Ukraiński Żurnal - 1/2009

Остап Сливинський: „Між нами і рештою світу немає ніякої прірви“

   Спілкувався: Олег Коцарев, Харків - Львів

      Остап Сливинський – один із найяскравіших репрезентантів Львова в сучасній українській поезії та її, поезії, „герметичного напрямку“. Лапки тут невипадкові, бо в нинішній літературі поділ на напрямки та інші структуризації – штука вкрай заплутана й суб’єктивна. Втім, у кожному разі ці вірші сповнені метафор, особливих асоціативних багатозначностей, елегантних вигадок та плавної, ледь стриманої інтонації. „Словесні рефлексії, декласифіковані верлібром, мов пісок, утікають поміж пальців. Намагаєшся вхопити кожну фразу й відчути на дотик кожне слово, пустившись навмання за неусвідомленими рядками й щоразу  перевтілюючись у інший вимір. Їм навіть не можна надати відповідного  формулювання і визначити часопростір їх існування. Бранець власного руху, що шукає тотожну сферу в цьому безглуздому місті з численними квадратами кав’ярень і дорожніми знаками, що зумисне заплутують ходи, вказуючи один на одного“, – так пише про його останню книгу Лідія Йонка з „Львівської газети“.      Остап Сливинський народився 1978 року. Він автор трьох книжок поезії: „Жертвоприношення великої риби“ (1998), „Полуднева лінія“ (2004) та „М’яч у пітьмі“ (2008), працює над перекладами, а також є одним з організаторів  Міжнародного літературного фестивалю в рамках Львівського форуму видавців. Цього несподівано веселого й комунікабельного хлопця зі скромною іронічною усмішкою часто можна зустріти в багатьох містах України та Європи – він із тих, хто презентує сьогоднішню українську поезію на численних вітчизняних фестивалях і за кордоном.

Остапе, хочу запитати тебе як львів’янина. Є чимало стереотипів про нинішню культурну ситуацію у Львові: занепад, розквіт, відкритість світові, герметичність… А як ти відчуваєш це зсередини?

Львів після тяжкої депресії 90-х років виразно пожвавлюється. Знов – як на самих початках незалежності – виникають якісь цікаві середовища, які починають думати про те, що і як у цьому місті можна робити. Але наразі це переважно лише рефлексії, якийсь пошук нової ідентичності, нових ідей, які гуртували би міське середовище. А от щодо реальних результатів, то тут поки що справи не дуже втішні. Якщо йдеться про культуру, то впродовж останніх принаймні десяти років Львів є передовсім її споживачем, до того ж досить млявим. Ось зовсім свіжий приклад: у місті якраз закінчився фестиваль аматорських театрів „Драбина“, у фінал якого, та й то, очевидно, через локальний патріотизм організаторів, пройшов лише один-єдиний колектив зі Львова, все решта – Одеса, Луганськ, Харків, Рівне, Росія, Польща. Мені завжди здавалося – це, звісно, моя приватна думка, та я й себе самого трохи маю тут на увазі – що львів’яни більше схильні до розмов і дебатів, ніж до реальних справ, які вимагають консолідації і просто напруженої роботи.

Складається враження, що тобі вдається уникати різних смішних міжтусівкових конфліктів в українській літературі. Чи легко це?

Мабуть, не так уже й важко. Якщо ти втягнутий у конфлікт, то це означає, що ти сам був готовий в нього заангажуватися, сам зробив зустрічний жест. Якщо спробувати глянути на українську літературу збоку, з якоїсь такої умовної європейської перспективи, то вона маленька, як прибудова у великому дворі. І тому всі сварки всередині неї справді виглядають смішно. Досить хоч якось тримати в уяві весь той огром літератури, яка живе і пульсує за нашими кордонами і яку ми так погано знаємо, щоб відпало будь-яке бажання сваритися через дрібниці. Хтось там отримав якийсь грант чи премію, особливо, якщо закордонну – готовий привід для сварки. Часто це конфлікти між поколіннями: хтось випускає стріли у двотисячників, ті обороняються, хтось „авторитетний“ демонстративно стає на їхній захист, і тому подібне. Моє ж становище таке, що я ніби провалююся у шпарину між поколіннями – мабуть, тому, що ніколи не задекларував своєї приналежності до котрогось із них, мені це байдуже. І я радий, що це саме так, хоч інколи в якісь класифікації, керовані саме такими поколіннєвими схемами, я просто не потрапляю. Зате маю необмежені можливості говорити від свого імені та є вільним від будь-якої колективної відповідальності.

Твої тексти доволі герметичні (недаремно ти брав участь у вечорі метафоричної поезії під час цьогорічного Львівського форуму) – як гадаєш, що є найважливішим для їх розуміння?

Ну, це неоднозначно, дехто, наприклад, вважає, що мої тексти є ще й дуже фактурними, предметними, що вони прості, якщо їх сприймати на такому рівні. Це кайфово, коли ти кажеш, що вони складні, герметичні, а хтось інший – що вони просто чуттєві. Тобто це такі двері, які можна відчинити й простою відмичкою, якоюсь паличкою чи сірником, чимось, що кожен завжди має при собі. А можна замутитися з різними там інтерпретаційними ключами, і тоді, можливо, отримаєш більше. В усякому разі, для розуміння не обов’язково знати якісь конкретні речі: хоч у моїх текстах багато імен, цитат і нібито-цитат, я в жодному разі не закладаю їх туди як якийсь особливий код, що має відсіювати „не мого“ читача.

Поет в Україні не може жити з віршів, тож яка робота для тебе найкращаі яка найменше заважає творчості?

Поет ніде не може жити з віршів, хіба що отримає Нобелівську премію. Це перевірено. Тому й існує таке уявлення, що прозаїком-професіоналом бути можна, а поетом – ні. Я от радо перекладав би щось, що мені подобається і за що до того ж непогано платять, а поміж тим писав би вірші й був би щасливою людиною. Ну, іноді ще писав би якусь есеїстику чи критику. Це ідеальний фріланс, який ще й дозволяв би, наприклад, подорожувати. Бо для мене найгіршою є прив’язаність до місця, неможливість будь-якої довільної миті купити квиток, спакувати речі і кудись чкурнути.

Хочу написати роман. І маю вже навіть ідеї, який і про що він мав би бути. Треба тільки на тривалий час щось зробити зі своїми щоденними справами.

Яка книжка за останній час тобі найбільше сподобалась?

„Стежка вздовж ріки“ Маріанни Кіяновської, книжка новел. Це проза якась ніби самопороджена, автономна, дуже самозаглиблена, дуже пластично написана. Для мене загадка, як пишеться такий текст, як усередині себе можливо настільки  активізувати бачення, уяву, пам’ять, щоб вийшов такий насичений і самодостатній твір. Колись, пригадую, мене у такий самий спосіб здивувала „Історія“ Ксені Харченко.

Ти доволі часто виїздиш на виступи та різні літературні програми за кордон. Чи це сильно змінило тебе особисто? Як там сприймають українську культуру?

Я не думаю, що мене якось дуже сильно змінюють виїзди і подорожі. Може, я просто стаю спокійнішим – коли вчергове переконуюся, що між нами  і рештою світу немає ніякої прірви, не псується різко погода, коли, наприклад, повертаєшся в Україну із Заходу, як колись писав Андрухович. Немає  цього. Всі наші вади і проблеми принаймні у якомусь залишковому вигляді є й там. У нас немає нічого такого, чого не вдалося б пояснити іншим, перекласти іншими мовами. Ми цікаві, але не унікальні. Отаке просте усвідомлення, яке дає подорожування. А щодо сприйняття української культури там, де я бував, то десь воно захоплене, десь приязно-зацікавлене, десь насторожене, а десь зверхнє. В Австрії, як мені здалося, публіка набагато відкритіша до нас, ніж, наприклад, у Німеччині, а в Польщі – ще відкритіша і приязніша, ніж в Австрії. Тобто все залежить від місця і середовища,від географії.

В тебе не виникає бажання емігрувати? Чи просто виїхати зі Львова в інше українське місто?

Ні, я просто не бачу для себе жодних варіантів. Не тому, що мені у Львові так добре, а тому, що переїзд до якогось іншого українського міста навряд чи щось змінив би на краще. А щодо еміграції, то вона означає досить суттєву зміну картини світу, згоду на те, що ти завжди будеш іншим, чужим, будеш ієрогліфом чи знаком запитання для оточення навіть тоді, коли, здавалося б, достатньо асимілюєшся. Для еміграції мусить бути дуже сильна мотивація, і я на це пішов би хіба в ситуації цілковитої безвиході. Для мене ідеальний варіант – і я намагаюся його використовувати вже роками – це короткі, але регулярні виїзди, які трохи  нейтралізують хвилі депресії, що їх накочує Львів, якщо в ньому перебувати занадто довго.

Ти береш активну участь в організації літературного фестивалю під час Львівського форуму. Всі кажуть, що він щоразу стає все масштабнішим і цікавішим. Чим є для тебе цей фестиваль і форум взагалі? Як бачиш його майбутнє? Чи братимеш участь в його організації наступного року?

Це правда, що фестиваль розростається і стає різноманітнішим. Проблема лише в тому, що він – я цього року дуже виразно в тому переконався – значно переріс потреби аудиторії і ринку. У нас є чудова публіка, готова ходити на зустрічі з навіть цілком не відомими їй закордонними авторами, але кількісно її не так уже й багато. Точніше, її стає щоразу більше, але не настільки швидко, як розвивається фестиваль. Тому я цього року іноді з прикрістю спостерігав напівпорожні зали, чого попередніми роками не було. Це не проблема організаторів, не проблема авторів. Просто такий великий фестиваль, коли протягом чотирьох днів відбувається близько 100 акцій, нам поки що, на жаль, не потрібен. Я вже не кажу про те, що нам за три роки фестивалю так і не вдалося зацікавити ним українських видавців, хоча якраз видання перекладів тих авторів, яких ми запрошуємо – а це справді хороша, вибрана література – то одна з наших найважливіших цілей. Поки що, за одним-двома винятками, цього немає. А щодо мене, то я, звичайно, братиму участь в організації, і навіть якщо наступного року фестиваль буде трохи меншим, ніж цьогорічний, це не біда.

Як ти ставишся до вельми поширеного останнім часом явища відеопоезії? Чи є йому куди розвиватися?

Ну так, я й сам піддався цьому „явищу“ – ми якраз робимо спільний проект з львівською відеорежисеркою Наталкою Ільчук, і мені це дуже цікаво. Цей наш проект – це, можливо, вже дещо інше, ніж відеопоезія у звичному розумінні, це не „поетичні відеокліпи“, а досить рівноправне поєднання тексту, музики і відеоряду. Поезія тут не найважливіша, вона лише час від часу вклинюється у тривалий візуальний ряд. Вірші не прочитуються від початку до кінця, як це переважно є у відеопоезії, а сегментуються, часом звучать якісь окремі фрази чи словосполучен-

ня. В ідеалі могло би бути так, що текст твориться паралельно з візуальним рядом і музикою – оце міг би бути вже якісно новий жанр.

Наскільки для твоєї творчості важлива власна біографія, те, в якій родині ти виріс, із ким дружив, де навчався, кого любив?

Усе це важливо, звичайно. І мої тексти є такими, а не інакшими через зимові виїзди в Карпати з батьками, через якісь підліткові пиятики, через спів у хорі, через близькість озера до мого будинку, через можливість їздити заміськими полями на ровері (тепер уже такої можливості немає, все забудовано) і ще через багато подібних речей. Важливо й те, які слова, яку фразеологію я чув, які книжки читав – це також частина біографії.

Наскільки для тебе як літератора важливий піар та різні іміджеві речі?

Піар – це певна технологія, на якій я просто не розуміюся. Друкуватися, виступати з читаннями віршів, навіть рекламувати себе в якийсь простий  доступний мені спосіб – це ще не піар. Піар – справа спеціалістів, і я як профан гадаю, що загалом полягає вона в тому, щоби будь-який продукт – і якісний, і неякісний – подати однаково атракційно, за допомогою приблизно одного й того самого набору прийомів. І от це зоднаковіння, яке зрівнює кінцевий зовнішній образ якісного і неякісного твору – це те, що мене найбільше дратує в піарі. Якщо ж ідеться про поетів, то вони у нас, які переважно у світі – самі собі й імідж-мейкери, і піарники, тому і в першому, і в другому ризикують бути безнадійними дилетантами, ризикують один одного повторювати і помножувати одні й ті самі нехитрі жести. У такій ситуації найкраще – просто бути чесним. Чесним можна бути навіть в епатажі.

Як би ти назвав свою манеру письма? До якого стилю зарахував би її?

Я не хочу мати про це ніякого уявлення. Я лише можу описувати в загальних рисах, як постає мій текст, які джерела, зразки для мене важливі, от і все. Дехто серйозно запитував, чи вважаю я себе постмодерністом, бо ось, у мене стільки переходів від одного регістру мови до іншого, стільки цитат, але ж уся справа в кінцевій точці, до якої рухаєшся. Мені завжди важливим є завершення, останній рядок, те, в який спосіб текст відкривається назовні, відпускаючи свої значення. У моїх текстах багато чужих голосів, це правда, але я не дозволяю собі піддатися їхньому тяжінню, намагаюся весь час панувати над ними, підпорядкувати своєму рухові. Текст виходить таким контра пунктним, у ньому весь час голос „я“ накладається на інші голоси, колись почуті і тепер відтворені, а поміж ними, можливо, звучить іще щось – бурмотіння самого тексту, щось невловиме.

Часом доводиться чути про небезпеки для української культури. Наприклад, небезпека комерціалізації або навпаки – небезпека надмірної елітарності. Чи бачиш у цьому або чомусь іншому реальну загрозу?

У принципі, українська культура нормально розвивається, потрохи заповнюючи ті пустоти, які в ній були – наприклад, масової літератури чи якісної поп-музики. Небезпечний стан нерівноваги вирівнюється, тобто якісь фатальні, клінічні речі культурі вже, мабуть, не загрожують. Але дечого все одно дуже бракує – драматургії, великого амбіційного театру, мюзиклу, доброго повнометражного кіно. Проблемними залишаються ті сфери, які  вимагають великого капіталу і фахового культурного менеджменту. От його брак плюс загальна некультурність української політичної еліти – це і є загроза. Треба сподіватися, тимчасова.