УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 1/2009

Політика та наука Володимира Литвина

(Скачати весь номер: 1/2009 [PDF, 2.3 Mb])

   Текст: Петро Андрусечко, Познань

 

   Українській політичній сцені давно потрібна свіжа кров, це визнають усі. Однак найсильніший голос досі у старої гвардії – політиків другої половини 1990-х, „епохи кучмізму“.

 

  

   З тією різницею, що хтось залишився при Леоніді Кучмі до кінця, інші запекло боролись з ним від самого початку, а дехто змінив поле битви лише під кінець каденції другого президента. Усі досі сповнені сил і, насамперед, неймовірних політичних амбіцій. Що найважливіше – вони майстри у світі інтриги та закулісної гри. Остання спікеріада сповна продемонструвала таланти „старого“ покоління українських політиків.

   Після відставки Арсенія Яценюка здавалось, спікеріада розтягнеться надовго. Ще б пак – ситуація з вибором нового голови парламенту в умовах політичної та економічної кризи видавалась патовою. Кожна з фракцій мала свого кандидата і було відомо, що крісло спікера міцно „прив’язане“ до формату коаліції. Оскільки переговори між БЮТ та Партією регіонів відновились, з’явилась інформація,що посада голови Верховної Ради дістанеться Віктору Януковичу. Тим більше, що президент форсував кандидатуру дідуся української політики Івана Плюща. Висунення Плюща свідчило про певний відрив від політичної реальності, складеної в парламенті. Серед решти претендентів знайшовся політик, який майже не приховував (чесніше сказати, зовсім не приховував) своїх спікерських амбіцій. Тим більше, що Володимир Литвин (йдеться саме про нього) мав подібний досвід у 2002–2006 роках.

   На керування Радою Литвин покладав надії вже восени минулого року після дострокових парламентських виборів. Блок його імені отримав 20 мандатів і чимало політологів висловлювались, що Литвину дісталась золота карта. Двадцять тузів – одна омріяна посада. Тоді однак нічого не вийшло, оскільки сформували коаліцію у складі БЮТ–НУ–НС.

   Володимир Литвин часу не гаяв. З настанням політичної кризи у лавах коаліційних сил він розпочав кампанію у регіонах. Незабаром усі охочі могли    подивитись емоційні виступи Литвина не лише на трибуні ВР, але насамперед у політичних talk-show. Більшість його промов починались коронною фразою: „Власне я повернувся з регіонів, де зустрівся з мешканцями…“. Це мало показати, що політик Литвин, на відміну від інших київських кабінетних діячів, їздить по периферії, зустрічається з народом, одним словом, знає справжні болячки та очікування пересічних українців.

   До дострокових парламентських виборів у зв’язку з розпадом коаліції БЮТ–НУ–НС так і не дійшло, що не зашкодило самому Литвину. Цей політик і чинний історик мав величезний досвід у залаштунковій грі. Час було його використати.

  

 

Як набувався досвід

   Володимир Литвин народився у селі на Волині. Навчався на історичному факультеті Університету імені Тараса Шевченка. Залишився викладати, став помічником ректора. У 1986 році перейшов до Міністерства Освіти УРСР, а три роки по тому – до Генерального комітету КПУ, де працював лектором, консультантом, помічником Секретаря ЦК КПУ аж до розпаду СРСР. Весь його професійний шлях – постійні переходи від науки до влади – супроводжувався незмінним успіхом.

   Після проголошення незалежності України Литвин на кілька років повернувся до викладання та науки. У науковій діяльності цікавився діями влади, очевидно, під „іншим“ кутом зору. Так, кандидатську дисертацію він присвятив „Діяльності Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966–1975 рр.)“. Однак докторська була зроблена з урахуванням нової„немарксистської“ методології, її назва – „Політична арена України: дійові особи та виконавці (Суспільно-політичний розвиток України у другій половині 90-х років)“.

   Володимир Литвин – надзвичайно плідний науковець. Навіть після повернення до органів влади не припинив писати наукові праці. Взявши до уваги його основні обов’язки, цифра у понад 270 (!) наукових праць і книжок викликає чимало коментарів. Власне, так і сталось, адже дехто з представників наукової спільноти відкрито засумнівався у фізичних можливостях „продукування“ такої кількості наукових робіт, не кажучи про їх якість.

   У 1994 році одночасно з перемогою Кучми на президентських виборах Литвин входить до великої політики та органів державної влади незалежної України. Він стає помічником президента у справах внутрішньої політики. У вересні 1996 року – першим помічником Кучми, керівником групи помічників та референтів голови держави. А в листопаді 1999-го – керівником Адміністрації президента. На цій посаді Литвин отримує неофіційне прізвисько „сірого кардинала Кучми“. Він використовує цей час насамперед для розширення політичних зв’язків, нав’язування контактів, якими користується до сьогодні.

   Цілком можливо, вступом у „політичні салони“ Литвин завдячує Дмитру Табачнику, оскільки відомо, що свого часу студент Табачник спеціалізувався на кафедрі, де працював доцент Литвин, а їх наукові інтереси перетиналися. Без сумніву, Кучма довіряв Литвину, вважаючи його особою авторитетною, яка може покращити якість оточення президента.

   Експерти Українського незалежного центру політичних досліджень писали тоді про нового шефа Адміністрації президента: „Будучи з 1995 року доктором історичних наук, з 1997 року – членом-кореспондентом НАНУ по відділенню історії, філософії та права, він, безперечно, володів аналітичним здібностями і мав глибокі знанняв дисципліні, якою займався. Оскільки коло його наукових інтересів охоплювало проблеми суспільно-політичного розвитку України в другій половині 1990-х років, то він, зрозуміло, був прекрасним знавцем даного періоду та його „дійових осіб та виконавців“, а до того ж і впливовою особою у колах тих політиків, які протягом тривалого часу мали змогу спілкуватися з президентом“.   Литвина багато хвалили. Близький у ті часи до Кучми Олександр Волков сказав про шефа адміністрації: „Це дуже грамотний, самостійний і спокійний політик. Єдине, що я можу сказати, – у нього дуже велике майбутнє“. Про призначення Литвина позитивно відгукувався шеф Соціалістичної партії України Олександр Мороз.

   Однак, що найцікавіше, з часів президента Кучми у Литвина склались особливо добрі відносини з представником Комуністичної партії України Адамом Мартинюком. На думку експерта Володимира Полохалa, КПУ складалась тоді з двох „структур“: „зовнішньої“, офіційної, та „внутрішньої“, де серед інших партійців законтакти з Адміністрацією президента відповідав Мартинюк. Сама ж КПУ вела тоді (як і тепер) своєрідну „опозиційну“ гру.

   „Самостійність“ Литвина розвивалась поступово. На посаді голови Адміністрації він залишиться до 2002 року. В цей період його безпосередньо зачепить чи не найбільший скандал епохи кучмізму – вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. На оприлюднених плівках майора Мельниченка, окрім голосу, схожого на голос Кучми, виразно чути голос, подібний до голосу Литвина.

   У 2002 році Володимир Литвин очолив пропрезидентський Блок „ЗаЄдУ!“, результати якого розчарували Кучму. Тим не менше, Литвина обрали спікером Верховної Ради. У грудні 2002 року Литвин перейшов випробування „паралічем“ парламенту. Бійки між депутатами, поламані мікрофони та система електронного голосування. Причина конфлікту полягала у розподілі комітетів ВР. Показавши свій талант, Литвин „примирив“ більшість та опозицію. На поділ Комітетів оголосили мораторій. Більшість політикуму та аналітиків зрозуміли це як поразку СДПУ(о), а насамперед голови адміністрації Кучми Віктора Медведчука. Чого дивуватись: відносини Литвина з Медведчуком відтоді невпинно погіршувались. Незадоволений поведінкою Литвина Леонід Кучма розповів принагоді пресі анекдот про Вовочку, який допомагав у перестрілці „фашистів“ та „партизан“. Коли Вовочку похвалили за старанність, виявилось, що він підносив патрони „фашистам“.

    Цікаво, що будучи спікером, Литвин не погодився винести на голосування питання про позбавлення депутатського імунітету Юлії Тимошенко. (Її звинуватили у розтраті коштів в період керування Єдиними Енергетичними Системами України).

   Головне випробування дісталось Литвину під час виборів 2004 року. Намагаючись зберегти нейтральну позицію, він закликав обох кандидатів „не хвилювати людей“. Уміння маневрувати проявилось у тому, як під час прийняття присяги Віктором Ющенком Литвин, на знак протесту, покинув залу засідань Верховної Ради. Він же прийняв участь у переговорах між сторонами, які завершились компромісом. Він же засудив з’їзд „сепаратистів“ у Сєверодонецьку, назвавши їхні дії антиконституційними.   На посаді спікера Литвин протримався повний термін, однак на виборах 2006 року його Народна партія набрала лише 2,44 %. І він повернувся до науки. Як пише політолог Олексій Гарань, Литвин здавна трактував Університет імені Тараса Шевченка як такий собі запасний аеродром. У квітні 2008 року його призначили виконуючим обов’язки ректора, чому не зашкодили неодноразові звинувачення Литвина у науковому плагіаті. Зокрема, скандал 2002 року з публікацією у газеті „Факти“ статті „Гражданское общество: мифы и реальность“. Як з’ясувалось, матеріал виявися перекладом статті віце-президента Фонду Карнегі Томаса Карозерса, та ще й з перекручуванням фактів. Як пише О. Гарань: „Литвин цей “казус” фактично визнав, пояснивши, що це був хід, спрямований на те, щоб побачити реакцію суспільства (така собі постмодерністська містифікація “за Литвином”!). Та й, мовляв, всі ж розуміють, що матеріали збирають помічники, от і трапилося...“. Інша відома скандальна історія – звинувачення на адресу Литвина у переписуванні з помилками праць відомих науковців Олексія Толочка та Наталії Яковенко. Показово, що будучи на посаді спікера Литвин опублікував аж 20 (!) наукових книжок. Як підмітив О. Гарань, науковець Литвин скромністю не відзначається, і на власній інтернет-сторінці у розділі „наукова діяльність“ подає так звані „галузеві привітання“ – „Працівникам архівних установ України“, „Працівникам енергетичної галузі України“. Разом понад 40 вітань.

 

 

Піррова перемога

   Попри запевнення, що його омріяна професія – наука, за першої-ліпшої нагоди Литвин повернувся у велику політику. Через рік, 9 грудня 2008 року, його обирають на посаду спікера парламенту (244 голоси „за“), а він одразу по тому оголошує виникнення нової коаліції у складі БЮТу, НУ–НС та Блоку Литвина. Щоправда, угоду про коаліцію з претензійною назвою „Національний розвиток, стабільністьі порядок“ підпишуть лише 16 грудня. Досі невідомо, скільки підписів знайшлось під документом – звинувачення у балагані з підписами лунають досі. Президент Ющенко, як і слід було очікувати, любов’ю до новоствореної коаліції не запалав.

   Посада спікера далась Литвину завдяки його умінням та досвіду політичних ігор та старим знайомствам. Згадаймо хоча б його добрі відносини з Мартинюком. Може тому за спікера Литвина проголосували 27 комуністів? А Юлія Тимошенко пам’ятала підтримку у захисті депутатського значка.

   Цей успіх, однак, може означати початок кінця щасливої зірки Володимира Литвина. Так, він двічі ступив у ту саму воду (у ролі спікера), і цього разу триматиметься за посаду усіма руками й ногами. Втім, перед економічною кризою встояти важко, і цілком можливо, це буде остання політична роль Литвина. Можна припустити, що його політичні амбіції сягають куди вище, і думки про президентство кружляють у його працьовитій науковій голові. Сумнівно однак, що роль „рятівника народу“ призначена йому. Попри те, що політики формації Литвина тримаються ой як міцно, час змін неухильно настає, і нове покоління українських діячів не за горами. Принаймні, експерти та пересічні громадяни давно готові до змін.

 

 

 

 

Український журнал