше штучні та непомітні), то скандали й конфлікти здебільшого естетичні. Поетичні явища не здобувають виразного соціального резонансу, навіть коли на закритті «Київських лаврів» хтось із митців купається в Дніпрі голим. Це, загалом, і не дивно для суспільства, наснаженого поєднанням цинізму й ксенофобії. Фестиваль «Київські Лаври», відтак, залишається суто мистецьким фактом, а якісна поезія, навіть у найекстремальніших і стьобних формах, зостається в межах культури — хоч із малої, хоч із великої літери. А погано це, чи добре, кожен вирішить для себе сам.
P.S. Лауреатами другого фестивалю поезії «Київські Лаври» стали: від України — Сергій Жадан, від Росії — Бахит Кенжеєв.
