Ukraiński Żurnal - 2/2009

Хотіли подати образ українців – вийшла карикатура

(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])

   Текст: Івана Ґрешлик, Прага

 

   Дитиною я спілкувалася лише українською. В садочку єдиним, хто мене розумів, був циганчик з нашої групи. Саме тим часом і датуються всілякі непорозуміння, які трапилися в моєму житті. В шкільному віці хлопці-сусіди знущалися наді мною через те, що моя мама українка. І це попри те, що мама одного з них працювала в редакції однієї з українських газет. Коли мені було 13, я отримала „liebes brief”. Хлопець, який мені його вислав знав, що я відвідую українську школу, і тому написав його... по-ро-сійськи. Десять років пізніше моє італійське кохання закінчилося після того, як любий довідався про мої східноєвропейські гени і, порадившись із друзями, дійшов висновку, що єдине, чого я напевне прагну – це шлюб та переселення в приморську глушину. Лише після того я зрозуміла, що упередження щодо української національності не створюються в залежності від віку, статі, освіти та країни проживання. Вони існують, бо існують українці.

   Стереотипні погляди словаків на Україну не надто змінилися з часу мого дитинства. Старші постійно кидають українців „в один мішок” з росіянами, середня генерація не розрізняє русинів та українців, а ще молодші знають про Україну хіба з теленовин, де зазвичай показують, як поліція СР розкриває українських злочинців, нелегальних емігрантів, або повідомляють, що через східних сусідів цієї зими словакам може бути дуже холодно.

   Словацькі ЗМІ – один із тих чинників, який систематично переконує дорослих і дітей, що українець – бідний, трохи дивакуватий, любить поїсти, випити й потанцювати. Нещодавно за цю справу, може й ненавмисне, взявся словацький державний канал STV 1 у програмі для підлітків „Вгадай, хто нас запросив до себе?” („Hádaj, kto nás pozval?”).

   Сценарій передачі простий: двох-трьох дітей у віці 11–15 років та редакторку ТБ запрошують до себе в гості іммігранти, що проживають в Словаччині. Діти коментують перед приїздом їхній народ, країну, не встидаються висловити й особисті упередження. В гостях вони питають про звичаї приїжджих, чому і як опинилися в Словаччині, як сприймають словаків і навпаки. Кожна серія доповнена короткими фактами про історію, культуру країни господарів.

 

 

Дія перша.

Україна, в перекладі –„укроєна земля”

   Поїздка до української меншини відкривається традиційним запитанням редакторки до дітвори: що найшвидше спадає їм на думку при слові  „українці”.

   „У них нема роботи, тому вони напевно приїжджають до нас”.

   „Їх використовують як дешеву робочу силу”.

   „Їх дискримінують”.

 

 

Дія друга.

Збита з пантелику

   На сцену приходить пані Галина. За столом біля гостей сидять ще й „домашні”. Дві дівчинки з майже весільною зачіскою і накрохмаленими спідничками. Господиня несе до вже повного столу гарячий борщ. Вітає гостей.

   „А як буде українською “дякую”?”, – питає редакторка.

   „Спасибі”, – швиденько реагує мала.

   „,Спасибі’ – це по-російськи, а поукраїнськи буде ,дякую’”, – виправляє дитину мама Галя.

   Редакторка спантеличена: „Бачу, тут буде багато запитань. Чути тут російську, українську”.

 

 

Дія третя.

Драматургічне „faux pas”

   За столом сидить ще одна жінка. До того часу її ніхто з гостями не познайомив. Редакторка Рената скористається нагодою відсутності господині, яка знову побігла на кухню.

   „Ви теж українка?”

   „Ні, я не українка, я з Туркменистану”, – каже жінка гарною словацькою мовою. І відповідає гостям на питання про те, де це знаходиться, яким чином опинилася в Словаччині, про традиційні страви, мову тощо. Наразі про азійську країну словацький глядач знає більше, ніж про свого сусіда. Згодом жінка зізнається, що вона ніяка не туркменка, а напівросіянка-напівнімкеня, яка вийшла заміж за словака.

 

 

Дія четверта.

Повернення з неволі

   Галина повернулася з добавкою борщу. Нарешті робиться зрозуміліше, хто вона. Батьки виїхали в Україну зі Словаччини в 1947 році. Діти після „історичного екскурсу” розгублені.

   „То ваші батьки словаки?” – намагається утримати себе і дітей в курсі справи Рената.

   „Ваші батьки виїхали добровільно?” – підтримує розмову хлопець.    

   „Добровільно, недобровільно. Це не можна сказати. Просто їм сказали, що поїдете туди – і все. А не поїдете туди, то поїдете десь далі”.

   Після приїзду в Україну їм дали українське громадянство, змінили прізвище з Мацейчок на Мацейчак. Доля цих виселених склалася далі так, що вони в 1979 році повернулися до Бардієва. В 1981 році Галина вийшла заміж за українця і мешкала в Україні. Згодом переїхала назад до батьків. Щиро зізнається, що повернутисяі жити в Україні після 11 років, прожитих в Словаччині, вона б не змогла.

 

 

Дія п‘ята.

Морквочка, бульбочка

   „Наші люди по всій Словаччині – Брезно, Детва, Голіч, Смолнік, Ружомберок”, –розповідає гордо про розпорошення українців в СР Галя. Свого часу виїхали як „українці”, повернулися як закордонні словаки. Сьогодні живуть як русини, українці, росіяни, а в словацькому морі знову добровільно і невідворотно відходять від свого коріння, в якому самі плутаються.

   „А чим відрізняється українська й словацька гостинність?”, – пробує дізнатися редакторка.

   „В нас, наприклад, ніхто не мусить повідомляти про те, що зайде в гості”, – пояснює господиня. Згодом перераховує різдвяні страви: домашню ковбасу, печену гуску, качку, заливану рибу, вінегрет. Про вареники, борщ, кутю і маківник ані натяку. Можливо й тому, що на Україні, як згадує господиня, варили здебільшого словацькі страви. Щодо традицій, то, виявляється, нема дуже про що говорити. За словами пані Галі, їх дотримуються лише по селах. У великих містах про звичаї предків просто забули. Подарунки носить Дєд Мароз.

   Щось нове довідуємося й про туркменські свята. Рената редакторка непогана. Пов’язує відповіді туркменки з питаннями для пані Галини.

   „Чи важливо для вас, щоб ваші діти дотримувалися традицій?”

   „Так. Змалку вчу її варити. Вона рано встане, варить пиріжки з м’ясом, чистить мамі морквочку, бульбочку”.

 

 

Дія шоста.

Адін, два, трі

   Гості все ще не почули ані слова українською. Туркменка пояснює, що вчить свою малу говорити по-російськи, щоб та вміла спілкуватися з бабусею. Туркменська мова важка, в країні люди 72 років говорили по-російськи.

   „Розмовляєте з малою по-українськи?”, – Рената домагається, щоб нарешті хтось заговорив по-українськи.

   „Чоловік з малою – так. Між собою спілкуємося по-українськи, а Сашена розуміє все. Вміє говорити і по-російськи, і по-українськи. Вона така здібна дитинка на мови. Все розуміє і все перекладе на іншу мову”.

   Діти підтримують „нетерплячість” Ренати, просять малу задекламувати. І вона декламує. На пораду мами, „скоріше по-російськи, Сашенка”, вона починає:   „Адін, два, трі, четірі, пять, вишел зайчік паґулять”.

   „А чи зустрічаєтеся де-небудь? Є у вас якесь товариство?”, – цікавиться хлопчик.

   „Так, маємо тут Союз русинів. В їхньому клубі сходимося на свята, на Миколая, коли до нас приїде хтось з українського посольства”.

   Тема страв і мови чергується з проблемою культури: „Ніби українці люблять співати й танцювати”. Галина погоджується. Туркменка так само розказує про їхні традиції танцю та співу. Її розповідь довша й цікавіша.

 

 

Дія сьома.

Що ваше, те і наше

   Крім запрошення у власну хату іноземець повинен гостей завести на місце, яке він любить, або яке йому певним чином нагадує батьківщину.

   „Ви ж українець, тоді чому ви відкрили російський, а не український ресторан?” – питають діти Александра Коваленка, знайомого Галі, до котрого вони прийшли гуртом.

   „Так, я українець, але я совєцкий человек. Я народився в Совєцком Союзі і я не бачу різниці між росіянином, українцем, білорусом. Всі ми були братами. І сьогодні ми є братами”.

   „Я чула щось про російський самовар, але в українців немає самовару, правда?”

   „Українці не люблять чай. Українці більше люблять компот”.

   Знати про спів українців і не попросити їх заспівати було б у такій передачі легковажним жестом. Совєти-несовєти, брати-небрати, пан Александр співає на завершення „Чорнобривці”. На руці в нього робиться гусяча шкіра, показує її оператору пальцем. На останнє питання Ренати „Як би ви самі себе охарактеризували?” відповідає: „Українці – добросердечний народ. Українці– хлібосольний народ. Українці – веселий народ. Українці – ета славянє!”

   Наприкінці, на вулиці біля фонтану, дітям і Ренаті нелегко характеризувати господарів. Знову чути слово „дивні”. Діти не уявляють, що гості змогли б до них зайти коли-небудь, як це роблять в Україні. І захоплені тим, скільки всього родині пані Галі довелося пережити.

   Сподіваюся, 29 листопада 2008 року, коли канал STV 1 транслював цю програму, „мій” циган, сусіди і кохані з дитинства спали, або дивилися інший канал. Інакше вони вчергове переконалися в правдивості давніх „легенд”.