Ukraiński Żurnal - 1/2009

Власті комуністичної Польщі та лемківське питання

(Скачати весь номер: 1/2009 [PDF, 2.3 Mb])

   Текст: Ярослав Сирник, Вроцлав 

 

  

   В очах варшавських чиновників лемки до 1947 року були такими ж українцями, як усі інші переселенці акції „В“.

 

 

   Вагомість т.зв. „лемківського питання“ у повоєнній історії українців Польщі виникла в першу чергу з того, що після проведених депортацій на схід (1944–1946) та акції „Вісла“ (1947), серед залишків українського населення Польщі саме уродженці Лемківщини почали становити дуже помітну 15–20 % групу. Це явно контрастувало з ситуацією і значенням т.зв. „лемківського питання“ з часів ІІ Речі Посполитої. Оскільки до 1939-го тиск польських властей на відрив лемків від українства можна прирівняти до інших дій „санації“, що проводилися на стику польського і українського етносу (наприклад, на Холмщині) з метою насильної полонізації цих земель, вони все ж не загрожували буттю українства як такого. Зовсім інакше після 1944–1947 рр., в умовах розпорошення українців по всій Польщі, кожна спроба антагонізувати „лемківське“ „українському“ була для цього ж українського буття в Польщі вкрай небезпечна.

   Слід пригадати, що спочатку існування комуністичного режиму в Польщі „лемківське питання“ планувалося розв’язати в рамках вирішення долі всіх українців. Більшість мешканців Лемківщини була переселена до УРСР. У ході підготовки до акції „Вісла“ було створено документ, у якому прямо писалося, що „евакуації підлягають усі відміни української національності, включно з лемками“. Образно кажучи, оцих близько 35 тисяч лемків, які в 1947-му залишилися у кордонах Польщі, було перевезено на захід цими ж самими вагонами, як усіх інших переселенцівз акції „В“. Відомі випадки ув’язнення лемків у таборі Явожно. Нічим не відрізнялася їхня доля, а фактично злидні, які довелося терпіти на нових місцях поселення.

   Проте цей перший повоєнний етап у розробці комуністичними властями Польщі лемківського питання закінчися досить швидко. На відміну від наступних він характеризувався однозначністю. Отже, в цей період лемки були в очах варшавських чиновників такими ж самими українцями, як усі інші  переселенці „В“. Від завершення акції  „Вісла“ „лемківське питання“ стає, хоч із різною інтенсивністю, елементом розіграшу, метою якого є полонізація українців Польщі. До речі, у офіційному обігу (згідно з документом Міністерства віднайдених земель від листопада 1947 р.) слова „українець“, „український“ не вживаються. Втім,  переселенців з Лемківщини реєструють у списках як „русинів“, „лемків“, бува і „поляків“. Трапляється і таке, що „лемками“ у цих же списках переселенців іменують колишніх жителів Холмщини.

 

 

Десять років небуття

   Роки 1947–1956 фіксують згодом, як „десять років небуття“ українців у Польщі. Звичайно, найбільший полонізаційний тиск відбувався між 1947 та 1952 рр. Саме тоді не існувало жодної школи, де б велося навчання українською мовою. Фактично скасовано структури Греко-католицької церкви. По всій країні органи безпеки (УБ) розшукували колишніх членів українського підпілля. На цьому тлі особливою і значущою мусить видатися прогалина, якою було надходження з-за „залізної завіси“ видань москвофільського товариства „Лемко-Союз“, у першу чергу часопису „Карпатська Русь“. Цей часопис ставив зокрема великий акцент на справі „незаслуженої кари“, яка зустріла лемків, буцімто непричетних до дій УПА, чи ширше – до української справи взагалі. Сотні переселенців з Лемківщини пробувало втілювати оцю своєрідну інструкцію в життя, посилаючи до різних органів влади заяви з проханням надати дозвіл повернутися в рідні гори, підкреслюючи при цьому свою лемківську тотожність.

 

 

Першим головою УСКТ був лемко

   Напередодні великого політичного перелому 1956-го значна група лемків вирішила проводити діяльність у рамках створених у 1955-му „культосвітніх комісій для української людності“, які згодом (у червні 1956-го) стали однією з основ Українського Суспільно-Культурного Товариства (УСКТ). Першим головою УСКТ став лемко з Туринського, що неподалік Сянока, – Степан Макух. В Управі  Товариства були також інші лемки, як наприклад, Василь Шост. Воєводські структури УСКТ у Зеленогірському та Вроцлавському воєводствах створилися практично також молодими лемківськими інтелігентами. Поставили вони собі одну ціль: Товариство має добиватися організованих поворотів на рідні землі. Влада не була готова в жоден спосіб сприйняти це: адже ви селення, а навіть пізніша зміна стратегії стосовно українців, яку започатковано у 1952-му (що призвело згодом до виникнення УСКТ), не знімали з денного порядку головної мети політики супроти українців: їхньої „стабілізації“ на Західних Землях, себто, по-іншому – полонізації.

   Оскільки на зламі 1956/1957 українці одностайно домагалися повернення, цю „небезпечну“ єдність слід було розбити. Удар був націлений на тих, хто найгучніше домагався повернень. З посту голови Товариства змушений був піти у червні 1957-го Макух. Упродовж 1957 та 1958 років розбито воєводські управи УСКТ у Зеленій Горі і Вроцлаві. Одночасно орган УСКТ „Наше слово“ почав підігрівати дещо вщухлий антагонізм між лемками та рештою української громади. Паралельно польський уряд провів переговори і навіть підписав угоду з підвладним „Лемко-Союзові“ Лемківським Допоміжним Комітетом. Здається, невипадково у 1958 р. до Польщі повертається з УРСР Михайло Донський, лемко з Цеклинської Волі, колишній працівник польського Міністерства Громадської Безпеки, а в 1946–1954рр. – учасник (як співпрацівник НКВС/ МВД/МГБ) розгрому українського підпілля в УРСР. Уже з 1959-го Донський стає на чолі створеного напередодні ІІ З’їзду УСКТ Правління Лемківської секції при УСКТ. Для делегатів З’їзду був це сигнал: попри проголошувану тезу про трактування лемків як українців влада була готова організаційно розділити УСКТ. Це не означало визнання лемків окремою національністю. Визнання не принесло б ніяких користей властям, а ще й змусило б визнати акцію „Вісла“ щодо лемків неправильною. Зрештою, таке рішення не було б у той час акцептоване Москвою. Втім, своєрідний шантаж „лемківським сепаратизмом“ надав владі прекрасний важіль впливу на УСКТ.

 

 

Автономний статус Лемківщини

   Хід подій, які відбувалися наприкінці шістдесятих, довів, що в лемківському питанні гравців більше. У 1967-му вони заново прокинулися в „Лемко-Союзі“. На 24 З’їзді організації, що відбувся в Йонкерсі (США), було створено документ до польського уряду з вимогою надати Лемківщині автономний статус. Цей документ спричинив пожвавлення операцій, ведених органами безпеки посеред лемківських активістів у Польщі з метою перетину зв’язків з „Лемко-Союзом“. Цього разу, окрім вроцлавської ланки УСКТ, удар відбився також на гуртках у Лемківщині, а також на ряшівській воєводській управі, яку очолював Донський. Внаслідок дій СБ у 1975-му Донський виїжджає до США, проте ніякої великої діяльності йому тут розгорнути не вдається. Тимчасом у Польщі кінця сімдесятих років ХХ ст. уже неприховано ведеться політика полонізації. В 1977-му адміністративним способом змінюються назви більше сотні місцевостей на південному сході країни. У Ліґниці в провокаційний спосіб відкликають з поста директора тутешнього ліцею з українською мовою навчання. Скорочується тираж „Українського календаря“.

 

 

„Лемківське питання“ –  знаряддя для боротьби

з „націоналістичними елементами“

   Від повної загибелі українцям вдається врятуватися лише завдяки політичним і суспільним перетворенням 1980–1981 рр.

    Зміни на верхівках тодішньої влади, особливо ж висунення на пост І секретаря Польської Об’єднаної Робітничої Партії (ПОРП) ген. Войцеха Ярузельського приносять спроби нового осмислення різних прошарків політики. Серед іншого – редефініюється й політика в українському питанні. У зовсім прямий спосіб оголошується потреба використання „лемківського питання“ як знаряддя для боротьби з „націоналістичними елементами“ серед українців Польщі (Інформація від 10 грудня 1982 р. – див. копію документу). Наново постає питання про створення окремого „лемківського“ товариства. Фактично, серед ініціаторів „Товариства Любителів Лемківської Культури“ знайшовся теж інформатор польської СБ, „таємний співробітник“ „Анджей“. Щоправда лемківського товариства якраз тоді не створено, проте приблизно із середини 80-х рр. справа виглядає вирішеною. В 1985-му Едвард Прус у експертизі, створеній для Воєводської адміністрації Ліґниці, прямо заявляв, що в польському „національному інтересі є відрив бойків і лемків від українців“.