Ukraiński Żurnal - 1/2009

Від ікон до постмодерних образів

   Текст: Владислав Ґрешлик. Пряшів

   Культурно-мистецьке життя українців Словаччини в рамках Австро-угорської монархії під кінець ХІХ – на початку ХХ ст. було зосереджене передусім навколо переважно проугорськи орієнтованої греко-католицької церкви. Національна невизначеність все ж таки впливової еліти призвела й до занепаду національних устремлінь селян, що тоді складали абсолютну більшість населення. Руський соловей Олександр Павлович (1819–1900) доспівав свою пісню і на гідних продовжувачів намагань будителів треба було ще почекати.

   Один час щезла з вжитку навіть кирилиця, то що ж тоді говорити про інші сфери життя. Тільки одиниці, хоч би на деякий час, звертали свої погляди на Схід, публікувалися у тих самих львівських українських виданнях, що й Іван Франко. Якби не розпад імперіїв 1918 р. й створення на її руїнах нових держав, то на руській вірі, руській церкві, руській культурі в Угорщині можна було б поставити великий хрест. Тільки з’ясувати, кому і де. І не обов’язково робити це на Верецькому перевалі.

   Волею сильніших русини-українці Словаччини опинилися в одній державі з русинами території, невдовзі названої Підкарпатською Руссю. Всестороння консолідація їхнього життя призвела й до відновлення й поступового пожвавлення контактів з цим донедавна безіменним куточком Європи. Перша Руська народно-культурна виставка в Пряшеві (1927 р.), що пройшла в палаці греко-католицького єпископства, об’єднала, крім інших, твори професійних митців Й. Бокшая, М. Йордана та О. Мандич. Якраз Олена Мандич-Шіналій принесла в тодішню скульптуру руські народні мотиви, що в закарпатському живописі проявилися набагато раніше. Її пам’ятники руським будителям та іншим діячам надовго стали місцем чи не щорічних велелюдних зібрань у Пряшеві, Ужгороді, Хусті.

Вирази, позбавлені баластів 

   Ще тісніше поєднання з рідним краєм знаходимо в Дезидерія Миллого. Проце він згодом згадував: „Особливий етнікум рідного села, але й тектоніка рідної землі під Мінчолом запустили глибоке коріння в мою духовність“. Саме ці мотиви, їхнє художнє переосмислення принесли Д. Миллому найбільше визнання не лише серед фахівців. Ще будучи студентом Художньо-промислової школи в Празі (1926–1933) він використовує реалії рідного Кийова для живописних композицій та ілюстрацій народних календарів, читанок. Під час навчання він потоваришував з однодумцем Федором Манайлом, з яким підтримував контакти і в наступних роках. Збережена кореспонденція свідчить про їхнє взаємне зацікавлення тим, що творять, але й національними проблемами краю. Врешті Д. Миллий створює ряд портретів Олександра Духновича, включно з тим в кайданах, в яких його змусили йти пішки з Пряшева до Кошиць... Соціальна танаціональна загостреність віддзеркалилася і в багатьох його наступних творах (наприклад, „Наша доля“ або „Вигнані з землі“, 1934; „Відчай“ або „Нещасна“, 1934). Це не просто відбиток реальності, а художній узагальнений баладний образ пережитого, наболілого, позачасового бачення світу. Так само, як і його „Вершники“ або „Блукаюча“ в різних її варіантах (1942–1944), якими реагував на трагедію світової війни. Хоча Д. Миллий малював мотиви і з інших регіонів Словаччини, рідне село, його околиця, які його приваблювали в усі пори року, ніколи не полишали мольберта митця. Це не першопланове зображення людей в святкових національних костюмах, фольклоризм,а намагання, за його словами, „духовність людини, людей, народу вдягнути у мистецьке вбрання простого, духовно зрозумілого – у художній вираз місцевого, але величавого – позбавленого всіх баластів“. Може й тому він один час вдався до малювання ікон. Принципове ставлення Д. Миллиго до національного питання проявилося і в такій, здавалося б, дрібниці, як авторський підпис на картині. Він послідовно, до кінця своїх днів (1906–1971) всюди виводить кирилицею „Д. Миллий“, де б це не було.

   Після Другої світової війни Д. Миллий деякий час поєднував творчістьз політично-суспільною роботою.В 1945 р. його обрали членом президії Української народної ради Пряшівщини, він керував Відділом освіти та культури. Разом з іншими художниками він взяв участь в експедиції в руське село Токаїк, яке потерпіло від фашистів за підтримку партизанів.

   Заангажованість Д. Миллого в українських справах Словаччини в наступних роках можна було б продовжувати ще й ще. Натомість наведемо лише одне: суттєву частину свого мистецького доробку він заповів Музею українськоїкультури в Свиднику. Цей шляхетний вчинок уможливив створення в 1983 році Галереї ім. Дезидерія Миллого як складової частини МУК. Це дозволило ще ширше представити не лише творчість Д. Миллого, але й інших, передусім місцевих та закарпатських митців. Саме на виставкових просторах Свидницького МУК (в галереї і поза нею) вже не одне десятиліття регулярно презентуються твори авторів українського походження.

Підписано без кирилиці

   Близьку за змістом діяльність розвиває з 1991 року й новостворений Музей модерного мистецтва Енді Воргола в Межилабірцях. До представників покоління, що заявило про себе ще до війни, або незабаром після її закінчення, належать живописці Адальберт Борецький, Михайло Дубай, Юліус Мушка, Степан Гапак, Єва Бісс, графік Орест Дубай. З кінця 50-х років ХХ ст. повертаються на Схід Словаччини Адрій Ґай, Юрій Кресила, Микола Диць – випускники Вищої школи образотворчого мистецтва в Братиславі та Іван Шафранко, випускник Академії мистецтв в Празі. Саме їхньою заслугою є підвищення рівня українських друкованих видань Пряшівщини (періодична преса, книги), у яких дехто з них певний час працював. У наступних роках появилися імена нових митців, які збагатили й урізноманітнили мистецьке життя русинів-українців Словаччини – Михайло Чабала, Федір Віцо, Николай Федькович, Юрій Ґавула, Іван Хапчак, Тетяна Житнянова, Павло Михалич та ін. Твори згаданих художників можна побачити в багатьох музеях та галереях Словаччини та інших країн. Працюють вони і як монументалісти. Численні мозаїки, сграфіто прикрашають будівлі багатьох міст та сіл передусім Сходу Словаччини. Цю на перший погляд оптимістичну ситуацію, майже ідилію, час від часу порушує чиясь еміграція на Захід(Й. Тулик, Н. Федькович), заборона виставлятися та публікуватися (Є. Бісс,Ф. Віцо) чи якісь перешкоди побутового характеру. Багато що змінилося не на краще. Та все ж таки можна булоякось жити й творити. Вже, як правило,без підписів творів кирилицею.

Русини піарять, українці втрачають шанс

   Ми підійшли до періоду суспільних змін у Словаччині після 1989 року.Творчі обмеження, здавалося б, зникли. Та нема вже й щедрості колишніх замовлень, закупок у збірки державних установ. Виживайте, панове митці, хто як може і вміє. До міцних обіймів ринку не всі однаково були готові. Виходити тільки на нових кон’юнктурних темах (передусім релігійних) вдається не завжди. В пригоді стали нові національні організації, особливо „Русинська оброда“, яка вміло запропонувала подальші можливості виставок, стипендій і т.п. „Взамін“ вона змогла піарити засобами, які, в принципі, не потребують перекладача. Майже кожну важливішу акцію (сейм, конгрес, конференцію) супроводжує бодай невеличка художня виставка. В крайньому разі, професійних митців заміняють трохи доступніші фотографи або вишивальниці. Так поступово нещодавні українські художники стали русинськими, що з чимось українським не бажають мати нічого спільного. А Союз русинів-українців Словацької Республіки (трансформований з колишнього Культурного союзу українських трудящих) вдає, що нічого не відбувається, втрачає шанс зробити щось корисне, окрім фольклорних фестивалів, й заявити Словаччині про мистецтво тих, кого хоче представляти, а може й про себе.

   Одне радує, незалежно від приналежності до того або іншого угруповання, що художники вільно собі творять в міру своїх можливостей й таланту. Якби мали ще професійніший менеджмент, рекламу, то багато з них не загубилося б і в контексті інших культур. Серед інших хочеться згадати хочаб Івана Шафранка (1931) та ПрокопаКолісника (1957), що безперервно й систематично в нинішньому пост-пост-модерному світі у своїх картинах представляють нові можливості художнього виразу й форми.

   В останні 15 років набагато більше уваги, ніж світському мистецтву, приділяється іконопису, та взагалі обладнанню понад двох сотень церков (православних та греко-католицьких) в руських (а нині словацьких й мадярських селах) по всій Східній Словаччині. Але це дещо інше питання. Хоча і тут можна було б спробувати характеризувати джерела „натхнення“, взірці, за якими намагаються писати ікони. Місцеві пам’ятки українського доунійного іконопису ХV–XVI ст. чи сусідньої Галичини бувають між ними дуже рідко. В іншій галузі культури з повсякденного вжитку зникає не те що літературна українська або „русинська“ мова, але й донедавна багаті діалекти. Отож, попелу на згарищі національної культури маємо багато. До нього – бодай би одного фенікса...