Ukraiński Żurnal - 6/2009

ХІП ХОП

   Текст: Юрко Іздрик

   В принципі, вже час звістувати, піплу мізки парити, хоча, звісно, ну його в баню.

   В принципі, це місія віщого коня, але кінь зіржавів – карусельне опудало, викрадене румунськими циганами. Попіл, попіл...

   Я і сам заіржав би, не так народ випередити, як попередити паніку: мобілізація – стоматологія механізму опору.

   Механізм опирається техогляду. В коробці – вата, в міксері – вата, трансмісія – ватяна, і магнето не видасть більшедесятка ват.

   Ну, нехай не всіх, ну, бодай дружбачків-братчиків урятувати та з десяток сестер розбудити.

   Обійняти, підняти, дати раду і звіт попервах, а потім – вістувати, згорнути банк, порадіти, накурити, далі – пересортувати, стартувати і линяти нах.

   У мене ж там уже все давно готово: катакомби, бомби,запаси води, іприту... цілий підпільний обком з агітацією. Всетам у мене є, навіть „мене, текел, фарес“ усіма мовами світу. Хоча переважно на івриті.

   Але ситуація гнила, як не крути: ні коня, ні Олега, ні сане-підемстанції.

   І зерно Юрія проростає з протилежного боку гори трилистником якогось Євстахія: я не в шоці, я просто в áхуї.

   Ні коня, ні ікони... ну, це таке; згодиться дзеркало і яка-небудь дощечка вербовая: осідлав і –гайда до раю.

   Суха сакури гілка, недопите саке – все, що залишилося від попереднього самурая.

   Скачу на дощечці, іржу галябардою, до дзеркала молюся. Коротше, тренуюся.

   Десь у мене повинна була бути чи то астролябія, чи то алебарда.Та й військовий квиток десь валявся (це така книжечка відривних бонусів).

   Відірватися би по-чорному, підірвати б усіх, навіть тих, кому по барабану. Але місіонерів зазвичай душить не жаба, а сміх. Ну, бо смішно, коли ти на дощечці мостишся, а жабадесь там – у тумані.

   Наводити мости, підривати колії – це якась партизанщина, шняга, не місія.

   Врятувати нехай одну, але витягти з води, на ноги поставити, признатися: „I Miss You“.

   Вона так любить життя – через це на неї так любо дивитися.

   Вона вміє говорити (таке трапляється) і вміє слухати (протаке навіть не мріється).

   Вона знає ціну словам, вона сама їх складає, майструє – не лише баби базарні базар фільтрують, не лише у фільтраційних таборах проростають Євстахії з Юріїв.

   Ну, але що? – мої лінзи-приціли збито, мої фільтри-легенігеть просмолені, і карусельний кінь не б‘є іржавим копитом, і Олег знову на якихось голландських гастролях. А вона – як вона: найкраща з усіх можливих модель для майстрів старої дати. Тих майстрів уже нема, та скульптури її тіла вимальовує кожна ніч, кожен день і навіть промінь рентген-апарата.

   Немає в мене її фото. Лише флюорографія та енцефалограма. І аналіз крові на простирадлі. Простирадло піде на хоругви, решта – в архіви постраждалих.

   Прости мені, сестро, просто і радо. Адже ми, на щастя, не друзі й, на жаль, не коханці (бо яке там кохання з флюорограмою, бо яка там дружба під стронцієм, сонце, – піврозпад короткий, практично немає шансів).

   Але вона так любить жити, попри всі алергії, анемії, нежить. Щоденники її віз, декларації митні колекціонують інженери генні. Я розумію цих колекціонерів. Цю нечисть, цих майбутніх геніїв.

   Вона теж геніальна – не боїться виступати в цирку. Хоча який це вже цирк, коли під відкритим небом... коли на межі чотирьох чи п‘яти державних утворень...

   Вона жонглює печінками, нирками, балансує в зонах duty free і в якихось інших, стрьомних зонах. А якщо й зривається, то летить угору, ну, туди, під купол, де небеса акробатів. І звідти її слова відфільтровані падають іноді дощем, іноді пухом, іноді інтернаціональним матом.

   Інтернаціонал савани – її звіринець. Вона оперує інстинктами, тваринними снами, нервами. Найчастіше за нею гребуть павіани. Хоча трапляються і зебри, і зубри, і навіть тигри з левами.

   Вона любить майже усіх чоловіків, бо й вони її люблять майже без винятку. А от з жінками не склалося – у жінок свої розклади, не врубаєшся, хто винен, хто не винен тут.

   Вона б їх усіх подружила.

   В сенсі – всіх цих чоловіків з їхніми жінками.

   Але це хіба треба бути багато-жильною, принаймні життя зо дване завадило б.

   А вона так любить жити своїм першим, своїм останнім, своїмодним. Одним днем, однією темою. Хоча для певності – від себе скажу – було б незле, щоб ця любов була хоч трохи взаємною. Бо виходить так: вона любить життя, а її подруги, наприклад, вважають її життя пересраним борщем. Ну, подружки гальмують. У них що нероман, то відкат. А в неї все на купу: обломи, облоги і песйого знає, що ще.

   Коротше, нікого я так не врятую. Тим більше – плеврит,і часу замало дано. Але кажу собі: „Євстахію, себто, Юрію,герою недобитий, ну хоч раз, хоч спробуй, поворуши задом, інакше на хрін ті катакомби і словникові запаси івриту. Бо вона так любить любити, бути веселою і молодою, тож розкрути задля неї бодай каруселю, або розкрути когосьна куриво і поділися самокруткою чи... хоча б водою. Ну, бо справді – пофік ті підземелля, рухи опору, пори ока, їдиш, чито пак іврит, уся ця морока...

   То ти йдеш, чи не йдеш?

   Їдеш? Не їдеш?

   Тут уже сам вирішуй, коли і де.

   Вирішуй, що важливіше: її алергія, чи твій плеврит.

   Кого із вас тупо задуха задушить.

   Бо якщо навіть іржавий кінь злітає з копит, то піднятись з копит тобі – це ж за щастя, за милу душу.

   А іржати не конче.

   Іржати не мусиш“.