УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 6/2009

Продано?

(Скачати весь номер: 6/2009 [PDF, 1.8 Mb])

   Текст: Тамара Злобіна,

Кам’янець-Подільський – Київ

 

   Останні мистецькі новини змушують задуматись, як і з якою метою функціонує ця царина суспільного життя в Україні. Наприклад, куратором українського павільйону на Венеційському Бієнале є боксер Володимир Кличко, що перетворює сам інститут кураторства на банальну піар-функцію. А Всеукраїнське художнє агентство „Традиція“ звернулося до Національної комісії з питань захисту громадської моралі (яка останнім часом взялась вирішувати, що є мистецтвом, а що – ні), з проханням заборонити виставку Демієна Хьорста в ПінчукАртЦентрі. Зокрема, у листі йдеться про „ідеологічний виховний вплив на свідомість людини“ як головне призначення мистецтва (цитата за http://korrespondent.net). Десь ми це вже чули?! Не дивно, що в такому контексті художники усе частіше звертаються до мистецтва (його ролі, ста-ну, статусу тощо) як самостійної теми. Враховуючи прискорену комерціалізацію усіх сфер життя, форма проектів залучає найбільш зрозумілий для обивателя тип взаємовідносин між митцями та публікою – а саме процес продажу. У 2000-х роках реалізовано близько десяти подібних акцій, на деяких з них зупинюся детальніше.

   У межах колективної виставки „Без()глуздість“ (Київ, ЦСМ, 2006) Леся Хоменко презентувала інтерактивну інсталяцію „Ukrainian sale“ („Український розпродаж“), створену у формі базарної ятки, на якій продавались копії фото та відео відомих авторів. Художниця акцентувала увагу на питаннях інтелектуальної власності тавартості роботи, виконаної у потенційно тиражованому медіа, а також процесах символічного обміну (в тому числі інформацією) у суспільстві. Виставивши знакові та проблемні твори на продаж у вигляді піратських DVD чи заламінованих „картинок зі знижкою“, повністю відірваними від свого контексту, Хоменко метафорично відтворила ситуацію контакту широкої публіки з сучасним мистецтвом по-українськи. А саме вказала на відсутність досвіду для розуміння подібних робіт, уміння аналізувати та критично мислити, співтворити разом з художниками, замість естетично насолоджуватись мистецькою „красою“ чи купувати модні об’єкти для інтер’єру.

   У цьому ж році Микола Маценко на арт-пленері у Шаргороді розпочав акцію „В кожну хату по квадрату“. Рефлектуючи над стереотипним запитанням та „тамбурними“ дискусіями, художник відмалював копії знаменитої роботи Казимира Малевича та продавав їх на містечковому ринку за символічною ціною, записуючи, хто і чому картину купував (пізніше ця акція була повторена у різних містах України). Як і в Хоменко, цей проект є способом звернення до публіки, вписанням незвичного мистецтва у звичний (ринковий) контекст, адже одним з питань, які найбільше турбують поспільство, є ціна шедевра. Люди, які не знають жодної іншої роботи Малевича, підозрюють банальний обман, магію („чорний квадрат випромінює негативну енергію“) чи просто вдалий піар. Тиражуючи копії, Маценко десакралізує елітарну форму, робить її ближчою та зрозумілішою, змушує перевіряти, чи все справді так просто, чи дійсно „я теж так можу“ – адже досі ніхто ще не спробував.

    Під час акцій „Секонд-хенд сучасного мистецтва“, реалізованих художником та куратором Сергієм Кузнєцовим в 2007 та 2008 роках у Києві, колоритні продавці „відпускали“ картини та об’єкти на вагу (1000 грн за кілограм). Оскільки митці працюють у суспільстві з невизначеною системою художніх цінностей (адже є і „традиційне“ сучасне мистецтво, і експериментальне, і ще бозна-яке), тому статус і призначення їх творів не цілком зрозумілі. Чому б тоді не продавати на вагу? Однак, попри використання „простонародної“ форми, проект вийшов досить пафосним, із заграваннями на кшталт „сьогодні ви можете дешево купити те, що завтра продасте дуже дорого“. Якщо в попередніх акціях процес продажу символічний, то тут він цілком реальний: публіці пропонується купити „автентичні“ роботи художників. Таким чином, замість іронічного стимулювання інтересу до мистецтва, акція радше стимулює попит на декоративно-ужитковий ширпотреб певного „актуального“ ґатунку. Подібною (однак лише формально) була акція групи Р.Е.П. „Фаст-Арт“ (Коктебель, 2005). Серед торгових рядів з їжею, напоями та сувенірами репівці встановили намет, у якому оперативно виробляли на замовлення твори „сучасного мистецтва“ різних стилів, ціною 5 гривень. Через ігри у продаж акція вказувала на недоліки гуманітарної освіти, ставила риторичне запитання – „як швидко дати українській публіці хоча б мінімальні знання про історію та теорію мистецтва, без яких розуміти наші критичні проекти неможливо“. Подібну тему художники піднімали у проекті „Розширення свідомості“, у якому перехожим пропонувалось зайти до фургону та за кілька хвилин продивитись відео зі знаковими роботами ХХ століття, які змінювали одна одну з шаленою швидкістю.   Дія відео „Бартер“ (“http://prize.pinchukartcentre. org/ua/results/14952 – тут можна завантажити відео „Бартер““) групи SOSka (2007) відбувається у селі на Харківщині, де митці пропонують обміняти копії робіт відомих сучасних художників на щось цінне – наприклад, продукти харчування. Купивши щось, селяни розповідають,чому вони це зробили і де картина висітиме, показують, як вона виглядає у їхній оселі. Такий спосіб залучення сучасного мистецтва у власну картину світу, поза проблемним та інтелектуальним контекстом цього мистецтва, виглядає щиро та дуже людяно. Голос „простої людини“ пояснює, як іще критичні роботи можуть входити у щоденне життя – і не завжди цей спосіб „примітивний“. Показане у художній галереї це відео репрезентує інше соціальне середовище, балансуючи між спробами налагодити контакт і експлуатацією екзотичного сільського контексту. Робота групи SOSka зводить в одне питання вартості, естетики і праці як взаємопов’язані частини однієї суспільної проблеми. Безпосередній контакт із публікою через різноманітні „ринкові“ тактики слугує концептуалізації взаємозв’язку митця та глядачів, ролі мистецтва у тому українському суспільстві, яке зараз твориться (адже формування соціуму-нації – це вічно тривалий та принципово не завершуваний процес). І такий наполегливий пошук контакту, у незвичному та винахідливому форматі демонструє зацікавленість українських художників у своїй публіці, і, в деяких випадках, – свідому громадянську позицію. Однак чи відповість їм суспільство взаємністю?

Український журнал