УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 1/2009

Введення до етнічного садівництва

(Скачати весь номер: 1/2009 [PDF, 2.3 Mb])

   Текст: Олег Супруненко, Берегово

 

   „Русинська карта Балоги“, „Рука ФСБ“, „Нове Косово на західних кордонах України“ – такими заголовками нині рясніють і друковані, і цифрові видання. Як дійшло до такої сумнівної популярності Закарпаття, що завжди вважалось взірцем толерантності у міжнаціональних відносинах? Цей регіон хоч і почав все частіше виступати полігоном брудних політичних технологій, але, принаймні, не на етнічному ґрунті.

 

   Час від часу мені доводиться або писати щось про „русинське питання“, або розповідати про нього гостям столиці чи мешканцям з інших регіонів чи країн. Нічого не поробиш – „noblesse oblige“, положення зобов’язує. В моєму випадку – географічне положення, бо якщо живеш на Закарпатті, то мусиш мати якусь відповідь на запитання на кшталт „Так что там у вас с русинами? Говорят, скоро независимость объявят?“ Відповідати на „русинське питання“ мені легше всього з позиції стороннього спостерігача – адже мені русином не бути за визначенням, бо я не є закарпатським автохтоном, і заклики не боятись визнати своє русинське коріння мене оминають. Водночас маю можливість спостерігати за процесом зблизька, не настільки відстороненим поглядом, як мешканець з іншого боку Карпат. Не будучи істориком, важко зрозуміти, на чиєму боці правда – у тих, котрі доводять, що русини є окремим народом, справжнім аборигеном значної частини Карпат, чи в тих, котріцю ідею з обуренням відкидають, і наводять цьому чимало переконливих фактів. Справа в тому, що коли уважно стежити за багаторічною полемікою, яка не припиняється на шпальтах закарпатських газет, то легко помічаєш: шановні доктори наук крутять фактами, як циган сонцем.

 

 

Непричетне слов’янське плем’я

   Невеличкий екскурс для тих, хто зовсім не в темі. Як запевняють історики, котрі співчувають „русинській ідеї“, це слов’янське плем’я не причетне до жодної з трьох гілок єдиного слов’янського древа – українців, росіян та білорусів, – а походить від білих хорватів. Десь у VI–VIII ст. н.е. предки сьогоднішніх русинів оволоділи територією від Високих Татр на заході до Чорногор на сході, від прикарпатської Лемківщини на півночі до Середньодунайської низини на півдні. Ті люди прийняли християнство на 130 років раніше, аніж Київська Русь: у їхньому краї два роки проповідували Кирило й Мефодій, не маючи можли вості потрапити в Моравію, захоплену германцями. Багато русинських земель входило тоді до Моравської держави. Власної держави нечисельний народ створити не міг – у Х ст. цьому перешкодило підкорення краю угорцями, а вже потім одну окупацію миттєво змінювала інша. Русини ці окупації пережили, а останні два століття активно боролися за свої національні права і дечого домагалися. Першим серйозним кроком на шляху самовизначення була Програма русинської автономії, вручена 1848 ро-ку австрійському імператору Францу Йосифу I русинським політиком Адольфом Добрянським. Вона визнавала русинську національність, рівноправність русинів з іншими націями Імперії, вимагала створення русинських шкіл, гімназій, видання державної газети русинською мовою. Під час наступних реформ австрійська влада створила Ужгородський русинський округ. Далі був тривалий застій, доповнений згодом масовою еміграцією місцевого населення в Північну Америку.

   Під завісу Першої світової, у жовтні 1918 р., Підкарпатська русинська організація емігрантів Північної Америки, що представляла півмільйонну общину, стала членом Середньоєвропейської спілки пригноблених народів – організації, куди приймалися окремі народи, які мають право на самовизначення. У грудні того ж року уряд Угорщини законом „Про автономію русинської нації, яка мешкає в Угорщині“ надає їм у рамках автономної території „Руська крайна“ широкі права у сфері адміні-стративного законодавства, культури й освіти. Проте в травні 1919 р., провівши в Америці плебісцит, Центральна Руська Народна Рада ухвалює рішення про входження Підкарпатського краю на правах широкої автономії до складу новоствореної Чехословаччини. Рішення Ради взяв до уваги Сен-Жерменський мирний договір. Слід зауважити, що ледь не половина тогочасних русинів проживала тоді в Північній Америці.

 

 

Зростання та ділення рядів

   Новий відлік русинської історії розпочався наприкінці 80-х – початку 90-х, коли у колишніх соціалістичних республіках виникли такі організації, як „Русинська оброда“ у Словаччині, „Руська матка“ у Югославії, „Об’єднання друзів Підкарпатської Русі“ у Чехії, „Організація Русинів Угорщини“ (Угорщина). На Закарпатті тоді народилося „Общество Карпатьскых Русинув“. Середина 90-х – це пік розвитку русинського руху в краї. Тоді виникли десятки майже тотожних громадських організацій, в області у вільному продажу виходило чимало газет на кшталт „Русинська бисіда“, „Русинська газета“, „Підкарпатська Русь“ тощо. Втім, вже тоді було очевидно – насправді рух множиться не стільки зростанням рядів, скільки діленням. Як то водиться на Україні, лідери різних організацій переважно зводили порахунки один з одним, що виносилося на сторінки їхніх ЗМІ і не тільки. В тому середовищі вельми популярною є версія, що за розколом русинського руху стоїть Служба Безпеки України. З іншого боку, опоненти русинів, яких є чимало на Закарпатті, у самому виникненні цього руху вбачали спочатку руку радянського КДБ (зокрема, агентом цього комітету вони називають американсько-канадського історика, автора книги „Народ нізвідки: ілюстрована історія карпаторусинів“ Роберта Пола Магочія та багатьох інших), а потім – і його нащадка ФСБ (щодо останнього, як показав час, зовсім не безпідставно).

   Якщо спробувати визначити, за що ж власне боровся той вельми неоднорідний рух, то можна виділити кілька пунктів: насамперед, це право тим, хто вважає себе русинами, так і записуватись у різних метриках, зокрема, при перепису населення. По-друге, це визнання русинів як окремого народу (а не народності, як гуцули та лемки), який проживає в Україні. Примітно, що закордонній русинській діаспорі доводити своє існування не потрібно. Русинів завжди визнавали такими в колишній Югославії – невелика община нащадків закарпатських емігрантів живе у Воєводині, користується правами нацменшини на фінансову допомогу й має кодифіковану нормовану русинську мову. У Словаччині діє Інститут русинської мови й культури, русинський Театр Олександра Духновича у м. Пряшеві, видаються словники й підручники русинською мовою, яка була кодифікована у 1992–1995 рр. Русини Угорщини та Польщі також отримують кошти на культурні акції, видання книг. (Слід відмітити, що фахівці, наприклад, професор кафедри славістики у шведській Упсалі Свен Густавсон, виділяють чотири варіанти русинської мови під умовними назва-ми лемківська (у Польщі), пряшівська (у Словаччині), ужгородська (в Україні) та югославська. Кожен із варіантів перебуває під сильним впливом мови сусідньої слов’янської більшості). Щодо більш радикальних закликів, то найгарячіші голови не бояться й закликати до різних форм сепаратизму – від вимог широкої автономії до відокремлення з подальшим протекторатом чи то ООН, чи то ЄС, або ж під крилом Росії. При цьому такі заклики опираються на той факт, що у грудневому референ-думі 1991 року разом зі схваленням незалежності України закарпатці віддали 78 % голосів за „надання Закарпаттю статусу спеціальної самоврядної адміністративної території як суб’єкту в складі України“. Щоправда, тоді йшлося про економічну автономію, а не національну.

 

 

Останній сплеск русинів

   7 березня 2007 року депутати Закарпатської облради ухвалили рішення визнати національність „русин“ на території області і внести її до переліку національностей регіону. Ця подія викликала неабиякий резонанс, і різну купу версій щодо причин такого кроку з боку органу, який ніколи не дозволяв собі нічого зайвого у відносинах із владою вищих щаблів. Серед найбільш популярних версій була така: Секретар за посадою та фаворит за визначенням нинішнього вельми непопулярного президента, закарпатець Віктор Балога почав хитру гру. Спостерігачами розглядались різні наслідки цієї гри – від створення штучної кризи із подальшимїї розв’язанням до підготовки собі „вот чини у вигляді автономії на випадок, коли президент Ющенко втратить владу. Восени 2008-го відбулось справжнє „осіннє загострення“ русинського питання, яке завершилось театральним проголошенням 25 жовтня в Мукачеві, під час т.зв. Європейського конгресу подкарпатських русинів, республіки Подкарпатська Русь. Визначальну роль у цьому „акті проголошення“ відігравав вже відомий священик Дмитро Сидор. У конгресі взяли участь 109 делегатів, з яких один іноземний – з Чехії – забезпечив заходу статус міжнародного. Був підписаний „Акт провозглашенія возсозданія русинськой государственности“ та проголошена республіка „у статусі од 22.11.1938 р.“, була обрана „государственна исполнительна власть“. Отець Сидор заявив здивованій українській пресі, що учасники конгресу планують звернутися до Закарпатської обласної ради із проханням надати їм статус автономії та оголосити територію Закарпаття автономною республікою. Цей останній сплеск „русинської“ активності, вже зовсім далекий від історичних, етнографічних та інших пошуків справедливості, більшістю небайдужих осіб був розцінений як відверта провокація російських спецслужб, причому пресою були наведені імена координаторів акції, зокрема, такий собі громадянин РФ В’ячеслав Ніконов, радник В. Путіна, (онук соратника Сталіна Молотова – прим. ред.), син високого начальника НКВС. Саме він очолює Російський державний фонд під назвою „Російський світ“, яким фінансуються останні заходи з активізації „русинського питання“ у відверто проросійському напрямку. Зокрема, „акт проголошення“ у Мукачеві супроводжувався мітингом сотні молодиків спортивної статури, які були привезені з Одеси під червоними прапорами проросійської молодіжної організації „Родіна“ і пояснювали цікавим, що приїхали захищати права „русичів“. Вочевидь, реагуючи на численні закиди преси у потуранні антидержавницької діяльності русинів, очолюваних Дмитром Сидором, 5 грудня 2008 року управлінням СБУ в Закарпатській області проти громадянина Сидора Д. Д. (того самого отця) була заведена карна справа за ознаками злочинуч.1 ст.110 КК України – „Навмисні дії, здійснені з метою зміни кордонів території чи державного кордону України в порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики та розповсюдження матеріалів із закликами до таких дій“. Відтак, можна припустити, що на цьому діяльність не в міру активного священика та його колег пригальмується.

 

 

Більше фауни та флори – більше мов

   Але питання залишається невирішеним. Бо якщо подивитись на проблему незаангажованим поглядом, то маємо: кожні два тижні у світі зникає одна мова. За оцінками експертів британського Інституту живих мов, близько 40 % мов світу знаходяться на межі вимирання, 80% населення світу говорять нині англійською, китайською та російською мовами. Мови та цілі етноси зникають так само, як види рослин та тварин. І таку саму цінність вони мають для культурного різноманіття людства, як фауна та флора – для біологічного різноманіття. Примітно, що багатство мов та багатство живих видів є явищами суміжними. Нещодавно вчені виявили, що в регіонах, де є найбільша чисельність рослин та тварин, зростає й кількість місцевих мов (наприклад, у Амазонії чи у Новій Гвінеї). Наші Карпати, попри увесь екоцид, що йому завдали люди впродовж останнього часу, по нині визнаються одним з найважливіших осередків біорізноманіття у Європі. Тож не дивно, що і мовне та етнічне різноманіття тут має місце. Цим рoзмаїттям у цивілізованому світі слід опікуватись та у всілякий спосіб сприяти його збереженню. Втім, слід розрізняти охорону біорізноманіття і небажання боротись із небезпечними бур’янами. Відомо, наприклад, скільки шкоди несуть городянам амброзія та борщевик. Щось подібне маємо і в „русинському питанні“ – відсутність зрозумілої політики з боку української влади до одного зі своїх етносів – русинів, призвела до бурхливого розростання небезпечних навколополітичних бур’янів. Які висновки будуть зроблені з цього етнічного садівництва, наразі спрогнозувати важко.

Український журнал