Ukraiński Żurnal - 6/2009

Рецензії та анотації

(Скачати весь номер: 6/2009 [PDF, 1.8 Mb])

Біль „сиріт“ Діти емігрантів про себе.

Сповіді. Думки. Судження…Біль.

Львів, 2008, 2009.

 

    У цій двотомній збірці, виданій Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою Львівської політехніки, основним є останнє слово. Всепроникаючий, часом моторошний біль пронизує твори цих невеликих збірок, а твори ці – щира сповідь дітей українських заробітчан про своє вимушене самотнє дорослішання за відсутності материнської ласки та батьківської сили, бо батьки змушені заробляти своїм родинам на хліб на чужині. Згадані твори різних жанрів (новела, казка, вірш, п’єса, інтерв’ю, коломийка, малюнок) були надіслані на Міжнародний конкурс української творчої молоді „Діти емігрантів про себе“.   Збірка піднімає проблему „соціального сирітства“ – явища, на жаль, добре відомого в Карпатах (тут на заробітки їздили і за Австрії, і за СРСР), однак такого, що саме в новітній історії України стало загрозою моральному здоров’ю всієї нації. Потребують уваги і „національні сироти“ – діти, що виїхали за кордон разом із батьками… Всього ці збірки містять твори 157 учасників конкурсу. Ось що пишуть ці діти: „Ти назавжди лишила все яскраве і чисте на моїй Україні“ (про бабусю; Олександр Аксьонов з Росії); „Мамо моя, не від’їжджай!.. не залишай ніколи мене“ (Світлана Гомечко з Закарпаття); „Мамо… Ще й зараз мені пахнуть ті квіти, які ти садила“ (Ірина Грицюк з Івано-Франківська); „…а чи моя мама у далекому краї слухає спів птахів? Може і так, але та пісня вже зовсім не така, як у рідному краї“ (Дмитро Добродій з Хмельниччини); „Що мені, як чужих дітей ти / За гіркий доглядаєш гріш, / Боже рідний, у синім небі, / Чим, скажи, я їх гірш?!“ (про матір; Ольга Додик з Тернопілля).

    Цікаво, що діти ці не обізлилися на Україну, що не дала змоги їх батькам працювати вдома; навпаки, – в більшості творів – надія, що, як і в родині, в Україні теж усе буде добре. А поки… „Україна – це все, що є, що може бути, це все найкраще, найрідніше, найчудовіше і… найнещасніше!“ (Катерина Реброва, Рівне). 

 

Володимир Пукіш, Анапа  

 

 

Щастя і праця Олега Коцарева

Олег Коцарев. Мій перший ніж,

Київ, Факт, 2009, 184 с. 

   „Перший ніж“ Олега Коцарева виявився його третьою поетичною збіркою. „Статистика знає це“, як і те, що до книги потрапило сто чотири вірші – як нові (їх більшість), так і публіковані раніше, або ж ті, які з різних причин не увійшли до книги „Цілодобово!“. Тобто „Мій перший ніж“ – такий собі своєрідний проміжний підсумок коцаревських писань – із акцентом на останньому періоді творчості.   Така „підсумковість“ робить цю збірку іще цікавішою в контексті сучасного літературного процесу. Я навіть не збираюся висувати якісь сумнівні й провокативні твердження на кшталт „якщо ви іще сумніваєтесь в самобутності поетів-двотисячників – прочитайте нову збірку Коцарева і зробіть відповідні висновки“, хоча міг би. Так, я певен, що глибоко обґрунтований оптимізм цієї збірки, що пронизує її від рівня образності до рівня тематики – це те, що вирізняє коцаревську (і не лише його) поезію на тлі дотеперішньої сучасної української, що металась від печально-серйозного до іронічного і надто іронічного (що особливо яскраво видно з творчості вісімдесятників). Але це все випливає при зіставленні, порівнянні – нехай цим займаються вдумливі літературознавці, лише намалюю цим малесенький хрестик на руці майбутньої науки (як це робив у дитинстві) – для пам’яті.

   Тепер можна і про поезію. Нехай вибачать мені всі за таку кулінарну метафору, але я уже давно переконався, що вірші Коцарева у своїй масі – схожі на майстерно приготований суп. Тут є свої інгредієнти: побутовізм, несподівана образність, що часто межує із абсурдистською, іронія, трохи ностальгії (один з центральних їїобразів – „диско 80-х“), тонка лірика і то гостра, то ніжна радість. Але всі ці часто суперечливі поокремо детальки складаються між собою – і їм не мулько разом у поезії Коцарева, а навіть дуже зручно. Вони допомагають одне одному працювати і бути щасливими. Сюрреалізм і побутова тематика міцно зжилися на сторінках цієї збірки. Соціальні мотиви (від раціоналістично-абсурдистського вірша „Вступ до інфляції“ до хуліганської поеми „Соціальне харчування“, яка завершується таким безапеляційним висновком щодо переваг соцхарчу: „ти, сука, поїв дешевше! // (…) ти, сука, зекономив!“), і замасковані під них ідеалістичні переконання автора – або авторський блеф, що теж по-своєму цікаво – („в під’їзді озброєна жінка // прибиває у ліфті табличку: // “людину треба нещадно використовувати // й людині треба нещадно допомагати!”“) перемежовуються хоч і несподіваними, проте гармонійними переходами у легку і глибоку лірику („Мов тепле морозиво // Нерозтале – // Цілувати язичок коханої“).

   „Мій перший ніж“ – книга населена, вона має більше фактурних, виписаних героїв, аніж деякі хороші романи. Це герої снів, фантазій або й реальності: Коцарев їх знайомить між собою, вони мандрують збіркою, як йому заманеться, і якщо в одному вірші „алкаш середнього віку“ Іван Тарновський „вівчарку свою обнімав // І казав „Ех, ляпуха!“, то в іншому він (а чому б і не він?) каже комусь „Кооооооооооля!// Не гониииииии! // Не ригааааааай!“, а ще в іншому (чому б – знову ж – не він?) в ролі „одного алкаша“ „лізе через спину другого і б’є третього“. І всі ці пристрасті викликають радше усмішку, аніж сум, і чомусь здається, що у кожного алкаша є своя вівчарка-ляпуха.

    Більш відомі герої книги Коцарева так само виявляються втягнутими у звивистий і переплетений образний ряд його поетики. Раїса Троянкер – „ночами вигадує вірші, // Схожі на вікна, що красиво розбились посеред площі“, а Віктор Петров „кохав дружину іншого поета, Миколи Зерова // і (…) вони з нею вдвох збирали цукерки, // які розсипались по підлозі, // поки Микола Зеров ходив десь Києвом…“. А Олегові друзі та близькі люди і взагалі нахабно оселяються мало не в кожному другому його вірші.

   „Мій перший ніж“ так і хочеться назвати „подорожньою книгою“, „книгою-мандрівкою“, адже до звичного поетичного форпосту Коцарева – Харкова – тут додаються міста і дороги, які його надихали. Передовсім це – Житомир, який раз-по-раз вигулькує з того чи іншого тексту. Це – і „Велика Ялта“, і „Велика Яремча“і, звісно ж, ціла „Велика Румунія“. А з доріг неодмінно потрібно згадати „Трасу Е-40, відтинок Чугуїв–Хрестище“.

   Чи не найпоетичніша коцаревська здатність – помічати – з новими приємними подробицями розкрилась у збірці „Мій перший ніж“, породжуючи завжди неповторні метафори: „Із її високого дому // Наші вікна здавалися лігвом звірів, // А з нашого дому маленького // Її вікна були // Продовженням мертвих заводів“, „в небі, замість місяця // з’явивсяя грандіозний голубий метелик“. А інша цікава коцаревська здатність – фантазувати і конструювати – прийшлася в нагоді при створенні хорошого розділу книги „Тексти і візії“, в якому важливо не лише читати, але і – бачити, роздивлятися і вловлювати різноманітні переливи форми і змісту.

   А якщо говорити про це все дуже коротко – то нова збірка Олега Коцерева, так само, як і попередні, рекомендується всім, всюди і завжди – бо насправді доброї поезії забагато не буває, забагато буває хіба того, з чого Коцарев її робить, але то – вже інша, зовсім-зовсім інша історія. 

 

 

Богдан-Олег Горобчук, Київ  

 

 

Два гігабайти Іздрика

Юрко Іздрик. Флешка-2GB, Київ,Грані-Т, 2009, 248 с.

    Популярний український письменник із Калуша Юрко Іздрик вже давно не тішить читачів свіжими романами чи повістями. Цього року в нього вийшло аж дві книжки, одна з яких („Іздрик 3 в 1“) збирає докупи прозову трилогію, написану в 90-х,а інша (власне „Флешка-2Gb“) репрезентує доробок автора в „малих“ формах: есеї, оповідання, авторські колонки тощо, що побачили світ в різні часи та за різних обставин.

  Скажімо, зібрані в першому розділі недавні тексти мають бути знайомі читачам „Українського журналу“; есей „Любов“ з’являвся у збірці текстів про любов, а есей „Свобода дада“ – у збірці текстів про свободу; майже повністю перекочувала на новий, більший за обсягом „носій“, „інформація“ зі старої „Флешки“ півторарічної давнини; і так далі. 

   „Флешка 2-Gb“ – компіляція доволі відмінних між собою текстів (у всіх сенсах), і якийсь об’єднавчий авторський задум в цьому різноманітті відразу не простежується. Тож дуже важко вести мову про збірку „в цілому“; виділити можна хіба окремі тематичні розділи, серед яких найцікавішими видаються два: „Крапки над Я“ та „Поет і йог…“

   У першому з них Іздрик поєднує традиційну проблему пошуків свого „Я“ із всіляко обіграними темами „точок“: точка зору, точка відліку, crack point тощо. Тема більш ніж плідна, адже кожен так чи інакше мусить стати на певну позицію, зайняти конкретне місце в існуванні; кожному доводиться маркувати час і простір, розмежовувати і розподіляти їх уявними точками чи принаймні крапками з комою. Персонажі Іздрика часто опиняються перед тією ж дилемою, а в цих есеях

письменник пробує розібратися з нею шляхом міркувань – дотепних і розбавлених кумедними історіями. 

   Лейтмотивом текстів є принципова неможливість знайти ті чи інші точки („У мене нема точки зору“; „точка [відліку] знайдеться десь серед розділових знаків цього тексту“; „ніякої точки опори не існує“). Скарабей самотужки рухає і формує своє Йа так, як йому заманеться – цей запозичений у Пєлєвіна образ неабияк імпонує Іздрику. В манері Геракліта він декларує невпинний рух, що подеколи переростає в політ – навіть якщо це політ через вікно маршрутки, яка в’їхала у стовп. Від романтичного пафосу автора рятує тільки постійна (само)іронія. Зате на думку весь час спадає „постмодерний“, давно перетворений на банальність, релятивізм стосовно усього сталого і непорушного, але й він, здається, досить чужий Іздрикові. Попри всі філософування, відповідники яким можна відшукати де завгодно, це перш за все література майстерного прозаїка. Вкотре переконуєшся у його вмінні гратися з мовою, вигадувати нестандартні сюжети, вплітати геометрію у філософію та водночас стібатися з навколишнього соціуму. Що так само властиве й решті текстів збірки.

    „Поет і йог…“ – це чотири есеї про буття-поетом у наших умовах. Про йогів жодного слова, це лише скорочення від займенника „його“. Його – поета – шлях до поезії, перехід до прози, спосіб життя та спосіб помирання – становлять основні теми есеїв. Здебільшого йдеться про поетів реальних. Так Іздрик розповідає і власну історію про те, як він, інженер із Калуша, став поетом, але прочитав Андруховича і передумав. Спільною для інших есеїв розділу є тема відносин поета із потойбічними силами або тим, що за них видається. Автор із неприхованим сарказмом сміється над міфом про поета і його Смерть, вигадуючи прекрасний спосіб поетового „піару“ за її рахунок. Кумедно показано неназваного, але вгадуваного поета-відлюдника Л., „гуру“ і „просвітленого“, чиї загадкові мантри здаються більш схожими на алкогольну маячню. Тільки про потойбічні мандри в романах Андруховича Іздрик відгукується без тіні стьобу і „деміфологізації“, а зі щирим захопленням і майже романтичними рядками про подорожі героїв у Пекло, що цілком узгоджується із романтикою власне Патріархових творів.

   Що іще є у новій „Флешці“? Безкінечні ігри зі словами та поняттями, блукання розгублених у часі й просторі персонажів, спроба поділу всіх людей на психопатів та невротиків, спроба будувати геометричні фігури із мапи Івано-Франківська, нарікання на неякісні готелі, зачудування вигадливими алкоголіками, історична географія рідного міста, а також гра, стьоб, містифікації та ампліфікації.

   Словом, є що почитати, а заодно можна й подивитись на невеликі кольорові ілюстрації автора. Книжка вийшла не в звичній „Лілеї-НВ“, а в „Гранях-Т“, і, можливо, тому це видання ззовні позитивно відрізняється від попередника: тверда обкладинка, якісний папір… Ну і, головне, тексти. Різні – часом майже філософські, подеколи цілком художні, інколи геть експериментальні – і всі вони дають змогу вповні відчути світобачення нестандартного і майстерного письменника. 

 

 

Ігор Самохін, Київ