Ukraiński Żurnal - 1/2009

Рецензії та анотації

(Скачати весь номер: 1/2009 [PDF, 2.3 Mb])

Про історію міжвоєнного періоду, яку треба писати наново 

 

 

Timothy Snyder. Tajna wojna.Henryk Józewski i polsko-sowiecka rozgrywka o Ukrainę. Переклад: Bartłomiej Pietrzyk, Краків, Znak, 2008, 344 с.

 

   Ім’я Генрика Юзевського більшості українців не говорить нічого, але фахівцям, передусім історикам, воно добре відоме – це польський державний службовець, який умудрився втихомирити українську Волинь (що стала одним з воєводств міжвоєнної Польщі) методами, відмінними від тих, що були притаманні його сучасникам. У підручниках історії, історичних спогадах згадується, що він, з одного боку, підтримував на Волині регламентований (концесіонований) український рух (який складався в основному з петлюрівців та політичних емігрантів), з іншого ж, закріплюючи т.зв. сокальський кордон, не допускав на Волинь не те що українських самостійників з Галичини, але й українські кооперативи чи „Просвіту“.

   Така оцінка різнобічно обдарованої людини, активна участь якої мала вплив на багато історичних подій, грішить спрощенням. Про те, що Юзевський – неординарна постать, свідчать численні приклади. Варто лише згадати, що він був конспіратором Польської військової організації (POW), розвідником в часи становлення польської держави, антинімецьким конспіратором часів II Світової війни і, нарешті, борцем з комунізмом, якого впродовж десяти років комуністам не вдавалося заарештувати. У міжвоєнні роки, так би мовити, у перерві між конспірацією та розвідувальними операціями, він був державним службовцем у Кабінеті міністрів. Десять років керував Волинським воєводством, а напередодні війни очолив держадміністрацію Лодзького воєводства. До того ж, цей класичний соціаліст-ліберал був непоганим малярем, приятелем перших осіб польської інтелектуальної еліти міжвоєнної Польщі і, врешті, масоном. Та Тімоті Снайдер у своїй книзі показує не лише цю непересічну постать „одного з наймолодших довірених Пілсудського“, особу, яку після договору Пілсудський–Петлюра Маршал делегував до уряду Петлюри в якості міністра внутрішніх справ. Автор намагається вписати свого героя в історичний контекст як внутрішньої політики польської держави, так і політики міжнародної. Книга показує талановитого політика, стратега, на очах якого будувалися і водночас руйнувалися великі концепції т.зв. прометеїзму – підтримки польською державою народів, що потрапили під владу комуністичного СРСР. При чому автор книги „Tajna wojna. Henryk Józewski i polsko-sowiecka rozgrywka o Ukrainę“ („Таємна війна. Генрик Юзевський і польсько-радянські змагання за Україну“) не ідеалізує прихильників Пілсудського (він акцентує увагу на методах фальсифікації виборів, компромісу з націоналістами-ендеками, непослідовності дій). Проте вказує також на те, щов умовах тогочасної геополітики – між двома ворогами, Німеччиною та СРСР– саме на їхньому боці була правда. Дії Юзевського на підтримку  українських аспірацій і допомога петлюрівцям – це була справді єдина  реальна польська концепція противаги наступальній комуністичній ідеї. Юзевський, один із небагатьох, розумів, що подібно до Волині (і не лише) комуністи не оминуть нагоди „розіграти“ на свою користь усі теми, пов’язані між іншими з національними питаннями. Снайдер показує цю хитрість Москви, і водночас драму комуністів Польщі, котріне встигали за московськими змінами пріоритетів у національному питанні, а це означало втрату життя, або довгі роки Сибіру.   Пілсудчики, особливо стратег Юзевський, за допомогою прийомів, відомих пізніше з часів т.зв. „холодної війни“, намагалися послабити СРСР, а не лише очікувати його атаки. Його програма була доволі простою: контролювати і поборювати комунізм на Волині, водночас підтримуючи український легалістичний рух. До того додавалися пропагандистські акції на совєтській Україні, розвідка і аналітикаа. План включав співпрацю з українськими військовими емігрантами, активне реагування на події в Україні. Однак герой книги та його прихильники програли, й то неодноразово: у 1921 р., коли Польща підписала Ризький договір, котрий був явною зрадою українських союзників; у 30-і роки, коли не змогли активно використати національнe відродження українців та спротив колективізації під час Голодомору (від того моменту Польща в Україні вже лише втрачала). Сміливі концепції пілсудчиків наштовхнулись на нерозуміння, потонули у багнюці політичних чвар, антиукраїнських фобій та манії величності. Сам Юзевський програв у 1938 р., коли внаслідок інтриг його було відкликано з Волині. Польські ендеки тоді, напередодні війни, розпочали танець на пороховій бочці. Боротьба зі всім українським, що увійшла в історію як „akcja umacniania polskości na wschodzie“ – це був крах ідей спіль-ної антибільшовицької співпраці поляків та українців.

   У книзі достатньо місця виділено темі українського національного відродження 20-х років i т.зв. великому терору 1937-ого, який зачепив також польське населення України. Сьогодні про понад сто тисяч поляків, які у 30-ті роки стали жертвами комуністичних чисток, забуто. На тлі розпалювання емоцій навколо  польських жертв Волині та Галичини часів війни це „забуття“ дуже промовисте. Снайдер, змальовуючи постать Юзевського, значну увагу приділяє темі Голодомору і показує, що його масштаби і водночас відсутність у Другої Речі Посполитої чіткої концепції стосовно цієї катастрофи, були власне початком програшу. Оскільки саме з того моменту почали програвати не лише українці з СРСР, але і Польща. Книга „Tajna wojna“ плюс видання (як наприклад, найновіше видання Яцека Бруського), котрі показують, що не лише цинічний Захід лицемірно мовчав про Голодомор, алей у більшості випадків зберігала мовчання також і польська держава, польська еліта – це постулат іншого підходу до подій того часу.   Юзевський і нечисленніполітики тоді розуміли, чим це загрожує Польщі. Виявлені Снайдером факти тадокументи, оприлюднені іншими дослідниками, показують, що книги, досінаписані про події міжвоєнного періоду, вимагають серйозної ревізії. Цей процес повинен стосуватися не лише польської, але й української історіографії, багатож бо питань вимагає нового погляду, переосмислення, наприклад, той же Голодомор, його головні причини й наслідки. Тлумачення у дусі нас морили– недостатні. Книга про Юзевського – це один з кроків у напрямку ревізії. Воєвода-митець уособлював також драму післявоєнного антикомуністичного підпілля. Після 1945 р. воно не змирилось із ситуацією, намагалося тримати зв’язок з емігрантським урядом у Лондоні чи із західними розвідками, і боротися – хто зі зброєю у руках (як конспіратори з WiN), хто пером (видаючи підпільні газети, як Генрик Юзевський). У 1953 р. героя книги все ж таки спіймали, у 1954-му – засудили до довічного ув’язнення. Проте в листопаді 1956 р. він був амністований. У часи ПНР Юзевський відійшов від політики і повністю присвятив життя мистецтву. Помер 23 квітня 1981 р.   

 

Петро Тима, Варшава

 

 

Хор суб’єктивних думок.  

Leopolis Multiplex, Київ, Грані-Т,

2008, 480 с.

 

   Говорити однозначно важко. Ба, говорити однозначно неможливо, непотрібно і взагалі шкідливо. Особливо говорити про історію й про культуру й, тим більше, про історію й культуру такого міста, як Львів. По суті, всяке місто є палімпсестом, де накладаються, переплітаються й проступають один крізь одного наративи різних епох. Тому говорити про Львів складно взагалі: складно вибрати той спосіб, в який його можна представити адекватно, не збрехати, не виявитися однобоким... Але говорячи про Львів, доводиться або бути однобоким, або заперечувати самого себе.

   Ігор Балинський, шеф-редактор сайту Zaxid.net, вибрав, здається, єдиний можливий не компромісний спосіб. Усвідомивши, що Львів (як і багато інших міст, але не про них зараз мова), в першу чергу – це багатоголосся, навіть гамір, він вирішив не брати в ньому участі взагалі, а натомість дати можливість всмак виговоритися всім іншим. Відтак він зібрав у себе на сайті унікальну колекцію статей про Львів. Статей добрий і поганих, хвалебних і сварливих, націоналістичних і лівацьких, написаних корінними львів’янами й зайдами про історію й сьогодення... Свою позицію висловили всі охочі. А коли маса таких статей перевалила за певну критичну точку, кількість, як заповідали класики, не могла не перейти в якість. Тож статті було відсортовано, впорядковано, відредаговано й видано на папері під однією обкладинкою.

   В результаті вийшла така собі анти- енциклопедія наративів Львова. Чому „анти”? Тому, що енциклопедія – це монолітний гомофонний диктаторський наратив, простіше – це коли хтось пояснює, як правильно. Тут же, з огляду на нагромадження маси статей із різними – часто діаметрально протилежними, часом мимобіжними – поглядами, жоден наратив не домінує, всі точки зору представлені рівномірно, і тому стає зрозуміло, що „правильного” способу мовлення/мислення про Львів просто не існує. Але завдяки цьому після прочитання витворюється, мабуть, найповніша картина Львова, яку тільки можна отримати з однієї книжки. Якщо згадати класичну притчу про сліпців, які описували слона, то слід зауважити, щоз їхніх описів таки можна собі його уявити, якщо сліпців буде дуже багато. А тут їх більше, ніж досить.

   Слід віддати належне й прозорості упорядкування (крім Ігоря Балинського, співупорядником є Богдана Матіяш; вона ж є літредактором видання). Всі статті поділені тематично на розділи: „Львів і Галичина – історія, міфи, ідентичність”– загальні культурологічні огляди, „Lemberg – тоді і тепер” – про Львів австрійський, “Lwów – минуле і пам’ять” – про польську добу, „Львів націоналістичний” – про найпоширеніший міф, „Львів радянський/російський” – про недавню історію й третину сьогодення, „Львів сучасний” – зрозуміло про що (в цей розділ поміж інших авторів затесалися навіть обидва наші екс-президенти) і „Львів: особисте” – те, що вже ні в які ворота не лізло, але викинути було шкода; якщо в інших розділах серед авторів переважають публіцисти, то в останньому – майже самі письменники.    Ще один момент, що стосується цього збірника, легко випустити з-під  уваги, але він є більш ніж суттєвим. Зайве, мабуть, нагадувати читачам Інтернет-сторінки, що ми живемо в епоху якщо не геть цифрову, то наближену до цифрової, для якої характерне переведення в електронний формат різних породжень культури, створених до цієї епохи. Часто-густо з цього приводу роздувається чергова істерія про занепад традиційних форм комунікації й ледь не культурних цінностей узагалі. Цей збірник своєю появою мав би вгамувати принаймні частину таких нервових ретроградів: він свідчить, що папір існував та існуватиме поряд із електронкою, не складаючи їй надмірної конкуренції – надто це різні речі. Так, всі опублікованів ньому статті досі розташовані на сайті Zaxid.net. Для зручності на колонтитулі кожної сторінки навіть надруковано URL відповідної статті; всі вони є на сайті. Але ці статті просять паперу чи принаймні добре на ньому виглядають – не як роздруківка Інтернет-сторінки, а як цілком серйозна книжка. І всякому, хто вчергове волатиме про те, що цифра витісняє папір, варто нагадати, що збірник вийшов таки на папері, а не, скажімо, на компакті, хоча це теж був би зручний спосіб упорядкування. А ось коментарі під статтями залишено у віртуалі – їх на папір не транслюєш. Загалом надзавдання збірника – представити більшість можливих голосів Львова – виконано бездоганно. Кожен читач буде сам собі дириґентом цього хору суб’єктивних думок, змушуючи одні голоси замовкнути й підсилюючи інші. Збірник обов’язково варто прочитати всім, хто цікавиться Львовом та й узагалі урбаністикою, всім решті він наполегливо рекомендований.    

 

Андрій Іздрик, Львів

 

 

Чеські спогади „кубанського діда“

Щербина Федор Андреевич. Собрание сочинений. Серия I.Неизданные сочинения: в 6 т. –Т. 1. Пережитое, передуманноеи осуществленное: в 4 т. – Т. 1., Каневская; Краснодар; Москва, 2008.

 

   На Кубані вийшов друком перший том мемуарів видатного історика та етнографа чорноморського козацтва, основоположника російської бюджетної статистики, члена-кореспондента Російської Академії наук, члена Кубанської Ради Федора Щербини (1849–1936). Над чотиритомником спогадів, названих „Пережитое, передуманное и осуществленное“, Щербина працював на еміграції в Чехословаччині до кінця своїх днів. Укладач і науковий редактор видання провідний кубанський україніст професор Віктор Чумаченко називає ці спогади „енциклопедією кубанського козачого життя в епоху її стрімкого економічного розвитку“.

   Перший том оповідає про дитячі роки майбутнього вченого, проведені в рідній

станиці Новодерев’янківській Чорно-морського козачого війська. В ньому автор детально змальовує повсякденний козачий побут, різдвяні та пасхальні свята, дитячі ігри та видовища, а також місцевий фольклор. Він застав ще живими носіїв тієї, запорозької, вольниці, серед яких був і його дід о. Юрій.

   У другому томі, вже готовому до друку, йтиметься про бурсацькі та семінаристські роки Федора Щербини в Катеринодарі та Ставрополі; в третьому та четвертому – про повернення на Кубань, спробу заснувати сільгоспартіль, перші літературні успіхи, бурхливі роки навчання у вищих навчальних закладах  Москви та Одеси, заслання на Північза революційну діяльність… Спогади закінчуються 1879 роком, після якого Щербина проживе ще довгих 56 літ, про які професор Чумаченко планує детальніше розповісти у післямові до 4-го тому на основі численних маловідомих біографічних документів.

    Зазначимо, що мова автора в Щербини – російська літературна, в той час як діалоги мешканців чорноморських станиць написані „кубанською мовою“, себто чорноморським діалектом української мови. Відрадно, що така установка автора повністю збережена в книзі, аж до передачі діалогів українською графікою (щоправда, деякі неточності туди все ж потрапили через брак україномовних редакторів). На думку укладача, помилки ті передають рівень володіння українською орфографією самого Щербини, але материнська мова в Щербини є „найважливішим складником його станичних переживань, почуттів і дум“. Для російськомовного ж читача у додатку автором подається перелік українських слів і висловів, що зустрічаються у спогадах, з перекладом на російську.

   Сам Щербина довго йшов до свого українського національного самоусвідомлення, що викристалізувалось  у нього особливо чітко вже в Чехословаччині. В  Українському Вільному Університеті він працює професором статистики (1922–1936), деканом факультету права та суспільних наук (1922–1923), ректором (1924–1925). Співпрацює він і з Українською господарською академією в Подєбрадах. Своє несподіване для багатьох кубанських емігрантів українство Федір Щербина пояснював так: „Так, я, Щербина, українець і “українській мові” почав навчатися на 69 році свого життя. Якось згадалася мені в цьому віці моя мама й ті лагідні слова українською мовою, що пестили мене в дитинстві… Мене наче хто обухом по голові вдарив. Я – українець, і не розмовляю, і не пишу на материнській мові? І я почав писати і розмовляти по-українськи“. Щербина був довголітнім головою „Общества кубанцев в Чехословакии“, що намагалось (щоправда, безрезультатно) об’єднати кубанців російського, українського та місцевого (козачого) спрямувань, а у 1927–1928 рр. він став першим головою української громади у Празі.

   Ще за життя Щербини в козачих часописах друком вийшли окремі глави першого тому, а в 1945-му перші два томи машинопису потрапили до СРСР у складі архіву „Союза кубанцев в ЧСР“, вивезеного з Праги спецпідрозділом НКВС. Весь же численний особистий архів Щербини зараз знаходиться частково на Кубані, а частково – в Україн ській вільній академії наук США. Саме за американським варіантом рукопису, як найповнішим, і підготовлено перший том спогадів „кубанського діда“, як називали Щербину його співвітчизники на еміграції. Цікаво, що ще в 1966-му, пишучи про можливість видання архіву Щербини, дослідники стверджували: „Росіяни не захочуть його публікувати за українські тенденції, а українці, ймовірно, за те, що текст спогадів написаний переважно московською мовою“.

    Лишається додати, що перша книга чотиритомника спогадів є водночас і першим томом шеститомника „Неви даних творів“ Щербини, куди мають увійти його багате листування, художні твори і численна публіцистика. Справа за благодійним фондом „Вольное Дело“, очолюваним російським мільярдером, кубанцем за походженням О. Дерипаскою, за фінансової підтримки якого видано перший том.   

 

Володимир Пукіш, Анапа