Ukraiński Żurnal - 1/2009

Московська адреса реаніматорів і покровителів русинства на Закарпатті

   Текст: Іван Гвать, Ряшів

   Наприкінці жовтня 2008 року засоби масової інформації України розповсюдили інформацію про те, що в Мукачеві відбувся Європейський конгрес проросійського „Товариства підкарпатських русинів“, на якому пролунала ультимативна вимога: до першого грудня 2008 Закарпатська облрада повинна надати національну автономію русинам Закарпаття в складі України, інакше вони готові проголосити власну державність.

   День 1 грудня пройшов на Закарпатті спокійно. На вулицях Ужгорода й інших міст області ніхто з політрусинів не вийшов на демонстрацію, домагаючись державності для „народу нізвідки“.

   Зрештою, 1 грудня 2008 р. в Україні згадували 17-ту річницю всенародного референдуму, на якому понад 90 % її громадян проголосували за державну незалежність. Тоді не пасло задніх й Закарпаття; за незалежну Україну проголосувало 92,6 % дорослого населення області. Ультимативні вимоги закарпатських „невдоволених тутешняків“ вкотре виявилися спалахом соломи. Однак, питання про витоки новітнього політичного русинства, його ініціаторів і покровителів є надалі актуальним.

   У цій статті я хочу звернути увагу читача на деякі, як мені здається, маловідомі широкій громадськості аспекти цього явища. При пильному погляді дедалі більше яскраво вимальовується картина московських ініціатив створення новітнього (політичного) русинства на Закарпатті і його постійної підтримки. Цей  сепаратистський рух русинів народився в часі, коли „союз нєрушимий“ розвалювався на очах. Кремлівська верхівка і партноменклатура в різних точках СРСР гарячково шукала способи зберегти свою керівну і спрямовуючу роль і цим самим врятувати себе. Саме тому було роздмухано вогнища конфліктів з кровопролиттям (Прибалтика, Придністров’я, Нагірний Карабах тощо). На Закарпатті для такого сценарію не було сприятливого ґрунту. Комуністам область служила вітриною мирного співжиття різних національностей, начебто доказом правильності їхньої ідеології і політики. А коли розвал радянської імперії став невідворотним, професійні комуно-інтернаціоналісти, злякавшись вибуху прагнення народів СРСР бути господарем у своїй хаті, плюнули на гасло про „дружбу народів“. Закарпаття також треба було перетворити на зону нестабільності. Хутенько зорганізували жменьку русинських сепаратистів з місцевих, котрі бачили в цьому можливість реалізувати свої хворобливі амбіції. Їх підтримали деякі закарпатці, що трудилися на партійних посадах у Москві.

Забута дружба народів

   9 лютого 1990 р. закарпатські комуністи звільнили Г. Бандровського з посади першого секретаря обкому КПУ. Його місце зайняв М. Волощук, котрий, частіше ніж до Києва, літав радитися до Москви і після повернення до Ужгорода обнародував нові ідеї. Через тиждень після його призначення в Ужгороді організувалося „Общество карпатских русинов“ і 21 лютого того ж року товариство вже було за-реєстровано. Нагадаймо, що обласній організації Народного Руху комуністи в реєстрації відмовляли півроку. Новостворене „Общество“ з першого дня почало кричати про насильницьку українізацію закарпатських русинів і виступало проти „галицького екстремізму“, читай – проти національно-патріотичної діяльності демократичних громадських об’єднань.   Виникає запитання, чому комуністи Закарпаття швиденько забули про інтернаціоналізм, дружбу народів і зробили ставку на політичне русинство? Може, цю ідею підкинув їм заокеанський „спеціаліст у галузі творення нових народів“ П. Магочі, про якого пишуть, що мав гарні стосунки з КДБ? Питання залишається відкритим, проте аж ніяк не риторичним, зокрема після публікацій Ю. Балеги щодо співпраці канадського професора з органами КДБ.

Картка Errata

   Загальновідомо, що в тексті договорів Київської Русі з Візантією (з греками) з першої половини Х століття кільканадцять разів згадується слово „русин“ як житель Київської Русі. Але російські науковці часів СРСР цей факт нібито не помічали. Ось, що розповідає академік НАНУ Ярослав Ісаєвич в одній зі своїх статей.

   У 1950 р. московські вчені здійснили черговий переклад історичної пам’ятки „Повісті временних літ“. Слова „положити ряд межю Русью и Грекы“ (тобто між Руссю і Грецією) перекладено „установить договор между греками и русскими“. У тексті перекладу слово „русин“ послідовно замінено словом „русский“. Згаданий переклад став обов’язковим і за цим стежили дуже суворо. Так було за Сталіна, але так тривало і за часів Брежнєва. В 1972 р. український вчений Я. Ісаєвич у своїй статті для наукового збірника, котрий готували до друку у Москві, вжив слово „русини“ стосовно населення Київської Русі. Редактори видання АН СРСР спершу не звернули на це увагу, але перед випуском збірника у світ до всіх примірників було вкладено картку Errata: „надруковано „русины“. Має бути „русские“.

„Отець – русин, мама – грек, а я – русский человєк“

   Отже, до розвалу СРСР провідні російські історики і мовознавці цілеспрямовано уникали застосовувати поняття „русин“, „русини“ навіть у перекладах з давньоруських текстів. А наприкінці ХХ ст. сталося чудо. В листопаді 1990 року заступник директора Інституту Етнографії АН СРСР С. В. Чешко безцеремонно заявив: „Теоретично можна вважати, що русини – поняття одного порядку з росіянами, українцями і білорусами, а не частина будь-котрого з цих етносів“. Московських учених просвітило? Та ні, вийшов конфуз. Кілька років по тому випущено у світ енциклопедичний довідник „Народы России“ (Москва, 1994) під редакцією В. А. Тішкова, в якому про русинів написано, що вони, всупереч відірваності від Росії і всупереч українізації, „зберегли російську етнічну самосвідомість, російську мову“ (русское самосознание, русский язык). От і знай, чи русини справді „четвертий східнослов’янський народ“, чи вони просто „росіяни“, чи, може „отець – русин, мама – грек, а я – русский человєк“. Ось як наука в Росії служила сталіністам і брежнєвістам, і як після розвалу СРСР служить путіністам. Це плач за імперією. А як тут обійтися без України? Русинський сепаратизм на Закарпатті можна чудово використати. Свідчить про це, зокрема, злива статейв російській пресі протягом останніх років. Ось приклад. „Литературная газета“ у червні 1992 р. розмірковувала так: якщо Київ дав Криму статус автономної республіки, то на такий же статус ще з більшим правом може претендувати й Закарпаття. В той сам час „Московские ведомости“ інформували своїх читачів, що колишню Подкарпатську Русь перейменовано на Карпатську Україну „незаконно“. Біль з приводу розвалу імперії перекочував навіть у поезію. Московський поет А. Марков 1992 р. опублікував вірша із закликом:„От возбуджденного Востока, От Закарпатья до Кремля Объединись в союз высокий Разноплеменная земля“.

   Свій голос на захист новоявлених русинів підняв і О. Солженіцин. Це було 1990 року в есеї „Як нам облаштувати Росію“. В’язень сталінських концтаборів в унісон із закарпатськи ми комуністами почав лаяти галичан за спокусу відлучити „карпатороссов от русской речи“ та ще й за те, що галичани, будучи під Австрією, „зіпсували українську народну мову, нашпигували її німецькими й польськими словами“. (Цікаво, хто ж засмітив російську мову словами, наприклад, німецького походження „бутерброд“, „шлагбаум“, „галстук“ тощо, не кажучи вже про слова французького походження. Може, це також були галицькі „бандери“?). Згадав лауреат Нобелівської премії „о русинах Закарпатья с их стойкими русскими корнями“ також у книзі „Россия в обвале“ (1998) і бідкався, що росіяни про них уже забули.

   Виникає запитання, звідки Солженіцин перейнявся любов’ю до карпаторосів? Виявляється – в сталінських концтаборах. Трохи світла на це проливає колишній український репресований Петро Лаврів у київському часописі Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих „Зона“. Автор спогадів пише про своє поневіряння в карагандинському висілку Федорівці, де перебував також онук української бабусі, Саша Солженіцин, який, пише Лаврів, ніколи не визнавав права українського народу на свою державність та й взагалі не признавав окремішності українського народу і його мови. „Про карпаторосів він довідався від яничарів-мадяронів, засуджених за співпрацю з угорськими окупантами на Закарпатті. Звідтіль у концтаборах сиділи й карпатські січовики, які 1939–44 рр. скуштували угорських тюрем. Великоросові були рідніші карпатороси. Українських повстанців у таборах він сторонився“. Ось від кого Солженіцин черпав інфор-мацію про „карпаторосів з тривким російським корінням“.

Закарпатські сепаратисти

   На підтримку русинського сепаратизму на Закарпатті в другій половині 2008 р. у двох спеціальних передачах виступив російський телеканал ОРТ. Нещодавно „Радіо Свобода“ (29.11.2008), посилаючись на угорську газету „Модьор Гірлап“, сповістило про московського політолога В’ячеслава Ніконова, який опікується політичним русинством на Закарпатті. Він керує фондом „Русский мир“, що є одним із  підрозділів служби зовнішньої розвідки РФ. Цей фонд фінансує діяльність русинських сепаратистів на Закарпатті.

   На сайті vlasti.net оприлюднено текст листа, що його 19 жовтня 2008 р. надіслав В. А. Ніконов керівнику „Сойму підкарпатських русинів“ – священику православної церкви МП о. Д. Сидору. Автор листа повідомляє лідера закарпатських сепаратистів про переказ йому 970 тис. російських рублів (36 540$) для „підтримки і розвитку русинських і російських недільних шкіл Закарпаття“. Газета „Модьор Гірлап“ також нагадує, що В. Ніконов є сином високого рангу співробітника НКВД і онуком міністра закордонних справ СРСР В. Молотова, котрий від імені Сталіна 1939 року підписав горезвісний таємний договір про поділ сфери впливу в Східній Європіміж більшовицькою Москвою та гітлерівським Берліном. Безперечно, що московським політтехнологам не вдалося б на Закарпатті організувати сепаратистський рух новоявлених русинів, якби вони не мали підтримки серед вихідців із Закарпаття, котрі, як комноменклатура, працювали на відповідальних посадах у Москві та Києві. Одним із таких є нинішній шеф комуністів в Закарпатській області Іван Мигович. У Москві він дослужився до завідуючого сектором ідеологічного відділу ЦК КПРС. Написав кілька книжок пасквільного змісту.

   Улюбленою темою І. Миговича були т.зв. українські буржуазні націоналістита Греко-католицька церква на Західній Україні. Про його публікацію, видану у Москві 1985 року під назвою „Преступный альянс. О сою зе униатской церкви и украинского буржуазного национали ма“ варто навести, що книжку видано накладом сто тисяч (!) примірників. Українські січові стрільці – це „бандитсько-диверсійні загони“ часів громадянської війни (ст. 23). Ці „бандитські загони“ сформувала Центральна Рада в Києві „для боротьби з революційними робітниками і селянами“ (ст. 31).

Подарунки „державі-химері“

   „Енциклопедія Українознавства“, видана на Заході – „катехизис антикомунізму“, в ній „нема ні слова про таке як “дружба народів”“ (ст. 75). Про греко-католицьку церкву Мигович пише так, начебто це потвора, що працювала проти українського народу і, що зрозуміло, „проти дружби“ з російським народом. У численних своїх статтях і книжкових публікаціях І. Мигович демонструє патологічну ненависть до українських визвольних змагань у ХХ ст. та до Української греко-католицької церкви. Хочу звернути увагу на одну деталь з його публікації, яка певним чином пояснює його теперішню підтримку русинських сепаратистів: „В Галичині і в Закарпатті широкі маси українського населення тривалий час вважали себе “русинами”, негативно відносились до спроб правлячих кіл Австро-Угорщини штучно культивувати українофільство“ (ст.67). Мигович безсоромно обманює. Адже саме Австро-Угорщина всіма способами гальмувала спроби об’єднання русинів Закарпаття, Буковини і Галичини.

    В одній зі свої статей Мигович пояснює, що ніякого організованого голодомору в Україні на початку 30-х років не було, а зменшення темпів приросту населення України в ті часи було зумовлене міграційними процесами, „головним чином із заходу на схід“ Радянського Союзу, для „освоєння багатства Сибіру“ („Вітчизна“, 1986/7). Що тут відповісти професійному фальсифікатору фактів минулого? А насправді було так: сотні тисяч українських селян за часів сталінізму більшовицький режим примусив каторжним трудом цивілізувати російський неозорий Сибір. Тамі покояться кістки цих незлічимих жертв сталінських злочинів в Україні.

   Нині Москва намагається диктувати Києву, як „правильно“ ставитися до Голодомору 1932–33 рр., як оцінювати боротьбу ОУН–УПА і навіть, як писати про постать і вчинки гетьмана І. Мазепи. Чи має це відношення і до Закарпаття? Має. Торік у квітні в Бухаресті на саміті НАТО–Росія президент РФ Путін заявив, що Україна – це нібито держава-химера, що складається з подарованих територій – від Польщі, Чехословаччини, Румунії, а „найщедрішою“ на територіальні подарунки Україні, зрозуміло, була Росія. Оскільки розпад СРСР, як заявив той же Путінраніше, є найбільшою (для Кремля!) геополітичною катастрофою ХХ ст., то, роздаючи, наприклад, російські паспорти мешканцям Криму – громадянам України, Москва заохочує до таких і подібних дій також інших її сусідів. Для цього дуже добре надається саме Закарпаття. Невипадково політологи вважають, що з точки зорунестабільності й проявів сепаратизму Закарпаття нагадує Крим.   Політичне русинство на початку 90-х років було задумане як підґрунтя

сепаратизму на західних кордонах України з метою розхитувати її державницькі прагнення. А нині завдання цього руху – послаблювати Українську державність. Аж надто прозорою є в цьому роль Москви, яка і надалі робитиме все, щоб заважати Україні самоусвідомитися як європейській державі.