УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 1/2009

Володимир Фесенко: „Економічна криза буде головним режисером політичної ситуації“

(Скачати весь номер: 1/2009 [PDF, 2.3 Mb])

   Спілкувався: Петро Андрусечко, Київ

 

Пане Володимире, в першу чергу, мене цікавить ваша оцінка обрання Володимира Литвина спікером Верховної Ради. Чи це був, на ваш погляд,добрий вибір?

Я б сказав, що це досить оптимальний вибір, а Литвин – компромісна фігура. Причому спочатку робили ставку на жорсткі коаліційні моделі, де передбачались або дострокові парламентські вибори – як у випадку з кандидатурою Івана Степановича Плюща (президентська кандидатура). Це був варіант компромісу на умовах президента. Або інший варіант – компроміс між Партією регіонів та БЮТ. Там, скоріш за все, посада спікера відійшла би представнику Партії регіонів – або Віктору Януковичу, або Олександру Лавриновичу. А Литвин є компромісною фігурою. Спочатку його не могли обрати, бо він не хотів бути спікером на умовах коаліції. А з іншого боку, були сумніви щодо надійності Литвина у Тимошенко. Але як тільки виникла можливість формування коаліції трьох – НУ–НС, БЮТ та Литвина, Тимошенко цим скористалася.

 

 

Чому не вдалося створити коаліцію БЮТ та ПР?

За чутками, з витоку інформації з парламентських джерел, угода між найбільшими фракціями ВР була практично готова десь на 90 %. Чому не вдалась? Також різні джерела стверджують, що головна перешкода – це внесення змін до Конституції. За однією версією, йшлося про те, що БЮТ не дуже погоджувався, щоб президента обирав парламент. Такого висновку, я думаю, вони дійшли в останню мить, оскільки вони аналізували ситуацію і виявилось, що ця ідея відмови від прямих президентських виборів не дуже популярна в українському суспільстві. Можливо, ПР наполягала на більших гарантіях для себе і щодо обрання президента, і щодо Конституції. Врешті-решт, коли БЮТ відчув, що можливий інший варіант, який зрозуміють їх виборці, вони обрали саме варіант коаліції трьох з колишніми союзниками з НУ–НС, не надіючись, щоправда, на їх надійність і послідовність, та Блоком Литвина. А ризикований союз з ПР відклали. Хоча я не виключаю, що через деякий час вони можуть повернутись до спільних дій.

 

 

Судячи з того, як відбувалась коаліціада, охоплюють сумніви, чи зможе нова коаліція протриматись до президентських виборів.

Теоретично може, але вже зараз відчуваються достатньо серйозні тенденції всередині коаліції. Справа в тому, що головна проблема, як і раніше – це ситуація у фракції НУ–НС. Там немає стійкої більшості. На початку грудня з’явилась передумова, скажімо так: ситуація в НУ–НС почала змінюватись в бік коаліції з БЮТ. У вівторок (9 грудня) виникла критична можливість на користь такого союзу. І БЮТ цим користався. Але ситуація змінюється майже щодня. Президент повернувся в Київ і почав зустрічатись з представниками фракцій, а НУ–НС почав переконувати не поспішати з укладенням коаліції. Думаю, президент намагатиметься якщо й укладати коаліцію з БЮТ, то на достатньо жорстких умовах, щоб БЮТ погодився з політикою президента на законодавчому рівні і, можливо, у кадрових рішеннях. І НУ–НС може тягнути час, щоб була можливість тиснути на БЮТ і зберігалась можливість у разі прийнятних умов піти на вибори. Хоча зараз, думаю, всі розуміють і відчувають, що дуже ризиковано будь-кому йти на дострокові парламентські вибори. А щодо того, скільки вона протримається… Спочатку треба довести до кінця юридичну процедуру її оформлення, бо можуть бути проблеми, а потім, я не виключаю, що після свят, десь у лютому–березні можуть виникнути серйозні економічні складнощі, а вони можуть спровокувати чергову хвилю політичної напруги, в т.ч. коаліційної.

 

 

Вам не здається, що економічна криза може підштовхнути людей вийти на Майдан? Якась політична сила охоче б скористалась такою можливістю.

Насправді, дійсно, економічна криза буде головним режисером політичної ситуації. Вона вже призвела до певних політичних результатів. Один з них – більшість провідних політичних сил, навіть тих, хто виступав за дострокові вибори, відмовились від цієї ідеї. Крім того, дуже важливий чинник – нема грошей на вибори. В першу чергу, у політичних олігархів. Подейкують, що навіть президенту відмовили у грошах на вибори. Я вже не кажу про інші чинники, пов’язані з економічною ситуацією. Крім того, є настрої людей, спровоковані політичною кризою. Розчарування були раніше, з початку кризи восени цього року. Kриза їх прискорила. Але зменшилась чисельність людей, які зараз пішли б на вибори. Як явка виборців може вплинути на результат виборів, важко прогнозувати. Крім того, дані досліджень свідчать, що з кожним опитуванням все більше людей готові проголосувати проти всіх. Це індикатор небажання підтримати будь-кого.

   І щодо акцій соціального протесту, я б не став прогнозувати в таких абсолютних категоріях. Я думаю, можуть бути стихійні прояви протесту. Особливо в тих містах, де є одне велике підприємство). Якщо там будуть великі хвилі звільнень, вони можуть спровокувати масові акції протесту. Хоча досвід показує, що в умовах кризи люди намагаються вижити, знайти якийсь заробіток. Іти на вулиці протестувати – це, можливо, останній аргумент прояву відчаю. Тому, я думаю, якщо такі акції відбуватимуться, ті чи інші політичні сили спробують використати їх проти політичних опонентів. Нещодавно Янукович заявив, що він дає уряду сто днів, а якщо ні, ПР виведе людей на вулиці. Думаю, зараз такі заяви – це гра з вогнем. Для людей всі нинішні політичні лідери – це влада, і вони особливо не розбираються, хто більше винен, тому що всі були при владі за останні роки. І всі відповідають занинішню економічну ситуацію.

 

 

Такий крах довіри до політичних сил – це напрочуд вдалий момент для створення нових політичних партій.

Про це вже давно йдеться. І попит на нові прізвища, фігури, особистості зростає. Але ця тенденція не є універсальною, вона зараз більше проявлена у тій частині українського політикуму, яку можна назвати постпомаранчевим табором. Це ті, хто голосував за Ющенка 2004 року, ті, хто підтримував БЮТ та НУ–НС на останніх парламентських виборах. Зараз вони значною мірою розчарувались і в Ющенкові, і в інших лідерах. А ось в російськомовній частині українського електорату є настрої розчарування і навіть роздратування. Частково зростає рейтинг комуністів (це єдина парламентська сила, де зростає рейтинг). Але серед російськомовної частини українських політиків немає нових фігур. А серед помаранчевих є, вони достатньо популярні. Наприклад, у Арсенія Яценюка рейтинг близько 6 %. Відбулась вже так само презентація громадської організації Анатолія Гриценка.

 

 

Вам це не нагадує історію з Юрієм Луценком і „Народною Самообороною“?

По формі нагадує. Хоча НС не сформувалася як самостійний організаційний суб’єкт. Вона так і не стала політичною партією. Вона сформувалась як міжпартійне об’єднання, громадський рух, але не була організаційно оформлена. Спроби були, але процес так і не завершили. В даному випадку, я думаю, той же Гриценко може врахувати помилки Юрія Луценка і, швидше за все, він буде поступово вибудовувати свою політичну силу. Просто він не поспішає переводити її у партійну форму.Тому що як експерт і аналітик він знає ситуацію і відчуває, що є розчарування у політичних партіях. До речі, і Арсеній Яценюк, який заявляв, що у грудні презентує нову політичну силу, також не поспішає. Думаю, одна з причин – брак коштів. А по-друге, можливо, не хоче поспішати, щоб не наробити помилок, треба знайти зручний момент.

 

 

Про ідею створити політичну силу без підтримки великого бізнесу висловлювався якось Арсеній Яценюк. З цього може щось вийти?

Анатолій Гриценко, презентуючи свою громадську організацію, сказав, що вони спробують сформувати громадський рух, не залучаючи гроші великого бізнесу. Спробують в інших формах організувати фінансування. І за рахунок членських внесків, і за рахунок допомоги малого та середнього бізнесу. Як це вийде в умовах кризи, важко сказати.

 

 

А яке тоді майбутнє старих політичних фракцій?

Знаєте, зараз дуже активно обговорюють цю тему. Знову ж таки, тут головний режисер – економічна криза. Згадується американський досвід. Я б не поспішав з аналогіями. Бо ситуація відрізняється від того, що було в США наприкінці 20–30-х років ХХ ст. Інша ситуація була й в Європі. По-іншому вона розвиватиметься і в Україні. Але абсолютно точно, що нові політичні сили, особливо в демократичному спектрі українського політикуму, набиратимуть силу. Коло їхніх прихильників розширюватиметься. Інакше буде розвиватись ситуація в російськомовній частині українського електорату. Якщо ПР і Янукович програють, там процеси підуть швидше. І сьогодні значна частина прихильників ПР та БЮТ не відмовились від підтримки своїх улюбленців. Вони поки що, хоча й критично, підтримують їх. Індикатором стануть президентські вибори.

 

 

Є ризик, що вибори зроблять непрямими?

Я думаю, може бути спроба між політиками домовитись, щоб президентські вибори відбулись у парламенті. Навіть той факт, що вони обговорюються, і не перший рік. Просто зараз вони вийшли в публічну сферу. Вони побоюються йти на вибори в умовах кризи. А як буде? Якщо наше населення, наші громадяни скажуть своє рішуче „Ні!“, то відстоять своє право. Думаю, представники нової хвилі демократичного руху також скористаються моментом і виступатимуть за право виборців обирати голову держави.

 

 

У президента Ющенка немає жодного шансу, здається?

Ой, в українській політиці взагалі ніколи не можна казати „ніколи“. Навіть в історії з коаліцією. Такі запеклі опоненти знову починають домовлятись. Виходячи з даних соціальних опитувань, у Ющенка дуже мало шансів виграти президентські вибори. Навіть коли обговорюються варіанти його підтримки БЮТ чи ПР, навіть тоді дужеважко сподіватись, що йому вдасться обійти конкурентів. В даному випадку – і Тимошенко, і Януковича. Але ситуація змінюється.

   Мені здається взагалі, що вся ця велика трійця, і Ющенко, і Тимошенко, і Янукович не зазнають суттєвих політичних втрат наступного року. Криза вдарить по всіх. І тому ризик програшу є не лише для Ющенка, але й для Тимошенко, і для Януковича. Можливо, більш міцна позиція формально у Тимошенко, просто тому, що виборці вірять в неї, як у людину, яка може створити будь-яке економічне та політичне диво. А щодо Януковича чи, тим більше, Ющенка, такої віри нема. І тому Ющенко, я думаю, просто вже найближчим часом почне думати, що робити далі. Можливо, він взагалі для себе ухвалить рішення не балотуватись. Що нема сенсу ризикувати і власною репутацією, і щоб не отримати занадто низький результат. Можливо, варто на певний час відійти від публічної політики. До речі, коли заходять розмови про політичні перспективи Ющенка, я згадую показовий приклад: коли нинішній перуанській президент Алан Гарсія Перес свого часу відійшов від влади. Були звинувачення у корупції, він був дуже непопулярний, але пройшов час і його переобрали президентом. Бо збереглося те коло людей, і був попит на ліберальні ідеї. Думаю, що для багатьох українців Ющенко буде прикладом такого українського президента, який відстоював українську національну ідею, українські національні цінності. І хто знає? Можливо, через деякий час про нього будуть інакше казати. Тепер є розчарування в Ющенку.

 

 

Через його реальні помилки? Можливо, насамперед через чорний піар?

Є власні помилки. Йому не вдалось зберегти свою команду, консолідувати її.Будь-яка команда трансформується. Це було у Леоніда Кучми – зміни політичної команди. Але Ющенко втратив дуже багато своїх соратників, які були віддані йому, були з ним в опозиції. Зараз вони або його опоненти, або просто відійшли від нього. З іншого боку, думаю, великої шкоди завдало Ющенку його протистояння з Тимошенко. У нас було своєрідне (особливо у тих, хто голосував за нього) дуальне ставлення до Ющенка та Тимошенко. Їх сприймали як пару, яка мала разом працювати на країну. Але вони розсварились між собою. І як це відбувається при розлученнях, завдало шкоди, в першу чергу, Ющенку. Він,  можливо, переоцінив і власні можливості, недооцінив ситуацію в суспільств і став жертвою швидких політичних змін після 2004 року. Якоюсь мірою він став жертвою Помаранчевої революції через завищені очікування людей, які створили цю революцію. І, з іншого боку, можливо, він не відповідав тим високим вимогам, і тому став жертвою неоднозначної політичної ситуації. 

 

 

Мене цікавить постать Віктора Балоги. І тут, і за кордоном його порівнювали з Віктором Медведчуком та його роллю в адміністрації Кучми.

Частково це відповідає дійсності, оскільки Балога – політик, який виходить з макіавелівського принципу, що мета виправдовує засоби. До речі, дуже часто так діє і Юлія Тимошенко. Але Балога немає такої популярності, такої харизми, якостей комунікації з масою, які є у Тимошенко. І він діє дійсно у жорсткій манері. Він занадто агресивний. Він не піклується комунікацією з широким колом громадян. Є мета, і її треба досягнути. Коли треба діяти жорстко і агресивно, він дуже часто є ефективним. На відміну від Кучми (хоча й Кучма відійшов від активної власної участі в політичних процесах в останні роки свого президентства, поклавшись на Медведчука), Ющенко звик бути таким політичним небожителем – не втручатись в управлінські процеси, кадрову політику. Він шукав людину, яка могла робити це за нього. І такою людиною став Балога. Але завдяки такій ситуації Ющенко став залежним від Балоги, заручником такої агресивної політики. І це призвело до рейтингових втрат. А з іншого боку, він відчуває, що Балога значною мірою шкодить репутації президента і його нинішньому політичному становищу, але ж ким замінити? Рівноцінної заміни немає. Він створив Балогу для своїх політичних завдань. Можливо, і хоче зараз відмовитись від цього інструменту, але не може.

 

 

Багато йшлось про реформу 2004 року, але ж вона в дійсності не завершилась.

Справа не в тому, що була сформована парламентсько-президентська форма.Чому вона у нас не запрацювала? Поперше, тому, що був створений дуалізм виконавчої влади. Коли у виконавчій владі виявилось два господарі, президент та прем’єр, з’явилося намагання контролювати місцеві адміністрації, кадрову політику, закордонну політику. І врешті-решт, це призвело до виникнення феномену холодної війни між президентом і прем’єром. При чому прем’єр-міністри змінюються, а війна залишається. Був єдиний виняток – коли прем’єром був Юрій Єхануров. У нас,на жаль, не вистачило культури політичного компромісу, політичного співіснування, коли є державні, національ ні інтереси, а тактичні розбіжності можна відкласти.

   По-друге, були певні локальні проблеми, певні прогалини в Конституції, або нормативні конфлікти в тексті Конституції. Іноді їх усвідомлено вставили в цілу Конституцію, щоб потім використовувати. Наприклад, юридична фіксація інституту парламентської коаліції. Для чого створюють коаліції в Європі? Щоб формувати уряд, щоб знаходити в рамках коаліції компроміс між різними політичними силами. У нас ввели для того, щоб використовувати як  привід для розпуску парламенту. Не дляузгодження інтересів, а щоб провокувати політичні конфлікти!

   Потім з’явився феномен партійної приватизації деяких державних інституцій. І фактично у нас деякі державні інститути перетворилися у політичні акціонерні товариства. Коли ПР, БЮТ, НУ мають свої квоти у Конституційному Суді, Центральній Виборчій Комісії. І це вносить партійні конфлікти всередину цих інституцій, блокує їхню роботу. Це лише кілька причин. І тому нова хвиля конституційної реформи просто неминуча. Треба виправити ці проблемні ситуації, протиріччя в Конституції України, щоб завершити нинішню політичну кризу.

 

 

Український журнал