УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 1/2009

На той час – словак

(Скачати весь номер: 1/2009 [PDF, 2.3 Mb])

   Текст: Юрій Маєрник, Братислава

 

   Російсько-радянський письменник Ілля Еренбург 1929 року опублікував у Берліні книгу своїх подорожніх нотаток – „Виза времени“. В ній він ділиться своїми враженнями й про Пряшівщину, яку відвідав роком раніше. В Росії навіть не здогадуються, пише автор, що існує „Пряшевская Русь“ під Бескидами, котра вперто захищає свої права на „русский язык“. „Селяни на запитання, ким себе почувають, відповідали: “мы русские”“, занотував Еренбург і додав, що між собою вони розмовляють сумішшю української, білоруської та російської мов з домішками мадяризмів і словакізмів. Письменник висловив захоплення дерев’яними церквами в русинських селах, які „невдовзі зігниють“, бо селяни вважають, що це „сором для села“, і треба будувати церкву з каміння.

 

 

   Не будемо прискіпливими до літератора за те, що він представив руських селян підгірських районів Східної Словаччини як „росіян“ і переконаний, що вони охоче б збудували церкву з каміння. Подорожні враження зазвичай суб’єктивні, а часом і поверхові. Наприкінці нарису Еренбург запитує, чи місцеві русини збережуть свою рідну мову, чи „словакам удасться те, що не вдалося німцям і мадярам“? Запитання

– начебто не з кінця 20-х років минулого століття, а з наших днів. Дійсно, чи вдасться словакам те, що через упертість русина, його прив’язаність до віри і звичаїв своїх предків не вдалося зробити мадярам до 1918 року?

 

 

Вчитися у гнобителів

    Перша світова війна поховала Австро-Угорщину. На її руїнах створено, між інших держав, і Чехословаччину, в складі якої опинилися русини. На приєднаних територіях під назвою Podkarpatská Rus празькі чиновники заснували школи, щоб ліквідувати неграмотність місцевого населення. В самому Ужгороді впродовж 1921–23 рр.  відкрито 7 чеських шкіл, але жодної української (русинської). Державною мовою оголошено чеську, водночас заборонялися навіть слова „українець“, „український народ“. Програма Міністерства освіти ЧСР на 1922 р. чітко вказувала на те, що запровадження української (чи російської) мови в школах не підтримувати – це справа не мовознавства, а політики. Натомість потрібно підтримувати місцеву говірку, бо таким чином не живитимуться відцентрові сили, і приєднання Закарпаття до Чехословацької держави міцнішатиме. Для празького уряду пріоритетом було не подолання неграмотності й підвищення соціально-економічного рівня населення наприєднаній території, а зміцнення статусу ЧСР як важливого геополітичного гравця в Карпатському регіоні.

   Тим часом долю русинів на Словаччині празький уряд залишив політикам „словацької провінції“ і чиновникам словакам на місцях. Вони, звісно, захищали своє та по-своєму бачили „загрозу цілісності й самобутності“ Словаччини. Наприклад, Свидницький окружний начальник Фабіян 1923 р. вищим керівникам рекомендував матеріально підтримувати греко-католицьких священиків і „розумним ставленням“ привернути їх на свій бік, „як це робив угорський уряд, а ми не сміємо бути менш спритними за нього. Роботу між населенням проводитимуть державні (значить, словацькі – Ю.М.) школи. Таким чином, через 30 років на Словаччині не буде русинського питання“. Словаки, як видно, вчилися і від колишніх своїх гнобителів – мадярів.

   Але не так сталось, як гадалося. Незважаючи на тиск, що його чинили політичні кола Словаччини в 30-ті роки і – зокрема під час Словацької держави – аж до 1945-го, русини не зникли, щоправда, їх стало менше.

    Після того, як у 1948-му кермо держави взяв „у свої руки“ робітничий клас, комуністична влада ЧСР начебто усвідомила, що в середовищі русинсько-української меншини потрібно визначитися з національною та мовною орієнтацією. Керуючись висновками вчених, русинів „перехрещено“ на українців. Рішення правильне, але все зроблено по-комуністичному – поспішно, адміністративними методами. Втім, паралельно з українізацією, розпочалася й нагінка на "українських буржуазних націоналістів“ на Словаччині.

 

 

Московський нафталін

    Є ще один до кінця не з’ясований епізод – спроба керівників певних радянських академічних установ у 1955–1956 рр. нав’язати вченим тодішньої Чехословаччини думку, що східні регіони їхньої країни заселяють не українці, а русини. Отже, планвідродити неорусинство як фактор дезінтеграції української нації, принаймні найзахіднішої її гілки, існував уже всередині 50-х років минулого століття. Самі радянські вчені на це не наважилися б, якби не було вказівок вищого парткерівництва чи „компетентних“ органів.

   Може цим пояснюється і той факт, що не минуло й місяця від створення в Ужгороді „Общества карпатских русинов“, як у Словаччині в березні 1990 р. засновано аналогічне товариство „Русинська оброда“, а в квітні – „Стоваришення лемків“ у Польщі? Виникає враження, що на початку 90-х років у Москві з нафталіну було витягнено вже існуючий старий план.

   Ліквідація Греко-католицької церкви (1950), колективізація, українізація – це були болючі удари по свідомості переважно сільського руського населення Східної Словаччини. Люди не збагнули, чого від них хоче новий режим. Додатково сприяли цьому й пропагандистські нашіптування: вас, русинів, можуть переселити „доРуска“. Домагайтеся для своїх дітей словацької школи, вона їх виведе в люди, в житті їм буде легше. Русини зрезигнували і почали керуватися логікою: живу на Словаччині, записуйте мене словаком.

   Було б, звісно, необ’єктивно і несправедливо все скидати на того чи іншого сусіда, на офіційну і приховану агітацію. Історія свідчить і про болюче явище запроданства т.зв. лідерів русинів Закарпаття–Пряшівщини, котрі орієнтувалися то на Будапешт, то на Петербург, згодом на Прагу. Вони так завзято (дехто з них і за грошові по-дачки) воювали з українською орієнтацією, що не помічали згубних процесів денаціоналізації.

 

 

„Меншинний синдром“

   Очевидно, що після 1948-го представникам русинів-українців Словаччини доводилось підкорятися братиславським чиновникам. Почалися роки партійного диктату і вказівок, як поводитись, як виховувати народ. Часи гусаківсько-біляківської нормалізації аж до „ніжної революції“ лише утвердили цю поведінку представників української (русинської) меншини.

   Політика Братислави в 90-ті після виникнення незалежної Словаччини характерна відсутністю концептуального підходу до питань національних меншин. Все залежало від того, які політичні сили опинилися при владі. У всіх проявлявся „меншинний синдром“, тобто підсвідоме почуття загрози інтере сам і самобутності Словаччини. Під час влади Чарноґурського посилилася підтримка русинського руху. Від цього християнські демократи обіцяли собі зміцнення католицизму на сході держави. Тривала і різнопланова увага словацьких політичних кіл до русинів-українців сприяла остаточному поділу досі однієї нацменшини на дві. Швидко, при допомозі Словацької Академії Наук, кодифіковано русинську літературну мову. Проте, переважна більшість русинів цією мовою не володіє, як раніше не володіла українською і розмовляє своєю сільською говіркою або переходить на мову більшості. В кільканадцятьох школах на сході Словаччини запроваджено, як необов’язковий предмет, навчання русинської мови.

 

 

„Наша шкура еластична“

   Від глибокої прірви, створеної поділом на українців і русинів, виграє третя сторона, котра дивиться на нацменшини, як на „необхідне зло“. Якщо вони воюють між собою, то самі прямують в небуття. Характерними для багатьох словацьких ЗМІ в останні роки були публікації в антиукраїнському дусі, де підкреслювалися негаразди соціально-економічних реалій в Україні, злочинність окремих громадян („українська мафія“) у Словаччині та – відвертий фаворитизм русинського руху.

   В такій атмосфері хіба й можливе, що студент-заочник зі Свидника, заповнюючи відповідну анкету, в графі національність записав: „на той час – словак“. Це треба розуміти так, що раніше він був іншим, а як зміняться обставини, він знову може стати іншим. А на даний час він є тим, „яким його хочуть мати“. Йдеться, отже, про низький стан національної свідомості. Ось міркування музиканта і працівника радіо в Кошицях, який часто їздить у відрядження в села і міста, де проживають русини: „Руська мова майже повністю виходить з ужитку. Не розмовляють нею не лише в школах, але соромляться її навіть у сім’ях. Якщо одружиться словак зі словачкою, в них народиться словак. Мадяр з мадяркою сплодять мадяра. Лиш у русина з русинкою чомусь народжується словак“. Соціолог скаже – це тренд. Під час останнього перепису населення Словаччини русинську національність обрали 24 201 осіб, українську – 10 814. Статистичні дані не є, однак, індикатором якості русинського та українського рухів. Чимало провідних русинських діячів ще до 1990-го вважали себе українцями, і не кожен з них перейшов до табору русинів з глибокого переконання. Така поведінка, як, зрештою і вороже ставлення русинських діячів до тих своїх співгромадян, котрі записалися українцями, нагадує рядки з вірша закарпатського сатирика Марка Бараболі „Продукція язиков“:

„Русин наш – кед так юж треба –

Ни вкраинець, ни москаль,

Он упал себі из неба;

Правда се есть исторична,

Нам соборности не треба!

Наша шкура еластична“.

 

   Нещодавно довелося прочитати оцінку, яку дав русинам „чистокровний словак“, нагадавши поширену й образливу характеристику русинів з боку місцевих співгромадян-словаків (шаришан) у минулому. Останні, коли хтось вважав їх, чи жартома, чи всерйоз русинами, заперечували словами: „Я – божевільний русин?! Та ж русини мають здоровий глузд лише до полудня. Коли вони одного разу ішли в ліс із драбиною, несучи її горизонтально, то забули про вирубку дерев і почали відрізувати частини цієї драбини. А коли дійшли до дерева, з якого хотіли вибрати гніздо яструба, з драбини їм залишилися лише два щаблі...“. Неприємно таке читати кожному, хто шанує своїх предків, котрі вважали чи вважають себе русинами,боролись і рятувалися від мадяризації та словакізації. Жалюгідним є те, що згаданий прояв ксенофобії надруковано в публікації під назвою „Греко-католицький русинський календар 2006“. Сподіваймося, що таких поглядів „чистокровного словака“ на русинів не поділяє керівництво „Русинської Оброди“ у Словаччині, що не тим шляхом вони прямують.

   Хочу завершити ці міркування думкою визначного словацького етнолога і професора Яна Ботіка. В своїй науковій праці на тему етнічної тотожності населення багатоетнічної Словаччини в підрозділі „Русини та українці“ автор нагадує: „Лише в спільних пошуках можливостей, як перейти від роздвоєння до об’єднання поглядів на ідентичність русинів та українців є ще сякий-такий шанс для того, щоб XX століття не залишилося в історії цих спільнот у Словаччині століттям останнім“.

 

 

Український журнал