Ukraiński Żurnal - 1/2009

Слов’янська політика без романтичних елементів

(Скачати весь номер: 1/2009 [PDF, 2.3 Mb])

   Текст:  Давід Свобода, Прага

 

   Тим часом падіння симпатій до української еміграції у центрі проявилось у відчутному зменшені державної допомоги. У 1925 році були обмежені щедрі стипендії для українських студентів, що мали польські паспорти, із попередженням, що стипендії будуть виплачуватися лише до кінця академічного 1925/26 року. Український громадський комітет у Чехословацькій Республіці, уповноважений допомагати емігрантам у цивільно-правовій сфері та розподіляти державну допомогу, зазнав ще більшої втрати: у серпні 1925 року міністерство закордонних справ повідомило спілку про те, що на підставі наказу уряду про обмеження та ліквідацію допоміжних заходів росіянам та українцям подальша допомога комітету надаватися не буде, „оскільки вважає цілі його діяльності досягнутими, а подальше його існування зайвим“; у іншому листі міністерство сповістило, що вважає діяльність комітету завершеною, і що все рухоме майно має бути передано Українському соціологічному інституту в Празі.

   Яскравим прикладом є свідчення О. Шульгина, який у якості міністра закордонних справ паризької УНР попросив у жовтні 1926 року аудієнцію у Масарика, але з дипломатичних причин був прийнятий лише керівником канцелярії президента Пршеміслом Шамалом: „Я хотів почути думку пана президента стосовно тіснішої співпраці тутешніх чехословацьких кіл з нами. Відчуваємо – при всіх можливих контактах та попри те, що уряд і окремі особи нам усіляко йдуть назустріч і нас підтримують – все ж таки якийсь холод і, можливо, непорозуміння, особливо у порівнянні з тим, як ставляться до росіян“. Шамал відповів ухильно: „Я звернув його увагу (...), що мабуть є часткова провина і українських студентів та професорів, які, незважаючи на те, що довгі роки тут живуть, майже не говорять чеською. Правдою є, що це перешкода більш-менш механічна, але перешкода, яка можливо означає більше ніж ми думаємо“.

 

Малоруський плуг

   Там, де у світлі статистики і пересічні очі помітили падіння симпатій, праві сили не переставали вбачати „масонський вплив політики Граду“, який за наші гроші гострить клинки, „що встромлюються у цілісність Росії“. „Не є таємницею, що з державних коштів – з “руських акцій” підтримуються не лише росіяни, але значна частина цієї дотації прямує до їхніх противників: українських сепаратистів з Галичини та Малоросії. Загальновідомим є факт, що організаційний центр та диригенти цього антислов’янського руху знаходяться в Берліні (...) і було би зрозумілішим, якби вони утримувались виключно звідти“.

    1926 рік приніс виразне протистояння між двома чільними представниками чехо словацької політичної сцени – Бенешом та Крамаржом. Перший опублікував у журналі „Slovanský přehled“ серію „Проблеми слов’янської політики“, де зводив порахунки зі старими слов’янофільськими концепціями та новослов’янським рухом. Вимагаючи проведення реальної слов’янської політики без романтичних елементів, автор непрямо цілив у Крамаржа, який у ці місяці активно виступав проти дипломатичних зусиль міністра у напрямку визнання радянської Росії. Крамарж спочатку відповів у друку, а потім у своєму творі „На оборону слов’янської політики“, в назві котрого він парафразував статтю Бенеша. Лідер національних демократів дорікнув Масарикові та Бенешові невдячністю до Росії та безсердечним ставленням до російської еміграції, яку вважав носієм наступної російської державності. До своєї атаки він логічно долучив і українців, яких, на його думку, чехословацька політика буквально плекала, чим ускладнювала наше ставлення доРосії. Чеське українство було в очах Крамаржа поганим прикладом для чесько-словацького зрівняння у правах; воно не поєднувалось з вимогою єдиного чехословацького народу, оскільки самі українці були проти російської єдності. В університеті, який ми для них створили (мався на увазі Український вільний університет), мовляв, проповідували ворожість до Росії, яка нам не простить, якщо через відокремлення України втратить Чорне море. Знову без будь-якого уточнення Крамарж послужився анекдотом про вигнання одного професора з вищої господарської школи (у м. Подєбради), який дозволив собі вжити термін „малоруський плуг“ замість „український“.

   Крамарж навіть прирівняв чехів до більшовиків, які українцям допомагали здійнятись на ноги (це була атака на т.зв. коренізацію, що відбувалась тоді в радянській Україні – тобто національне „повернення до коріння“). „Проте навіть не говорячи, що Росія ніколи не торкнулася б до Підкарпатської Русі, тоді як українці не вагалися б, щоб рекламувати її для себе“.

 

Однобічні царські уявлення

   Як і можна було очікувати, Крамарж зі своїм звинуваченням стикнувся у наукових колах з критикою. Визначний русист Ян Славік відзначив, що автор, який виходив з „однобічних царських уявлень“ про те, що Росія буде сильною тоді, коли буде єдиною, не зміг подолати переконання, що український рух є злочинним та штучним витвором кількох осіб. Заступився рецензент і за Масарика та Бенеша. У їхніх поглядах, на його думку, Крамарж шукав не об’єктивні міркування, а лише особисті мотиви.

   Парадоксально, що есе Крамаржа, хоч і написане під впливом особистих причин, дочекалось визнання від Микити Шаповала, який незадовго до своєї смерті сформулював свій погляд на уявне українофільство офіційної чехословацької політики. Крамаржа він оцінив принаймні за відвертість, тоді як стаття Бенеша його провокувала від самого початку. Шаповалу довелось спростувати вже перший пункт, згідно з яким всі слов’янські народи, за винятком лужицьких сербів, отримали після війни незалежність (між іншим, таким же недоглядом провинився і Масарику розмові з Карлом Чапеком для газети „Lidové noviny“). А що українці? – запитував Шаповал. Хоч і визнав, що Бенеш мав рацію у питанні панславізму і в тому, що про слов’янську політику говорив, як про політику революційну і демократичну, але невдовзі спіймав його на логічному протиріччі. Бенеш вважав необхідною умовою справжньої недавньої слов’янської політики скасування існуючих державних кордонів великих імперій, однак це вже виконала Велика війна. Шаповал дивувався, чому у питанні українців Бенеш від цієї вимоги відступив. Якщо він зараховував українців до теренів Росії з тим, що етнічна суть спору і відмінність українців від великорусів є ще неясна, не було приводу тоді вимагати для них автономію. Якби ж їм була надана автономія, то нічого не стояло б на перешкоді тому, щоб визнати українців окремим народом.