УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 1/2009

Кубанці – „русини“ Сходу?

(Скачати весь номер: 1/2009 [PDF, 2.3 Mb])

   Текст: Володимир Пукіш, Анапа, Краснодарський район

  

 

   Питання самоідентифікації і на початку ХХІ ст. залишається актуальним не лише для русинів. Воно не до кінця розв’язане практично на всіх околицях українських етнічних територій. Етнологи навіть  застосовують для позначення цих земель поняття „маргінальний український етноісторичний масив“. До таких українських маргіналій, чиє етнічне,  культурне та громадське життя певний час проходить поза основним етнічним масивом, належать, з-поміж інших, і нащадки чорноморських та азовських козаків та іногородніх селян, вихідців із Подніпров’я та Слобідської України, що проживають на Кубані (Росія).

 

 

  

   Сучасна російська наука вважає кубанців етнічними росіянами, а їх мову – говіркою російської мови. Українські ж дослідники зараховують чи не всіх кубанців до українського етносу, незважаючи на їх задеклароване відокремлення від нього.

Істина ж, напевне, знаходиться десь посередині.

   Ті, хто до цього часу „балакають“, вже давно справді називають себе росіянами. Українцями ж на Кубані називають виключно тих, хто приїхав з України впродовж радянських років (причому ці люди переважно є російськомовними).

   У дорадянській історіографії чорноморські та азовські козаки однозначно відносились до малоросів, хоча їх разом із великоросами та білорусами сукупно й називали „русскими“. Репертуар уславленого Кубанського козачого хору здебільшого становлять українські пісні, а, проходячи вулицями якоїсь станиці,з вікон чуєш „Варенички“ чи „Гей, наливайте повнії чари“. Знаменитий „Козацький марш“ у Краснодарському краю часто супроводжує офіційні урочистості, а в Краснодарській дитячій школі народного мистецтва та Краснодарському університеті культури та мистецтв відкрито клас такого незвичного для Росії інструмента як бандура.

 

 

Gente Ukraini, natione Russi

   Сучасний американський дослідник Браян Бок пише, що чорноморські козаки „хвалилися своєю відданістю російському цареві, але нерідко зневажали росіян“. Їх політична самоідентифікація з самого початку була російською (те, щостосовно наддніпрянських українців „громадівців“ Іван Франко назвав „gente Ukraini, natione Russi“). Однак, на думку краснодарського україніста проф. Віктора Чумаченька, станова (козача) ідентифікація серед козаків превалювала.   Важливе значення для заміни доти чітко запорозької (малоросійської) самоідентифікації на „русскую“ мало об’єднання у 1860 р. частини лінійних козаків, переважно донських, етнічних росіян за походженням, з чорноморськими та азовськими і створення з них усіх Кубанського козачого війська. Відтоді терміном „кубанці“ означують усіх козаків, незважаючи на їхнє різне етнічне походження. Більшість сучасних російських дослідників вважають, що саме з тих пір „кубанське козацтво почало набувати своїх характерних соціально-культурних особливостей, що відрізняли його від запорожців і лінійців“. Однак насправді це не так. Ще в 1920-х рр. місцева партійна комісія проголосила, що кубанські козаки та іногородні є „такими ж українцями, яких можна бачити на Україні“. У 1967 р. в Доповідяхз географії Географічного товариства СРСР зазначалось: „Не можна узагальнювати кубанських козаків в одну етнічну групу. В дійсності, західна група „чорноморці“ [і „азовці“ – В.П.] – нащадки запорожців і східна група – „лінійці“, нащадки донських козаків російського походження, – після заселення не змішалися, хоч і жили по-сусідству“. У навчальному посібнику „Этнология. Народы России“, виданому в 1997 р., про „кубанських (чорноморських) козаків“ також іде  мова в абзаці, присвяченому українцям. Більше того, при підготовці до перепису 2002 р., коли планувалось уперше ввести в запитальник національність „казаки“, московські вченізапропонували список можливих назв етносів і їх етнографічних груп, у якому кубанських козаків, на відміну від решти (донських, терських тощо), було віднесено до українців: у відповідній графі було записано: „Украинцы (буковинцы, верховинцы, гуцулы, казаки с языком украинским)“. До речі, русинів було занесено в окрему гра фу: „Русины (бойки, карпатороссы,  лемки)“. За інформацією, наданою Головою Товариства українців Кубані Миколою Сергієнком, саме кубанські історики підготували лист-відповідь, у якому доводили, що кубанські козаки не є українцями.

 

 

Без тиску нема протидії

   Та повернімось до початку ХХ ст. Б. Бок відзначає, що на Кубані українська мова не зазнавала таких утисків, як у „малоросійських губерніях“; уживання української мови навіть у державних установах було явищем звичайним і не вважалося політичним актом. Висловимо парадоксальну думку: може, цей факт і став причиною занепаду ще до кінця й не народженого українського руху на Кубані – немає тиску, тож немає і протидії йому?

   Важливо й те, що предки кубанців, переїхавши на Кубань, ніколи не називали себе українцями – цей термін тут, як і деінде, з’явився значно пізніше. А називали вони себе малоросами, руськими, місцевими, козаками і т.д.

   На момент вибуху російських революцій (1917 р.) процес взаємної інтеграції двох гілок козацтва – чорноморської (української) та лінійної (російської) не тільки не завершився, але й небувало загострився. Ось кілька прикладів такого розходження: існування двох фракцій у Кубанській Раді – чорноморців і лінійців; окреме життя двох кубанських етнічних діаспор на еміграції.

    Ці роки стали першою спробою кубанської інтелігенції у ХХ ст. повернутися до своїх коренів, спробою, жорстоко придушеною Денікіним. Другою такою спробою стало загравання більшовицької влади з місцевим населенням – т.зв. „коренізація“,

чи „українізація“ Кубані 1925–1932 рр. За час „українізації“ у краю були відкриті сотні українських шкіл, технікуми та вищі навчальні заклади; на українській мові виходило понад 20 газет, працювали українське радіо, українська секція при письменницькій організації та 3 професійні театри.

   А потім почався занепад української самоідентифікації кубанців, викликаний Голодомором 1932–33 рр., припиненням політики „коренізації“ на Кубані та виселенням як неблагонадійних цілих кубанських станиць. В результаті, якщо в 1926 р. українці складали до 54 % в Кубанському окрузі тодішнього Північно-Кавказького краю, то в 1959 р. в Краснодарському краю було лише 4,0 % українців.

   Третя, також невдала, спроба повернення самоідентифікації кубанців до своїх витоків мала місце за участі нечисленних представників кубанської інтелігенції на поч. 1990- х рр. Було здійснено кілька спроб організувати українські товариства(„Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка“, Чорноморська козацька рада, Кубанське козацьке військо); у краснодарській газеті „Краевые новости“ вийшло кілька українських сторінок; Державною телерадіокомпанією „Кубань“ транслювались програми Національної телекомпанії України, було показано дві вистави київського Театру ім. І. Франка – „Украдене щастя“ та "Фараони“ (правда, й ті – запису кількадесятилітньої давності). У 1992 р. в станицю Тамань на святкування 200-річчя висадки чорноморських козаків на Кубані приїжджали гості з України. Однак без якої б то не було підтримки з боку України – фінансової, книжками, врешті, моральної, – все це дуже швидко заглухло, а маятник хитнувся в протилежний бік.

   Донині свою мову мешканці кубанських станиць називають так: балачка, по-нашому, по-руськи. Бабуся зі станиці Старотитарівської Темрюцького району казала авторові цих рядків: „Як ви красіво розмовляєте. Ми так не вмієм – ми балакаєм. А от у гóроді разговарюють і сміються з нас“, таким чином,

відокремлюючи свою говірку як від сучасної української мови, так і від російської. „Балачкою“ місцеве населення користується виключно поміж своїми; якщо до них заговорить українською „чужинець“, вони одразу ж переключаються на російську. Десь глибоко у кубанців сидить думка, що їхня балачка – це щось некультурне, неправильне; приміром, В. Любенко зі станиці Охтанизівської (Темрюцький район) згадував, що в школі вчителі-мовники (як правило, приїжджі) карали дітей, коли ті на перервах балакали.

   Якщо кубанців питають, якою мовою вони розмовляють, можна почути: „Дома балакаємо по-хахлацкі“, або ж „Рідна мова – кубанська, балакаю по-хахлацьки“. Але на питання: „Хто ви за національністю?“ здебільшого відповідають так: „Я –  кубанець, рускій“, або просто: „Я – рускій; кубанець – ето ж не нація“.

 

 

Третя категорія

   Багато хто з україномовних кубанців, як пише Б. Бок, „ототожнює себе з якоюсь третьою категорією – або мішаною (щось між росіянами та українцями), або метакатегорією (і українці, і росіяни)“.

   Ще цікавий факт: російський митник на поромній переправі Кавказ–Крим, який вдома з матір’ю виключно балакає, каже про своїх колег – українських митників із Керчі (етнічних росіян): „Там вас будут проверять хохлы!“

   Для кубанців українська мова в силу багатьох факторів не стала чинником етнічної ідентичності. Таким чинником стала державницька компонента: російський патріотизм, оснований на історичній пам’яті про військові перемоги козаків. Кубанців можна назвати „унікальною групою діаспори, що втратила зв’язок з українськими каналами суспільної комунікації“, які „зберегли багато донаціональних рис локальної самоідентифікації“, „потенційними українцями“, що „стали вважати себе росіянами“. На Кубані вони не вважають себе частиною української діаспори: вони всюди позиціонують себе (і їх позиціонують так мас-медіа, влада тощо) представниками титульного етносу, хіба що – з локальним доповненням: „козак“, „кубанець“.  

 

Український журнал