УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 6/2009

Юрій Тарнавський: Зі збірки „Вино і ропа“

(Скачати весь номер: 6/2009 [PDF, 1.8 Mb])

ПОЕЗІЯ

 

Раз, два, три, чотири ...

– Не так б’ється живчик ритму

у блідих зап’ястках моїх рядків,

що хворіють на анемію поетики.

 

Поезія є наукою

про походження сузір’їв сліз,

про недоказану теорему душі,

і про смерть моєї матері.

 

Поезія є наукою

про те, що не варто не хотіти жити,

і що слово смерть римується

з іменниками, прикметниками і дієсловами.

 

1962

 

 

ОДІССЕЯ

 

Не історія, а восьма година

зове його у невідоме мандрів,

коли ніч чорним табором

обляга білу Трою неба.

 

Що чекає його на бетонових морях?

Які потвори в асфальтових вирах?

Чи проковтнуть його мотоциклів циклопи,

чи мозок заглушать нелюдські голоси сирен?

 

І з лицем оббитим сутінками,

та задивлений у відсутню даль,

о восьмій п’ятнадцять він минає

оброслий плющем павутиння готель „Provincial“.

 

1962

 

 

ВІЙНА

 

Посадить війна болючі троянди

з родючім чорноземі тіл,

і вперті огородники в білому підстрижуть

буйні живоплоти костей.

 

Та ніхто не буде ридати

за цими днями, втраченими, як роки в школі.

Ніхто не хотітиме пам’ятати,

як не хотів пам’ятати будитися вранці.

 

Машини подій, із трибами годин,

ковтатимуть людину за людиною,

щоб процесувати їх і з руди їхньої смерти,

як грам урану з тонн землі, видобути мить життя.

 

17. IX. 1969

 

 

ТЕПЕР

 

Тримаю в пальцях ручку,

як шостий палець, який до руки не причеплений,

показую нею на папері

плями слів, які зробило життя.

 

Частини мого тіла, зібрані в гурт,

стоять оподалік, як люди, вороже до мене наставлені –

як моя рідня, перед якою я якось провинився,

І яка жде аж я відійду, щоб ніколи не вернутися.

 

Ручка переходить від слова до слова,

хоч не знати навіщо, оскільки ніхто на них не дивиться,

і свідомість дзижчить на межі часу,

як на шибі вікна муха.

 

4. II. 1970

 

 

ВІВІСЕКЦІЇ

 

Розіп’яті на цинкових столах,

у ґолґотських долинах лябораторій,

вони віддають своє життя

щоб спасти не душі, лиш тіла людей.

 

Тому, що не дано їм дару мови,

вони тільки підносять до неба свої очі, забризкані кров’ю,

хочучи сказати Богові, звертаючися на ви:

“Простіть їм, хоч вони знають, що роблять, пане”.

А опісля їхні маленькі душі (вони існують), ще брудні

від крови,

як замурзані сільські діти, товпляться біля небесної

брами,

щоб дати прохід процесіям великих людських душ,

що, в пишних строях, сунуть під голлівудські співи

янголів.

 

3. ІІІ. 1970  

 

 

ВБИВСТВА

 

Ножі, як стрілки годинників, досягають означених місць,

і, наче звук дзвінка по хаті, розходиться по тілах біль.

– Це так смерть, як спеціяльний будильник,

будить душі з життя, немов зі сну.

 

Вони підносяться ліниво, і, як люди за життя,

ще сидять якусь хвилю на краях тіл, мов на ліжках,

протираючи свої очі, і позіхаючи,

стараючися не думати про позагробове життя, що жде

на них,

як праця.

 

26. III. 1970

Український журнал